Блакитна планета - Канн Мария - Страница 30

Марцін заніміло дивився на це, далі мимоволі позадкував, угледівши, що Мотоногий дістав сірники.

В коридорі він налетів на Юна з Агнешкою. Вони швидко бігли до нього.

— Рятуйте! — зарепетував Марцін. — Юне, рятуй!

Пекучі сльози текли по Марці новому обличчю. Він ніколи не плакав з болю чи з печалі, а зараз ридання трусило його, мов малу дитину. Все загинуло через його дурість. Юн полетить на свою планету, розгнівавшись на мешканців Землі. Не зустрінеться з вченими й політиками.

— Марціне, — м'які руки обняли його, — Марціне, не плач.

— Агнешко! То все через мене. Треба ж мені було так недоладно скористатися Плутарховими порадами. І наймудріші мислі не допоможуть тому, в кого нема клепки в голові.

— Заспокойся, Марціне. Не так уже й легко сказати щось до ладу і вчасно, щоб тебе зрозуміли.

— Але Юн…

— Юн повернеться. Ти ж чув — він визнав Землю за свою вітчизну. Зараз змушений полетіти на Атіс, його кличуть. Але він вернеться.

— Коли?

— Невдовзі. За двадцять з лишком років. В житті планети це одна хвилина…

— В житті планети!

— В твоєму це теж небагато. Будеш тоді вже дорослий, ліпше допомагатимеш нам, Марціне, я хочу попросити тебе. Забери з собою до Варшави матеріали про Атлантиду, що їх я дістала від пані Анни. Можеш не їхати до Сероцька, віддаси їх Вітольдові, він живе в гуртожитку недалеко під тебе…

— А ви? — вигукнув він здивовано. Чому ви самі не…

— Не кажи мені «ви». Зникай до того, що коли я повернуся, ти будеш старший за мене. Багато старший. Я тобі казатиму «пане Марціне», а ти мені «Агнешко, моє дитятко».

— Ви…

— Марціне… Ми з тобою не мали б спокою, коли б Юн полетів сам. Хіба ж ні? Ти не можеш летіти, в тебе батьки. А я… У мене тільки друзі, і я до них повернуся, ніколи їх не забуду. Повернемось насамперед до тебе. Ти нам поможеш, бо ти знаєш все…

Марцін ховав обличчя. Він відчував важку втому. Ніби спросоння почув Юнів голос:

— Затям, Марціне: від вас, молодих, залежить майбутнє Землі. Ви повинні здійснити одвічну мрію про Щасливий материк.

Коли хлопець розплющив очі, сонце стояло вже високо в небі.

— Агнешко! Юне! — закричав він.

Ніхто йому не відповів. На вершині було пусто. Зник Юнів зореліт. Ніби й не було його будиночка. Тільки на камені під вітами бука білів шматок паперу.

Марцін підняв рюкзак. Перед ним на обрії простягалися в блакитній імлі пасма гір.

ОКЕАН, ЩО СВІТ ОБСТУПАЄ, НАС КЛИЧЕ

В небі світило бліде вересневе сонце. Марцін запхав руки в кишені й поволі йшов вздовж витоптаних квітників, де полум'яніли осінні квіти. Вітер гнав хідниками сухе листя, діти гралися в класи.

Майнула знайома постать. Антек наблизився, не дивлячись на приятеля, ніби зустрівсь випадково.

— Антку!

— А, це ти? Як ся маєш? Чом не приходив на збори?

— Та десь до лиха вхопив чи грип, чи ще якусь заразу.

— Не міг зателефонувати?

— Я нікому не телефонував, зле почував себе.

— Може, годі тобі вже гуляти на перший раз? — мовив Антек турботливо.

— Підеш до мене?

— А чому ж, ходімо.

Розмова не клеїлась. Тільки на сходах, коли вони побачили килимок пані Калиновської, прикутий під дверима ланцюгом, ніби злий пес, обоє пирснули сміхом.

— Нічого не змінилось, — зауважив Антек, коли Марцін натиснув дзвоника.

Бабуся вже встигла забути про щітку, вимазану глеєм, і сердечно привітала гостя.

— Добре, що ти провів Марціна додому, Антечку, — похвалила. — Він ще такий кволий. А чом ти до нас не заходив? Марцін повсякчас тебе виглядав. Як почує дзвінок, зразу каже: «Бабцю люба, подивись, може, то Антек». Зараз принесу вам варення з печивом.

— Бурі потіти, — муркнув Антек.

