Ангели по десять шилінгів - Адамс Питер (Петер) - Страница 12

10

— Зупиніться! Не пийте кави — спершу треба переконатися, що вона не отруєна, — вигукнула Джун, побачивши, що Джордж Абернаті підніс чашку до губ. Той звів брови.

— Не дивуйтеся, в цьому будинку я ні за що більше не відповідаю, — пояснила вона свій переляк.

Джордж вийняв з кишені форменої куртки якогось папірця і розгорнув його.

— Ви знаєте, чим хотіли спровадити на той світ Чеда? — запитав він.

— Ви маєте на увазі отруту у вершках?

— То була не отрута, а проносне. — І перш ніж Чед устиг дати вихід своєму гніву, додав: — Ти гадаєш, воно не шкодить? У великих дозах може викликати кровотечу і судому, прикути людину на кілька днів до лікарняного ліжка. Очевидно, невідома особа цього й добивалася.

— Від трагічного до смішного один крок, навіть у цьому випадку, — філософськи виголосив Чед.

Джордж витяг з кишені інший папірець. Та не встиг вимовити й слова, як з'явилася місіс Порджес. Її обличчя сяяло, ніби вона виграла велику битву.

— Яка перемога, сер! Таке мені не часто доводилося переживати, — сповістила.

— Він погодився прислати людей? — поцікавилися Джун.

— Спочатку він так загарчав, що, здавалося, роздере мене на шматки, але потім…

— Після того, як ви показали йому порцелянову ручку?

— Так!.. Вона справила на нього таке враження, ніби в його дім ударила блискавка. На прощання вій мало не цілував мені руки. І обіцяв прислати людей завтра ж, і з самого ранку. Ця ангельська ручка, — місіс Порджес витягла з обтягнутого червоним оксамитом ящичка порцелянову ручку і з любов'ю дивилася на неї, — коштує дорожче, ніж чарівна лампа Аладдіна. Побачивши її, навіть сам диявол замість того, щоб мучити бідних грішників, став би пригощати їх лимонадом.

— А ви щось довгенько там були, — зауважив Чед.

— Я на якийсь час перетворилася на детектива, тобто хотіла вам допомогти. Ви навіть не уявляєте, який рев здійняв містер Фенвік, коли вирішив, що я вже пішла. Його дружина мало не зомліла — так він паплюжив її разом з братиком Робертом, який заварив усю ту кашу.

— Де ж ви сховалися? — поцікавився Джордж.

— Я вийшла з будинку, а потім прослизнула назад і принишкла біля вікна його кімнати. Воно було відчинене, і я все чула.

— А що він казав про цього Роберта?

— Що той злочинний елемент і ганебна пляма на всій їхній родині і що його не варто було викликати до Крайстчерча.

– І більше нічого?

— Не знаю. Я мусила залишити свій пост, бо хтось наближався по стежці з саду і мене могли помітити.

Вона зробила звичайний реверанс і пішла до своєї кімнати переодягнутися.

— Розповідь про Роберта досить цікава, — підсумувала Джун.

— Я надіслав його фото до Глазго і вже одержав відповідь, — сказав Джордж. — Роберт Уейд відомий поліції так добре, як може бути відомий тільки запеклий злочинець. Навіть Інтерпол завів на нього справу. Зухвалими крадіжками в готелях він зажив собі, так би мовити, міжнародної слави. Хоч де б він з'явився: в Каннах, Ніцці, Брайтоні чи у фешенебельному лондонському готелі, — поліція одразу ж напоготові. Лише раз йому не пощастило. Якось під час танцю він зняв з герцогині Честервуд намисто й дорогоцінну брошку з діамантами. Але цього йому було замало, і він спробував викрасти ще й сережки. Тут і спіймався, бо його дама виявилася не такою п'яною, як він гадав. Крім того, йому приписують ще цілий ряд зухвалих крадіжок у готелях, які він здійснив з незвичайною спритністю. Але поліції, за винятком одного разу, ніколи не вдавалося викрити його.

— Молодчина! — вихопилося в Джун.

— Він що, приїхав сюди прямо з в'язниці? — запитав Чед. — Коли я позавчора зустрівся з ним, у нього був далеко не джентльменський вигляд.

— Можливо, саме виглядом він дратує своїх родичів, яких порошинка, що випадково залетить у вікна, дратує, немов розлючений буйвол, який увірвався в дім, — висловила припущення Джун.

