Остання роль - Ростовцев Эдуард Исаакович - Страница 23

— Наприклад?

— Ну, вона була весела, товариська, охоче допомагала, коли її просили. Правда, любила, щоб ми вважали себе зобов'язаними їй, хвалили її. Марнославна була і страшенно егоцентрична. Останнім часом ці риси стали майже патологічні. Терпіти не могла, якщо при ній хвалили когось іншого чи приділяли комусь більше уваги, ніж їй. Як було, наприклад, з Миколою? Надя перша познайомилася з ним і розказала нам: молодий скульптор, розумний, дотепний, цікавий… Світлана одразу ж вирішила, що коли він і справді такий, то відіб'є його. Так і зробила, ні перед чим не зупинилася. Микола, зрозуміло, не встояв. Але тоді вперлася Надя. Вона хоч і лагідна, поступлива, а як затнеться, то вже нічим не візьмеш. І почалось! У Миколи вдача не дуже тверда, Світлана попихала ним як тільки хотіла, а Надя переживала, місця собі не знаходила…

Слухаючи цю розповідь, Білякевич поворухнувся.

— Розумію, — схопилась Алла, — вас цікавить той вечір…

… Після розмови із Світланою в готелі — про що вони говорили, Алла не знає — Микола став наче сам не свій.

Надвечір того ж дня до Алли зайшла Надя, попросила сигарету. Алла здивувалася: доти Надя не курила. Ще більше здивувалась, коли Надя несподівано завела мову про Миколу й Світлану. Такого ще не було. Стримана, вольова, з почуттям власної гідності, вона ніколи не розповідала про свої родинні чвари, хоч Алла й знала, що жилось їй не солодко. Не нарікала Надя й на сестру, а це не стрималася. Сказала, що стан у Миколи просто жахливий, і в цьому винна Світлана. А вона, Надя, нічого не може вдіяти.

«Може, ти поговорила б з ним? — попросила зненацька. — Я його дратую, — додала, невесело всміхнувшись, — Світлана збуджує, мама бісить своїми повчаннями. Тільки ти впливаєш на нього заспокійливо».

Це правда — Микола довірявся їй, Аллі. Може, тому, що вона нічого не вимагала від нього, завжди уважно слухала його бідкання, співчувала. Ні, вона не була його коханкою, хоч він і догадувався про її почуття. Але любовна інтрижка з сусідкою — це неминучі ускладнення. А Микола не любить ускладнень. Він і так заплутався у своїх стосунках із сестрами Мелещук далі нікуди…

Миколу вона застала в пригніченому стані. Він не кричав, не бігав по кімнаті, як бувало, коли хвилювався, — сидів за столом і пив горілку. На Аллу зиркнув лиш і одвернувся. А вже як допив пляшку, запитав з якимось надривом:

«Ти мені друг? — і, мить помовчавши, додав: — Зроби те, що я попрошу».

Що саме хотів попросити — невідомо. Сказав тільки: «Будь завтра дома. Мені потрібна твоя допомога». Тоді вона не надала значення цій розмові — мало що людина, випивши, може сказати. Вранці, йдучи на роботу, стрілася з Надею. Та взяла її під руку попросила: «Будь ласка, забудь про вчорашнє. Микола — це велика дитина, тут нічого не вдієш…» — Надя всміхнулася — блідо, вимушено. І очі були у неї невеселі.

А вдень Микола подзвонив Аллі в поліклініку, спитав, чи не забула вона про їхню домовленість, сказав, що їм неодмінно треба зустрітись. А чого — не сказав. Говорив уривисто, хрипко, і Аллі здалося, що він дуже схвильований. Те хвилювання передалося їй, і вона вже до кінця дня не знала, що й думати.

Повернувшись після роботи, Алла подзвонила Кравцям, але їх не було вдома. Микола прийшов на початку дев'ятої — волосся мокре (видно, недавно помив голову чи, може, купався), сам розгублений, наче аж безтямний. Дістав і поставив на стіл пляшку рому, попросив чарки; Алла принесла, а він забрав пляшку, сказав, що вони вип'ють потім, зараз же вона повинна вислухати його. І почав верзти всякі дурниці — він, мовляв, великий скульптор, і то брехня, що у нього немає творчої індивідуальності, власного бачення світу, що він просто компілятор і ремісник — так про нього кажуть обмежені, жалюгідні люди, заздрісники й нездари. Правда в тому, що він ішов до вершини творчості тернистою дорогою пошуків, помилок, боротьби з самим собою, з тими ортодоксальними поглядами, ідеями, канонами, які йому втовкмачували мало не з пелюшок і позбутися яких було нелегко. Та він знайшов у собі сили порвати ці пута, здобув справжню, нічим не обмежену свободу самовираження, незалежність духу…

