Мільйонери з порожніми кишенями - Берна Поль - Страница 18

— Коли тобі важко, Шпинделю, скажи радше одразу — тоді ми не поїдемо! — пробурмотів він боязко. — Але сам побачиш — шлях до Кадьєру буде якнайкращий… А чому б і ні? Я ж бо маю ще з двадцять п'ять грудок цукру в кишені й тонни дві вдома… Ну то як, зволиш рушити?

Шпиндель зволив; він рушив у путь розміреною ступою, помахуючи влад вухами. Тітен зовсім збадьорився, вигідніше вмостивсь на гострій Шпинделевій хребтині й навіть зважився разів кілька його погладити, базікаючи безперестану. Він знав — Шпинделева розважливість висіла на волосинці, і тільки чаром голосу можна було його улестити так, щоб тихо-мирно дістатися Кадьєру.

— Любий Шпинделю, — розводився Тітен, — ти неабияк виграєш при ближчому знайомстві. Ми з тобою сходимось у головному: ти не любиш працювати, я — й поготів. До речі — я, звісно, тебе не силую, — але ми могли б їхати хутчій.

Шпиндель пішов веселеньким трюхом — це був тяжкий спиток для Тітенових сідниць. Вершник мужньо терпів. Ще одне льє — і кадьєрські трубадури наллють йому стременного.

До шосе зоставалось може з півкілометра — аж коли віслюк і погонич почули гамір, що грубо увірвався в тишу цього погожого ранку. Вони з'їхали з узгірку — і світ померк перед Тітеновими очима. Перехрестя затопило сонмище віслюків — одні сунули від Сен-Cipa, інші — від Боссе. В юрмищі відчайдушно гули сиренами кілька авто з туристами. Горлали погоничі, ляскали киї по спинах віслюків. Хмари білої куряви здіймалися над цим шарварком, де двісті Тітенів запекло змагалися з двомастами затятих Шпинделів.

О лихо! Справжній Тітен, Тітен з Порт-Біу, побачив — вуха його мустанга загрозливо прищулились. Мить — і клятий віслюк грізно заревів — тим ревом, що від нього хололи мешканці містечка.

— Вперед, Шпинделю! — гукнув Тітен, забувши про будь-яку осторогу.

Шпиндель узяв разом ногами й помчав шаленим чвалом на те збіговище, ревучи, як скажений. Віслюки з Боссе шарахнули навсебіч — і Шпиндель стрілою кинувся поміж ними. Перед очима Тітена, що вчепився віслюкові в карк, мелькали переполошені або люті обличчя, підняті ломаки, водії, що відчайдушно повчеплювались в керма. Шпиндель зірвав мимохідь капелюшок з якоїсь дами у відкритому розкішному авто…

— Вперед! — одно гукав Тітен. — Роль має. належати нам, а не цим козопасам…

Шпиндель так само навально прорвався крізь стовпище Сен-Сірських віслюків — і перед ним нарешті відкрився вільний шлях. Тітен силкувався здержати свого мустанга, але той мчав без пам'яті — куди там! — і добувся Кадьєру в рекордний час.

Вони спрожогу вихопились на якийсь дивоглядний ярмарковий майдан, що кишів ваговозами, візками, кіноапаратами, рефлекторами й людьми в середньовічних строях. Сонце підбилося вже височенько; нещадно припікаючи, воно сліпуче вигравало на нікелевих частинах спорядження.

Нагла поява Шпинделя спричинилася до загального переполоху. Ошелешений Тітен мовчки дивився на базар люду навколо нього.

— Стій! — загукав хтось. — Ні кроку далі!..

Тітенові пощастило враз осадити Шпинделя. Він угледів у полотняному кріслі перед себе маленького чоловічка з зеленим козирком над очима. Чоловічок дивився на нього крізь окуляри.

— Саме вас обох мені й треба! — мовив чоловічок за мить. — Ви — перші, ви — й найкращі… Ану подай трохи назад, а тоді під'їдеш під самісіньку вежу. Тільки клусом!

Тітен звів очі й побачив перед себе, між двома жердинами, кумедний шмат картонової декорації, яка мала являти камінний балкон. З балкона суворо на нього зорила, спершись граційно на балюстраду, великоможна дама в енніні.[13]

Шпиндель милостиво згодився дати задній хід.

— Вертай назад повільніше, — промовив режисер. — Підведи голову, всміхнися якнаймиліше до дами й скажи:

«Ясновельможна королево! Я приніс тобі послання від мессіра Ліонела Антремона…»— А королева Жанна на це: — «Мерщій увійди в потаємні двері, прегарний погоничу, мої слуги відчинять тобі». — Відтак зразу повернешся й щезнеш з поля зору. Втямив? Повтори.