— Маєш апетит? То добре, — втішилась старенька і подибала до кухні.

«Все розповім Анткові, вирішив Марцін, дивлячись на веселе обличчя друга, — зараз же, про все, що трапилось відтоді, коли вожатий затримав їх з Дондком у таборі. Щоправда, мені бракує речових доказів, бо навіть клітка з канарками лишилася на зорельоті. Але Антек в доброму гуморі і, певно, вислухає мене до кінця… І тоді повірить».

— Антку, — почав, — я хочу тобі щось розказати. Там у Ветліні…

— Ти був з Агнешкою, — перебив його приятель.

— Ти гніваєшся за це?

— На тебе? Ні. Якщо Міс Квіз не побажала, щоб ти мене поінформував, у тебе не було іншого виходу. Це ж ясно.

— Але тепер я не зв'язаний таємницею і можу тобі все розповісти.

— Це вже минулося, — махнув рукою Антек, — і врешті мене не цікавлять ні оті справи, ні те, що сталося з Мотоногим. А то що? — шарпнувся він до книжки, котра лежала поруч з каламарем. «Подорож по світу безкінечно малих величин». Цікава!

— Батько приніс, коли я хворів.

— Стривай! — Антек розкрив книжку і затулив рукою кінець сторінки. — Давай відгадувати, що це. Хочеш?

Та з відгадками не щастило. Те, що здавалося гарною тканиною, виявилось епітелієм хвоща, збільшеним у сто сімнадцять разів. Пустеля Сахара насправді була відшліфованою поверхнею сталі, збільшеною в 15 тисяч разів. Волокно штучного шовку розгортало свою корону, ніби могутнє дерево. Епітелій бактерії виглядав як кольчуга середньовічного лицаря.

Марцін торкнувся гладенької поверхні стола.

— Взагалі невідомо, як виглядає світ насправді, — сказав він, — навіть оцей стіл, що його так давно вже бачу. Хтозна, яку він має поверхню, які гори і долини є на нім…

«Та навіть коли хтось і знає істину, — подумав, — не завжди можна розповісти її іншій людині. Агнешка казала правду. Не так уже й легко вжити слово до ладу і вчасно, щоб воно було зрозуміле».

Минуло кілька місяців. Уроки, гарцерські збори, щоденні хатні обов'язки повернули Марціна на нормальну колію життя. Пригоди під час вакацій потроху ставали барвистим предивним сном…

Одного дня газети принесли звістку про політ у космос трьох космонавтів. Марцін щодня приходив до Антка, і вони розмовляли про цей політ.

— Цікаво, — сказав якось Антек, — коли люди винайдуть якийсь інший корабель для польоту в космос?

— Який? — спитав Марцін, згадуючи Юнів зореліт.

— Наприклад, на енергії з проростаючого дуба.

— Вигадуєш!

— Темний ти, не читав серпневого номера «Техніка молодих»?

— Ще ні.

— От бач, там писали про відкриття професора Берангера. Виявляється, коли рослини ростуть, відбуваються ядерні реакції. І що найцікавіше, котрась з легенд про Атлантиду засвідчує — атланти використовували подібну енергію для польотів. Добре, правда?

Атлантида! Марцін раптом згадав Агнещине прохання. Кинувся до шафи і дістав пакунок книжок.

Побіг до гуртожитку. В секретаріаті дізнався, що Вітольд Ретманський живе в кімнаті 273.

Марцін піднявся на другий поверх, постукав. Відповів бас, якому позаздрив би навіть начальник табору.

— Влазь.

Русявий бородань походжав між ліжками, од порога до книжкової шафи. Він навіть не глянув на Марціна; врешті, не піднімаючи очей і бороди від книжки, спитав:

— Що тобі треба, хлопче?

— Я від Агнешки Яницької.

Бородань закрив книжку.

— В чім річ?

— Цей пакунок від неї.

Студент розгорнув папір, витягнув карту.

— Виїхала так несподівано, — муркнув під ніс, — що не могла… хм, хм, побачимо, як повернеться, хм хм, хм… Написано в серпні, — зауважив, дивлячись на дату. — Я був певен, вона повідомить нас відразу, як поїде.

— Це моя провина, — визнав хлопець.

— Все-таки дістала паспорт? — спитав бородань. — А чи надовго вона сподівається затриматись в Австралії?

— В Австралії?

— Так. У дядька.

— Агнешка, — почав Марцін, але бородань перебив його менторським тоном:

— Скільки тобі років, парубче?