Дві московки - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 9

 — Що се таке, Марино, — одказує Ганна. — Чи весілля справляєш, чи що? Кого ж заміж даєш, кого жениш?

 — Женю я свій талан, видаю заміж свою долю! Грайте, музики, й не переставайте!

 Музики вчесали метелиці. Марина, як стояла з рогачем в руках, так і повіялась і потягла за собою Ганну. Ганна одіпхнула її й стала оддалеки.

 — Як не хочеш, то я й сама! — каже Марина. — Заб'ю лихо тропаком, затопчу ногами! Грайте, музики, або гроші вертайте! — А сама приспівує:

 Ткач Микола кинувсь до Ганни й хотів потягти її в танець.

 — Одчепись, поганий! — визвірилась на його Ганна так, що аж в хаті стихло, аж замовкли хлопці та дівчата.

 — Останній раз нога моя в твоїй хаті, — промовила Ганна. — Не переступлю я, Марино, твого порога!

 Ганна гуркнула дверми, аж вікна задзвеніли. Хлопці реготались, а ткач одчинив двері та й гукнув вслід:

 — Тю-тю, дурна — навіжена московка! Чи присвятилася, чи в черниці думаєш йти!

 Розійшлись вечорниці. Як метіль, кинулась Марина і поприбирала, й повимітала, й повитрушувала, й повимивала. Заслала стіл скатертею, постелила постіль, в ночови налила митілю, щоб змити голову, бо була субота.

 Сидить Марина кінець стола, розчісує косу. Густа чорна коса розпалась чорною хвилею по білій сорочці, по скатерті. Чеше вона косу, а густий волос аж вилискується.

 Задумалась Марина; рука з гребінцем заклякла на косі... В ушах гув бубон, скрипіли скрипки, в очах миготіли чорні брови, чорні очі парубочі.

 «Короткий той веселий вік дівочий! Я й не нагулялась і не наспівалась! Верніться ж назад, літа мої молоді дівочі!

 Коли б я знала, де росте таке зілля, що літа вертає, коли б знала, де живуть такі знахурки, щоб одробили моє горе, щоб вернули мій вік дівочий, пішла б на кран світу, не спинилася б!»

 Засвітила Марина свічку, поставила на столі дзеркальце, одчинила скриню й вийняла з чорної хустки кибалку з квітками, з стрічками, з вінцями, — ту кибалку, у которій вона стояла під вінцем у церкві.

 Перед дзеркальцем наділа вона на голову кибалку. Кінці стрічок червоних, синіх і зелених пірнули в розчесану косу.

 Глянула Марина на себе в дзеркало, і сльози покотились з очей. В дзеркалі чорніли блискучі очі, чорні брови, а голова цвіла квітками. Перша маківка на городі не була така гарна, як Марина в квітках та стрічках. Повернулась Марина боком, майнула чорна коса з стрічками й розсипалась по плечах і по грудях. Серце зомліло в Марини.

 Марині стало душно; в висках неначе хто молоточками стукотів, голова морочилась; їй хотілось співати, забавлятись, кудись іти, шукати якогось щастя. Вона чула, що не нагулялась і не натанцювалась. Тихий світ місяця манив її, ніби пісня соловейка.

 «Піду ж я в сад та згадаю своє дівування, своє залицяння», — думала Марина.

 Надворі втихло й потеплішало; тихий вітер ледве шелестів сухим вишневим листом; місяць повний, але неясний стояв високо. Марина глянула на вишні, що стояли без листу і нагадували їй, що спаде колись і її краса, як вишневий лист.

 — Розмай, вітре, мою чорну косу до пояса! Ви, зіроньки, гляньте на мої брівоньки, на мої квітоньки! А ти, місяченьку, подивись на моє личенько, на мою красу. А коли бачиш, кого я люблю, в далекій стороні, згадай йому про мене, наведи на його хоч сон про мене.

 Світло горить в хаті. Марину сон не бере. Гуде, не перестає в вушах бубон, риплять скрипки, перед очима манячать веселі лиця. Коли зразу в думці її з'явилось лице Ганнине, сердите.

 «Боже ж мій! що я наробила, — подумала Марина. — Вона сказала, що не переступить більше мого порога. Розгнівала я свою дорогу давню подругу».

 Встала Марина, як сиділа, в квітках, стрічках, накинула кожушину і полетіла до Ганни пізньою добою.

