Я, зомбі - Кононович Леонід - Страница 16

— … Деструктивні елементи, які ставлять собі за мету розвалити наш спільний дім — Союз Радянських Соціалістичних Республік! Не допустимо цього, товариші! Сепаратистські угруповання — такі, як Рух, УРП, а надто ж Міжпартійна Асамблея та Українська національна партія — повинні дістати належну оцінку не лише всієї прогресивної громадськості світу, не лише трудящих України, але й органів прокуратури та суду! В якій іще державі, скажіть на милість, її власті допустили б таке відверте шельмування президента, підрив офіційної ідеології й територіальної цілісності самої держави? Я, ткаля-багатоверстатниця, мати чотирьох дітей, хочу сказати своє рішуче «ні» націоналістичним покидькам, котрі намагаються повернути назад колесо історії, відновивши в нашому суспільстві капіталістичний лад. Дарма стараєтеся, панове! — нічого не вийде з ваших потуг, щедро фінансованих доларами західних розвідувальних центрів…

А нех йому!.. — скривився я, мов середа на п'ятницю, безпорадно роззираючись навкруги… Пустили якусь дурепу до мікрофона!.. Мене аж нудить почало. Господи, стільки вже чув я на своєму віку цих фраз, — то жорстоких і безпощадних, як сталь, то по-газетному ділових, найбільше ж отаких… довжелезних, ідіотськи самовпевнених і напханих убогими штампованими розумуваннями! Не знаю, як кому, а мені ті словеса свого часу просто вивертали мізки. Не можна слухать оцю балаканину — й зоставатись при своєму розумі. Дивно, що люди чомусь не помічали цього. Певне, їм було достатньо, що в магазинах можна купить сякоготакого їдла, а на вулицях не смалять з автоматів. Вони просто не тямили, що з них роблять дурнів. Мислячи такими звироднілими й безсенсовими схемами, як «держава», «хліб», «материнство», вони не бачили, що життя в цій державі все більше й більше перетворюється в зґвалтування, причому, зґвалтування масове, безперервне, таке, що ніколи не кінчається. А от як хочеш протистояти йому — тебе починають бити. Спочатку дають понюхати кулака, затягнувши у якусь затишну кімнатку, а як знов берешся за своє — б'ють чоботом у живіт. Або кидають за дроти. Я заплющив очі, й переді мною знову, фізично зримо й відчутно, постало: кабінет з панелями карельської берези, селектор і зелена панцерна шафа у кутку… «Органы кагебе уже вас предупреждааали!.. — кричав мені пацюкуватий драб у цивільному, і щоки його тряслися. — Вас уже вышвырнули из университета за антисоветскую деятельность!..» — «Стій, дядьку… стій! — не церемонячись, урвав я його. — Ти… того… бреши та не забріхуйся, справді! Мене виключили за бійку, а не…» — «Я сказал: за антисоветскую деятельность! — гаркнув пацюкуватий. Тоді відкинувся на спинку крісла й став свердлить мене очима. — Хорошо, — сказав він за хвилину. — Давайте поговорим откровенно. В самом деле… — Роздратування все ще не покидало його. — Вот, например, стихотворение… вы переписали его своей рукой, верно?» Я кивнув. Це був вірш про дядька, котрий там щось поцупив на колгоспному полі, й мені сподобалися в нім слова про те, що не дядька треба в тюрму садити, а якраз навпаки — начальників, причому що вищого рангу, то краще. Оце так, думав я, переписуючи того вірша. Оце добре… так їм, гадам, і треба! «И что здесь можно найти… прямо удивляюсь!.. — похитав головою пацюкуватий. — Ну, украл какойнибудь его родственник мешок этих… как бишь… мешок буряков!.. Ну, а он тогда взял да и написал этот стих!» Я засміявся, не приховуючи зневаги. Пацюкуватий подивився на мене із здивуванням: «Вы не согласны? Так давайте дискутировать… пожалуйста… давайте будем с вами дискутировать, и я вам докажу, что вся эта ваша антисоветская деятельность… не что иное как чушь!» — «Давайте, — погодивсь я. Мені було легко як ніколи в житті. Так чи інак, а сидіти доведеться… то що тут з ними чикатися?! — Ми зробимо так, — почав я, — ви напишете статтю… про ету антісовєцкую дєятєльность і все таке… і я напишу статтю… свою, про свою власну антирадянську діяльність… і ці обидві статті ми надрукуємо в газеті… ну, скажімо, «Радянська Україна»… згодні?»