Микола говорив пишномовно, голосно, з викликом, неначе сперечався з людьми, яких він — хоч їхня думка нічого й не важила для нього — хотів ошелешити своїм одкровенням. І зовсім несподівано, без будь-якого зв'язку з попередніми просторікуваннями, сказав, що розійдеться з Надею — жінкою обмеженою, примітивною, геть позбавленою жіночності — й буде з Аллою, бо це єдина людина, яка його розуміє; вони виїдуть в Іспанію, куди його запрошують справжні цінителі талантів і де на його ім'я вже відкрито рахунок у банку.

«Ти повинна відкинути умовності обивательської моралі й цілком довіритись мені», — переконував він.

Чи є у нього якесь почуття до неї, Микола не сказав, певно, вважав, що вона має бути щаслива вже й так, адже він звернув на неї увагу.

Аллі стало гірко до сліз, проте вона нічого не заперечувала, бо Микола був страшенно збуджений і напружений. І ще їй здалося, ніби він каже зовсім не те, що думає. За мить Алла впевнилася в цьому, спитавши про Світлану. Микола здригнувся, чогось подивився на годинник, швидко заходив по кімнаті. Потім викрикнув, що Світлана — чудовисько, знівечила йому життя, довела його до краю. І замовк, почервонівши, — може, спохватився, що ляпнув зайве. А тоді раптом підбіг до Алли, схопив її за руку, потягнув до дверей — їм треба поїхати на дачу Терлецького, там усе має вирішитись.

Біля будинку стояли його «Жигулі». Микола мало не вштовхнув Аллу в машину, сів за кермо, помчав, як навіжений. Вона боялась і за нього й за себе, а що робити — не знала.

Терлецького на дачі не було. Микола відімкнув своїм ключем хвіртку, будинок. Зайшовши в кімнату, Алла ввімкнула світло, а Микола гримнув на неї, погасив люстру, засвітив настільну лампу, закрив на вікнах штори. Через кілька хвилин задзвонив телефон (на дачі Терлецького — міський телефон). Микола схопив трубку, схвильовано кинув:

«Слухаю!.. — Потім кілька разів повторив: — Так… Так… Так…»

Поклав трубку, сів на стілець і якийсь час сидів не рухаючись. Мовчав. Алла запитала, хто дзвонив, але він не відповів. Годинник — вона якраз глянула — показував за п'ять хвилин десяту.

А тоді Микола приніс залишену в машині пляшку рому, взяв фужери, налив їх по вінця. Алла сказала, що не питиме, але Микола наполягав — явно хотів споїти її. Зрозумівши це, вона вдалася до хитрощів: попросила принести яблуко і, коли Микола вийшов, вилила із свого фужера ром, а налила води, забарвивши її наливкою, яку знайшла в серванті. Мабуть, Алла таки непогано вдала, що сп'яніла: Микола поклав її на тахту, погасив світло, вийшов з кімнати…

Тривожне передчуття чогось лихого стисло їй серце. Що він задумав? Навіщо потрібна тут вона?

Встала, обережно виглянула на веранду, освітлену Місяцем. Там нікого не було. На столі лежав Миколин портфель. Але ж він начебто не брав його з собою? Підійшла до столу, відкрила портфель. Там були жіночі босоніжки і зібгане плаття. Вона як слід не розгледіла їх при тьмавому світлі місяця, до того ж під вікном, здалося, зашурхотіли кроки. Тремтячи всім тілом, Алла вернулась у кімнату, лягла на тахту, скулилася клубком.

Минуло приблизно півгодини. Миколи не було. Та ось на вулиці стиха загуркотів мотор. Машина зупинилася біля будинку — певно, Микола кудись їздив. А незабаром вона почула приглушений шепіт: на веранді розмовляли. Миколин голос вона скоро впізнала — з його басом говорити пошепки було трудно. А другого ніяк не могла вловити — ледве чула його. Потім він став трошки гучніший, виразніший. Говорила жінка. Аллі навіть здалося, що вона розпізнає якісь знайомі нотки.

Розмова стихла. Алла встала з тахти, обережно ступаючи, підкралася до вікна, відхилила штору. Жінка вже йшла від веранди до хвіртки. Хвіртка відчинилась, засвітився ліхтар, і Алла зрозуміла, що не помилилася: Світлана! Одразу ж загудів мотор. І раптом Микола, грюкнувши дверима веранди, побіг до хвіртки, вискочив на вулицю.