 — Чи спиш, Ганно, — питала Марина, постукавши в вікно.

 — Ні, не сплю; йди в хату, — одказала Ганна. В хаті було світло, бо світив місяць. Ганна глянула и перехрестилась, їй здалось, що то мара.

 — Не бійсь, Ганно! Се я дівую при місяцеві та при зорях. Забулась зняти квітки, як згадала, що обідила тебе: так і прилетіла до тебе.

 — Насміялася ти з мене, Марино! — каже Ганна. — Завтра свята неділя, я була в церкві, — богу молилася і за себе, й за чоловіка, і за тебе, і за всіх. А ти мене запровадила на вечорниці. Мені казала одна черниця в Лебедині: хто в церкву не йде або гуляє проти празника, під тим на сім сажнів земля огнем горить. Що ти робиш. Марино? Схаменися! Хіба ж ти маленька, чи що? Не знаєш, що молодиці гріх вбиратись в дівочий убір? Чи не до перелесника вбралась ти в стрічки та квітки?

 — Прости мені, серце Ганнусю! А я загулялась та й забула, що завтра неділя. І байдуже...

 — Завела мене між парубки, — говорила далі Ганна, — нехай вони дівчатам сняться... Та в тебе ж чоловік є. Що він скаже, як додому повернеться? Ти ж хазяйка в своїй господі! Тебе ж люди осудять!

 — Як схотять, — каже Марина. — Я не боюсь людського поговору. Жартую, бо я молода, бо хочу прожити свій вік весело, щоб не марно пройшли літа мої молоді.

 — А я й досі стояла перед образами та благала за тебе господа милосердного, щоб тебе господь навів на добрий розум, щоб не глузували з тебе люди.

 — Вибачай же мені та не сердься на мене, Ганно. Спасибі тобі. На добраніч.

VI

 Не прийшло до Ганни щастя тим великим, битим шляхом, тільки вона вигляділа свої очі, виглядаючи. Небагато й років минуло, а Ганна вже й постарілась, бо в розкоші цвіте чоловік, як квітка, а в нужді в'яне та схне.

 Почались холода, а на Ганні кожух — латка на латці. Вітер дме через його, як через решето. На голові у неї не хустка, а шматок безквітньої ганчірки. Через старі шкарбани лізе грязь. Бліда, як смерть, худа, з запалими очима, бродить Ганна по смітниках та збирає гній на топливо. Бодай ворог не діждав грітись таким топливом!

 Сидить Ганна день і ніч на днищі, поодкручувала собі пучки, заробляючи черствий шматок хліба, облитий слізьми. І не раз і не два траплялось, що в хаті не було ні дрібка солі, ні сухаря.

 — Ой горе моє тяжке, — жалується, було, Ганна Марині. — Прийшла на мене старість та слабість. Насилу ноги мене носять, ледве володаю руками. Робити не здужаю. Отак, як бачиш! В хаті й голод, і холод. Висушили мене сльози, у грудях мене давить, голова морочиться, в очах мені жовто, куди не гляну. Як бачиш, остання на мені сорочка, та й та драна. Коли б уже господь змилувався надо мною, прийняв мене до себе. Чи повіриш? Так мені жити тяжко, так мені важко, що, якби розступилась сира земля, пішла б в землю живою.

 Марина не покидала Ганни, помагала в роботі, годувала часом своїм хлібом, одягала своєю одежею, розважала, як могла.

 — Візьми, Ганно, — було, каже Марина, — не даю тобі, як старцеві. Повернеться син, заробите — оддасте.

 А Ганні й зосталося тільки забрати торби та йти в старці, простягати руку, просити хліба.

 — Пішла б я і в старці, — каже, було, Ганна, — та сором руку простягати, бо я не каліка. А люди скажуть: була колись молодою і не заробила нічого на старість, і не придбала. Будуть люди хліб давати й дорікати разом, що я, московка, не дбала, з москалями гуляла, до обіду спала. А чи я ж не робила, а чи ж я не горювала?

 Ще й зима не минула, і сніг не розтав, надворі грязюка та холод. Немає в Ганни дрібка солі, нема й хліба. Треба йти на ярмарок, а чоботи зовсім розлізлись. Пішла Ганна боса; ноги розчервонілись, потерпли од холоду, здсревеніли. Сміються люди з Ганни та докладають: