Обручка принца - Литовченко Тимур Иванович - Страница 3

За деякий час тронна зала спорожніла. Залишилися тільки четверо: пристаркувате королівське подружжя, принц і його наречена. Тоді король підвівся і звернувся до дружини:

— Дуже прошу Вашу Королівську Величність зайнятися цією юною особою.

— Із превеликим задоволенням, Ваша Королівська Величносте! — зберігаючи абсолютну серйозність на обличчі, мовила королева.

— Костандісе!..

У голосі дочки лісничого була повна безпорадність. Принц знов кинувся до нареченої, проте король мовив суворо:

— Ні, залиш її.

— Батьку!..

— Жінкам є про що поговорити без нас. Ми ж удвох підемо до королівської скарбниці.

Але, побачивши, що син усе ще вагається, додав:

— І негайно. Адже у нас буде своя розмова — королівська.

Принц не насмілився ослухатись…

У потаємній кімнаті все було, як і минулого разу.

Усе — за виключенням однієї дрібнички: портрет старої жінки на стіні… задоволено всміхався!!!

Проте пристаркуватий король чомусь залишався серйозним. Підійшовши до столика зі скринькою, він мовив до принца суворо:

— Де справжній камінь?

— Тобто?! — не на жарт перелякався Костандіс.

— Сину мій, відповідай, не крийся: де справжній рубін?

Принц розгублено мовчав, бо не розумів: відкіля батькові відомо, на який камінчик перетворився вуглик?! Задоволено мугикнувши у бороду, король простягнув Костандісу оксамитовий футлярчик і наказав:

— Відкрий і подивися, що там лежить.

Принц послухався… і з завмиранням серця побачив, що у футлярчику знаходиться золота обручка… з рубіном?! Він не вірив власним очам…

— Тепер дістань звідти обручку.

І сталося неможливе: тільки-но прикраса опинилася в руці Костандіса, як рубін знов перетворився на діамант.

— Поглянь на портрет.

Принц ледь відірвав від каменя перелякані очі… й зустрівся з жалісливим поглядом намальованої чарівниці!

— Отже, настала і тобі пора дізнатися, що ж насправді лежить у скриньці.

Король зняв з шиї такий само тоненький золотий ланцюжок, який був у принца — тільки на ньому висів малесенький ключик. За мить скриньку було відчинено… і вкрай здивований Костандіс побачив у ній багато-багато обручок з яскраво-червоними рубінами!!!

— Як бачиш, синку, поголос доволі точно зберіг легенду. Майже точно… окрім однієї дуже суттєвої деталі: чаклунка, яка наслала закляття на наш рід, полюбляла понад усе зовсім не діаманти, — тихо мовив король, доки принц намагався усе збагнути. — Як бачиш, вона віддавала перевагу рубінам, тож зовсім не на діамант мала обертатися вуглинка. Тому запитую знов: куди подівся справжній камінчик?

— Але ж якщо так!..

Думки шалено плуталися, збігалися до купи, кидалися урозтіч знов і знов, тому принц так і не зміг сказати більш нічого путящого.

— Так, сину, закляття на наш рід чаклунка і справді наслала. Так — сила кохання претендента на престол справді мала перетворити шматочок звичайнісінького вугілля на коштовний камінчик, що належало принести сюди, до потаємної кімнати королівської скарбниці, та покласти під чарівний портрет. Проте де гарантія, що камінчик буде справжнім?! Тобто — що на нього справді обернулася саме вуглинка?! Де гарантія, що кандидат на престол не скористається послугами, наприклад, ось такого майстра?..

Король відчинив двері секретної кімнати, й за мить у неї увіпхнули молодого ювеліра із скрученими за спиною руками. Костандіс розгублено мовчав.

— Так, синку, подібної гарантії не дасть ніхто! — резюмував володар. — А тому наш мудрий предок зробив усе можливе, щоб поголос розніс викривлену легенду, де замість рубіна фігурує «король каменів» — діамант. Донедавна правду знали лише троє людей в усьому світі: я, твоя мати і мій ювелір. Відтепер коло посвячених розширилося рівно удвічі, бо до нас долучилися ще троє: ти, твоя Хелен і оцей молодик. Ясна річ, це якщо не враховувати її!

Король мотнув головою у бік портрету.

— Отже, виходить, усі наші предки… — пробелькотів нещасний Костандіс.

— Так, усі без виключення, — підтвердив пристаркуватий король. — Але що може краще засвідчити силу людського кохання, як не здатність іти навіть проти родового закляття?! У той чи інший спосіб долаючи його…

— Але ж виходить, що я ризикував долею свого королівства, — зітхнув принц.

— Тож коли настане твій час зійти на трон разом з майбутньою королевою Хелен, ти зробиш усе від тебе залежне, щоб більше не ризикувати своєю землею, — обірвав різко король. — Ти відмовився від військової підтримки, від багатства і торгових зв’язків, віддавши перевагу силі свого кохання. Відмовився від трьох іноземних принцес — проте, як і всі наші предки, обручився з дочкою власного народу. Пам’ятай же про цей вибір, сину мій! Добре пам’ятай і ніколи не зраджуй йому. Бо із щирим коханням у серці та підтримкою простих людей ти вбережеш королівство, щоб колись передати його нащадкам.

— А-а-а…

Костандіс кивнув на ювеліра, і той благально мовив:

— Прошу помилувати мене! Я віддам справжній рубін, я все виправлю, я…

— Звісно, тебе помилують, — король посміхнувся уперше за сьогоднішній день, — але тільки за двох умов.

— За яких?

— По-перше, якщо триматимеш язика за зубами. А по-друге — якщо ти, майбутній королівський ювелір, свого часу виготовиш золоту обручку з вуглинкою для мого онука, старшого сина Костандіса, і, поклавши до цього зачарованого футлярчика, віддаси Костандісу. Мій ювелір розповість тобі дещо з цього приводу.

Принц і юнак так і застигли із роззявленими ротами. Пристаркуватий король же посміхнувся вдруге за цей день і підтвердив:

— Саме таким чином стають королівськими ювелірами у нашій землі. Вона про це знає також.

Усі подивилися на портрет, що висів на стіні.

Намальована жінка самовдоволено всміхалася…