— У всякому разі сюди він приїхав не відпочивати, — зауважив Чед. — Його, напевне, викликали милі родичі. Навіщо? Б'юся об заклад, саме він, і ніхто інший, нишпорив по Касл-Хоум. у і все перевернув догори дном. Тепер нам треба дізнатися, що він шукав і чи знайшов що-небудь.

— Не думаю, що він причетний до вбивства. Злочинці його штабу навіть не носять з собою зброї, вбивство для них так само виключено, як для проповідника Армії порятунку, — категорично ствердив Джордж.

— Причетний він до вбивства чи ні, ми все одно повинні з ним поговорити і спробувати загнати його на слизьке.

— Приперти Роберта Уейда до стінки, мабуть, набагато важче, ніж піймати в'юна намиленими руками.

— Все буде залежати від того, хто і як розмовлятиме з ним. У мене таке відчуття, ніби ми симпатизуємо один одному, — сказав Чед. — А вбивство, незалежно від того, чи причетні до нього його милі родичі, чи ні, посилить у ньому бажання викласти все. Але ми повинні поспішати, щоб він не вислизнув од нас.

— Якщо ти збираєшся з ним розмовляти, я хочу бути присутньою при цьому, — ультимативно заявила Джун. — Напевно, він цікава людина, а мене завжди тягне до цікавих чоловіків.

— Твій потяг до цікавих чоловіків починає мене нервувати. Спершу Хаббард, тепер Уейд, а коли ми знайдемо злочинця, який убив незнайомку й огрів тебе по голові, то, мабуть, виявиться, що ти до краю захоплена й ним.

– Історичні романи кишать вбивцями, до яких будь-яка жінка може мати цілком природний потяг, незважаючи на те, чи є на її голові корона, чи нема, — відпарирувала Джун і раптом засміялася. — Я зараз хотіла уявити, як ти сидиш на троні в горностаєвій шубі, з короною на голові, і, признаюся, мені це не вдалося. Таке місце тобі абсолютно не пасує.

— Просто ти не віриш у мої сили. — Чед вибив трубку й підвівся. — Нам не можна марнувати час, я негайно йду до Фенвіків і спробую поговорити з Робертом Уейдом.

Джордж схвально кивнув:

— Ми чекатимемо тут. — І, обернувшись до Джун, додав з усмішкою: — Щоправда, співрозмовник з мене нікудишній.

— Дрібниці, — втішила його Джун. — У мене багата фантазія. А щоб надати нашій розмові бентежної принади, я спробую уявити, що саме ви — ватажок банди вбивць, яка діє тут, в Крайстчерчі. Адже такий варіант теж можливий, чи не так?

11

Коли Чед запитав у місіс Фенвік, чи не зможе він поговорити з Робертом Уейдом, та кинула на нього такий погляд, яким можна було б просвердлити стіну.

— Ми більше не маємо нічого спільного з Робертом, і я не знаю, де він, — сухо відповіла вона і хряпнула дверима перед самим Чедовим носом.

Тоді Чед почав міркувати, де він зможе натрапити на слід Уейда, а потім, немовби щось раптом осяяло його, помчав машиною до базарного майдану. Там була кінцева зупинка багатьох автобусних маршрутів, які з'єднували Крайстчерч з іншими містами, в тому числі і з Брокслі. Чед зупинив машину перед пивничкою «Пірат у діжці» і хотів було підійти до квиткових кас, але несподівано кинув погляд у відчинені двері пивнички й зупинився.

Придивившись, він переконався, що очі йому не зрадили, хоч Роберта Уейда майже неможливо було впізнати. На ньому — модний, пошитий у першокласного кравця костюм, а валіза коштувала, певно, фунтів двадцять, не менше. Перш ніж сісти на табуретку поряд з Робертом Уейдом, Чед оглянув приміщення пивнички. З обох боків були ніші у формі величезних діжок, де відвідувачі ховалися від цікавих поглядів. У проході між «діжками» з низької стелі звисали моделі старих фрегатів та каравел, опудало крокодила і надзвичайно довгий, моторошний «меч» меч-риби. Певно, все це були речі часів Мердока, легендарного капітана, ватажка піратів. Ножі, шаблі, кинджали морських розбійників, що прикрашали стіну позаду стойки, мали нагадувати відвідувачам про те, як у давні-прадавні дні капітан Мердок і його хоробрі соратники мили у віскі свої закривавлені руки і пропивали в цьому шинку награбоване багатство.