Ангели по десять шилінгів - Адамс Питер (Петер) - Страница 16

Хаббард відкашлявся.

— Я переконаний, що Девід Лайнор знає про якісь факти, що стосуються Касл-Хоума і пов'язані зі смертю і зникненням Меріел, і він хотів розповісти вам про них, але враз злякався. Але чому?

— Справді, чому? Я теж не можу збагнути, — погодилася з ним Джун.

Чед набив люльку. Він згадав чомусь, як торік посміявся над сером Александром Дарвеном. На веселому благодійному святі, де вино лилося рікою, Чед раптом заявив, що сер Александр, дарма що міністр освіти, не напише правильно жодного з десяти слів, які він йому продиктує. А коли заінтригований міністр дав можливість заманити себе в пастку, то, на превеликий свій жаль і на щиру радість усієї країни, повинен був визнати, що в англійській мові є десятки слів, правопис яких під силу тільки мовознавцям. Чед відчував, що й зараз в його голові починає зароджуватися цікава ідея, яка випливає із суперечливості речей.

— Мене осяяла думка, — Чед прикусив нижню губу, — яка, очевидно, допоможе нам просунутися вперед. Коли розшукують убивцю, то в першу чергу завжди перевіряють тих людей, які з тої чи іншої причини здаються підозрілими. А що, коли цього разу зробити навпаки: шукати вбивцю серед тих небагатьох людей, які поза всякою підозрою.

— Ви маєте на увазі когось певного? — спитав Хаббард.

— Та хоча б і вас.

Джун сплеснула руками. Чед не звернув на неї ніякої уваги.

— Готовий побитися об заклад, — почав він обережно, — що ви, наприклад, не зможете довести свого алібі на той час, коли була вбита й викрадена місіс Меріел. Чи, може, я помиляюся?

— Мені здається, ви заходите надто далеко, — роздратовано кинув Хаббард.

— Справа не в тому, далеко я заходжу чи ні, я просто хочу перевірити своє припущення, — з усмішкою відповів Чед. — Ну, то як: зможете чи ні?

— Звичайно, але дайте поміркувати, — Хаббард намагався приховати своє невдоволення. — Справді, на той час у мене нема алібі. Я сидів вдома сам і дивився телевізійний спектакль «В чеканні Годо» Беккета, якщо вам так цікаво.

— Я не буду розпитувати про зміст п'єси, ви навряд чи пригадуєте подробиці? — провадив далі Чед.

Замість відповіді адвокат повільно витяг з рота сигару й підвівся.

— Ще лише одне запитання, вельмишановний добродію. — Якщо Чед хотів, то міг бути нестерпним. — Як справи з вашими прибутками? У вас є статки? Чи ви заробляєте на окремих процесах так добре, що можете собі дозволити такий усамітнений спосіб життя, який ведете? Але мені здається, що ви не такі вже й багаті. Вашу автомашину вже давно пора відвезти на звалище.

— Я вдячний вам за ті години, які провів у вашому товаристві, — Хаббард уклонився Джун і вийшов.

— Ти… Ти просто… — Джун не могла підшукати потрібного слова, — грубіян. Ось ти хто! Грубіян і неук!

— Місіс Порджес! — Чед відчинив двері до вітальні.

— Слухаю вас, сер.

Маленька, тендітна, з охайно зачесаним сріблястим волоссям, місіс Порджес швидше була схожа на світську пані часів рококо, ніж на домоправительку.

— Міс Джун виїздить до Лондона, допоможіть, будь ласка, їй зібратися.

Джун схопилася з місця, губи її тремтіли від люті.

— Ти ще пошкодуєш! — видушила вона, не звертаючи уваги на присутність старої пані. — Прийде коза до воза…

Перш ніж піти, місіс Порджес, як і завжди, сказала й своє слівце:

— Якщо хочете знати, я так, як і ваш наречений, терпіти не можу Хаббарда, — заявила вона Джун категоричним тоном. — Це справжній гультіпака! Цілими днями він прилизує та розчісує свої вусики, полірує нігті, бігає за жінками та стовбичить на кухні. Уявляєте собі, чоловік з ложкою в руці біля кухонної плити їсти готує? Та ще й знаходить у цьому задоволення! Хіба це чоловік?! Дивно, чому він ще не займається в'язанням! До речі, —вона зробила паузу, — цей нероба вам безсоромно набрехав. У минулий четвер замість спектаклю «В чеканні Годо» транслювали футбольний матч між «Глазго Рейнджерс» і міланським «Інтером».

Чед запитливо подивився на місіс Порджес.

— Я підслуховувала вашу розмову за дверима і чула кожне слово. У мене ще непоганий слух і хороша пам'ять, тільки очі починають відмовляти.

— Цікаво, дуже цікаво. — Чед почав розглядати свої нігті.

Джун удала, що вона справді збирається пакувати речі.

— Я йду вкладатися.

— Якщо прийде кореспонденція на твоє ім'я, я переправлю її тобі.

Через чверть години, коли Чед ввійшов до своєї кімнати, він побачив, що Джун лежить на постелі, уткнувшись обличчям у подушку, й ридає. Поруч з ліжком стояла наполовину зібрана валіза.

— Неук… Чудовисько… Грубіян… — аж заголосила вона, але цього разу зовсім не сердито.

Вони помирилися й незабаром заснули. Наступного ранку Джун твердо вирішила:

— Ти повинен одружитися зі мною на цьому тижні.

Чед позіхнув:

— Обов'язково?

Вона провела рукою по своєму животу.

— Обов'язково, я так хочу. — Вона демонстративно зняла обручку з правої руки, щоб потім надіти на ліву

Після сніданку Джун повідомила з властивою їй категоричністю, що збирається зробити візит дружині бургомістра Крайстчерча. Місіс Лоуел передала через місіс Порджес, що буде дуже рада, якщо Джун зайде до неї на хвильку, і вона вирішила не відкладати візиту. Питати, чого сподівається Джун добитися цим візитом, даремно — коли вона хотіла, то могла бути мовчазна, як риба.

Чед пішов до Джорджа Абернаті довідатися, чи не знайшовся старий Лайнор. По дорозі він заглянув до електромонтера — той обіцяв полагодити проводку ще до вечора.

Девіда Лайнора на роботі не було.

13

Дружина бургомістра Ольга Лоуел була жвавою, схожою на валькірію жінкою з таким гострим язиком, що їй могли б позаздрити навіть пророки зі Старого завіту, котрі, як відомо, за словом у кишеню не лізли.

— Я так багато чула про вас, моя люба, що аж згоряю від нетерпіння познайомитися з вами, — щиро привітала вона Джун.

Провівши гостю до неприбраного салону, вона, нітрохи не ніяковіючи, зауважила:

— Раніше ніж о пів на одинадцяту я ніколи не встаю — навіщо? В цьому глухому містечку можна й так збожеволіти від нудьги. Отож я й бігаю до обіду в халаті та домашніх пантофлях і роблю собі педикюр — щоб подратувати оцих дволиких суб'єктів, що вважають себе вершками суспільства. Нічого собі вершечки! Якби можна було заглянути в їхні голови, то в кращому разі там би вдалося знайти тільки солому.

Джун засміялася.

— Не скажеш, що ви охарактеризували шановних громадян міста з позитивного боку.

— У вас повертається язик назвати цих тварин людьми! — місіс Лоуел стиснула губи і провела рукою по білявому волоссю. — Розкажіть краще про це жахливе вбивство, я аж тремчу з цікавості.

Відвертість місіс Лоуел викликала в Джун бажання розповісти про все, що вона пережила, чесно, правдиво.

Жінки сиділи у вітальні в старомодних, але зручних кріслах і ласували тістечками. На столику в куточку Джун помітила фотографії, серед яких вирізнявся портрет молодої леді, обличчя якої їй видалося знайомим. Раптом у неї ледь кусень не застряв у горлі. За старими розсувними дверцятами серванта поряд із чайним сервізом вона побачила такого самого порцелянового ангела, які були в Касл-Хоумі.

Подив Джун не лишився поза увагою господині дому.

— Так і вдавитися можна, моя люба. Тільки ці ангели спроможні пояснити благочестя і любов до ближнього, які донедавна панували в Крайстчерчі. Якби я розповіла вам, яку роль грають ангели і що шукав у Касл-Хоумі Роберт Уейд, цей неперевершений спеціаліст по готелях, ви б упали із стільця. Але я вам нічого не скажу!

— Чому? — поцікавилася Джун. І, не дочекавшись відповіді, додала: — Я вже давно вийшла з дитячого віку і — що, мабуть, ще важливіше — умію тримати язик за зубами.

Ольга Лоуел подивилася на неї і похитала головою.

— Те, що ви не дитина, добре видно. І я вірю, що у вас не з'явиться, як у базарної баби, бажання вилити душу першому зустрічному.