Тітен повторив п'ять разів, намагаючись говорити дзвінко і якомога виразніше.

— Годиться! — буркнув урешті режисер. — Знімемо перший дубль… Всі по місцях! Тихо! Ти готовий, хлопче? Почали…

Тітен зробив те, що сказано. Він підвів голову. Королева Жанна дивилася на нього вже милостивіше зі свого сідала.

— Ясновельможна королево! — ніжно гукнув Тітен. — Я приніс тобі послання від мессіра Ліонела Антремона…

— І-а! — оглушливо ревнув Шпиндель.

Всі покотилися з реготу. Королева Жанна, люта, вихилилась через балюстраду.

— Цікава я знати, — кивнула вона режисерові,— хто з нас має подавати репліку? Я чи віслюк?

Знов розлігся регіт.

— Хай твій віслюк замовкне! — гукнув до Тітена якийсь з асистентів.

— Мовчи, Шпинделю! — скрушно шепнув Тітен.

— І-а! — ревнув віслюк ще голосніш.

— Це «і-а!» псує мені звук! — гримнув звукооператор, витикаючи з машини закустрану голову. — Чого він так репетує? Хай би тихше!

— А мені він до вподоби! — сповістив оператор. — Отака сіро-чорна худобина на плівці вийде сіро-блакитною, а на екрані — сіро-рожевою. Чудово!

— І-а! — ствердив Шпиндель.

— Погонич гарний, але віслюк нікуди не годиться! — гнівно просичала зневажена королева.

— І-а! — заперечив Шпиндель.

— Може, ви хочете поставити замість нього опудало? — уїдливо всміхнувся режисер до енніна.

— Мій віслюк найпоказніший на цілу околицю! — вигукнув Тітен, бачачи, що акції його падають.

— І-а! — ствердив Шпиндель.

— Ну що ж, подавайте репліку зразу після «і-а!», — мовив режисер до зірки.

— Стоп! — загорлав зненацька сценарист, білявий молодик у золотих окулярах. — Того «і-а!» в моєму тексті нема! Я не згоден!

— І-а! — ревнув Шпиндель.

— Браво! — загорлав натовп.

— Вбийте цього віслюка! — простогнала зірка.

— Але ж це «і-а!» тут саме на місці! — опирався режисер. — Якби ця сцена відбувалась сьогодні, посланець примчав би мотоциклом, і було б чути гуркіт. Я лишаю це «і-а!». Воно ж таке природне для тринадцятого сторіччя!

— Шпиндель — віслюк значного роду, — мовив Тітен.

— І-а! — просурмив Шпиндель.

Це останнє «і-а!» потонуло в шаленому реготі. Глядачі аж качались, мало не лопаючися зо сміху.

— Зараз же знайдіть гвинтівку і вбийте віслюка! — гукнула королева Жанна, вихилившися з балкона, сердита, як фурія.

— Знімаємо ще один дубль! — гукнув режисер.

— Чудово! — крикнув оператор.

— Заткніть пельку віслюкові! — загорлав звукооператор.

— І-а! — репетнув Шпиндель.

— Дванадцятий дубль! — заволав режисер. — Всі по місцях! Тихо!

— Вбийте віслюка, бо я зараз кинуся з балкона! — заверещала королева.

— І-а! — відповів Шпиндель, бо ж він не вмів сказати інакше…

По двох годинах шалених суперечок Тітена найнято на три дні, «і-а!» внесено до сценарію, королеву вмовлено відповідати на Шпинделеву репліку, — і всі подалися снідати. Очманілий Тітен зліз нарешті з бідолашного Шпинделя. До нього, гортаючи папери, підійшов асистент режисера.

— Тобі заплатять як за третю маленьку роль, — мовив він. — Правда ж нічогенько?

— А режисер сказав, що платитимуть як за другу маленьку роль. І продюсерові він так сказав…

— Але ж у тебе тільки одинадцять слів тексту, — відказав асистент. — А за правилами, на другу маленьку роль їх мусить бути дванадцять.

— Мій віслюк кричить «і-а!», і його крик уписано до сценарію, — заперечив Тітен. — Це аж на два слова більше, і я маю право вимагати, щоб їх зарахували!

— Невже? — спитав асистент режисера, прикидаючись дурником. — Про яке «і-а!» йдеться?

— І-а! — проревів Шпиндель над самісіньким вухом скнари.

Таким-от робом Тітен остаточно виборов роль погонича віслюків у «Трубадурах королеви Жанни» з оплатою дві тисячі вісімсот сімдесят п'ять франків за годину. Варто було змагатися!