Пацюкуватий стиснув щелепи. І нічого не сказав, тільки глянув з такою ненавистю, що в мене аж мороз по шкірі пішов. «Да какую статью, — обізвався другий, од вікна. — Статью он будет писать… культурный! Там, товарищ генерал, у них в комнате такое творится… мусор, бутылки изпод водяры… алкаш он, а не писатель!» Пацюкуватий аж зрадів. «Вот, — закричав він, тицяючи в мене пальцем, — вот ваша культура… Вы только на это и способны — водку пить да баб трахать, больше ни на что! Уберите его с моих глаз, товарищ майор, я не хочу его видеть… этого подонка, уберите прочь, уберите к дьяволу, а то во мне просыпается зверь!..» — і він ефектно рвонув комір сорочки.

– Є новини! — сказав Мурат, неждано виринувши з натовпу. — Все йде за планом. Після мітингу організовано похід до пам'ятника. Буде покладання квітів.

— То й що?.. — буркнув я, одриваючись од роздумів.

— Ще не знаю. Але… ее… пес, помоєму, закопаний десь тут. Так що треба шукать.

— Пса, чи що?! — вирячивсь я на нього. — А… а на якого дідька він нам здався б, скажи?!

Якусь хвилю ми дивилися один на другого, як два блазні, — а тоді Мурат втямив, що до чого, й аж сплюнув убік.

— Акцію швидше всього проведуть біля пам'ятника, — замислено буркнув він. На моє блазнювання він давно вже не звертав уваги. — Аби ж хоч приблизно знать, яким чином…

— Нічого не вдієш. Єдиний орієнтир — Малевич, — сказав я. — Між іншим, якби ми вчора полоскотали того драба ножакою попід ребра… ну гаразд, мовчу! Допити я буду провадить тепер разом із Барабашем: він хоч і тупий як валянок, але мене розуміє з півслова…

Поруч як зпід землі виріс МурМур. Він був у якійсь зачовганій куртці й лахматому шоферському картузі, насунутому на очі.

— Ситуація прояснюється, — сказав він. Тоді добув пачку «Мальборо» і, нагнувшись, зубами висмикнув цигарку. — З міста передають, — він клацнув запальничкою, — що демократи теж провадять демонстрацію. На головній вулиці. Кількість учасників — більше п'ятдесяти тисяч. Ну, й плюс агенти, роззяви, провокатори…

— Маршрути перетинаються? — поспитав Мурат.

МурМур спробував посміхнутися, але це йому не вдалося.

— Теоретично — ні. Ну, а на ділі…

— Ясно? — глянув на мене Мурат.

Я кивнув, показуючи на майдан. Жменя добродіїв з червоними й лазуровошарлатовими прапорами, а за ними і той робітний люд, а за тим людом роззяви, ріжного штибу агентура і наші командос, розсіяні по всенькому тлумиську, — рушили з місця й, товплячись, висипали насеред вулиці. Десь узялося міліційне авто й, блимаючи мигавкою, що крутилася, як дзига, попхалося в голові колони. Час од часу міліціянти грімкими голосами гукали в мегафон, щоб усі зайві забиралися геть зперед колони і взагалі під три чорти. Ми з Муратом плентали у тому стовпиську нога за ногою і почувалися як обпльовані. Я крутив головою, роззираючись: з десяток наших людей робили те ж саме.

— Об'єкт не виявлено… — прошепотів Барабаш, наближаючись до мене. — Слухай… того… це часом не пастка, га?..

Я знизав плечима. Я не знав. Це могло бути що завгодно і могло бути навіть пасткою. А ще б пак, подумалося мені, така нагода… за одним махом — як горобців шапкою! — накрити всю фірму…

Колона піднялася на гору й, звиваючись, мов гадюка, стала витягуватися на обшири головної вулиці міста.

Я випхався на тротуар і, витягши шию, мов гусак, намагався розгледіти, що діється в протилежному кінці вулиці. Якісь дивні віддалені звуки, неначе вибухи грому, докочувалися звідти, й спочатку я не здужав їх утямить, але що далі просувалася колона по цій широчезній вулиці, — то ближче й ближче чулися ті грімкі сальви, аж я став розрізнять: «Хай живе капеесес — на Чорнобильській АЕС!» і знов: «Хай живе капеесес…» і знов: «Хай живе…» — а через скількісь часу — неначе удари грому: «Слава! Слава! Слава!»

Наперестріч колоні з червоними прапорами, тим же маршрутом і в той же час, сунула удесятеро більша колона демонстрантів з синьожовтими знаменами й малиновими козацькими хоругвами.

— Об'єкт виявлено!.. — півголосом обізвався Мур-Мур. — Діять за диспозицією.