Мільйонери з порожніми кишенями - Берна Поль - Страница 12

— Бандольці знімуть нас на сміх, — сказав Шарлюн. — Уявляєте «Морського лева» поруч яхт мільярдерів? Ми дістанемо в нагороду зливу гнилих помідорів…

— Але ж фантазії ми маємо не менш як на мільярд, — не відступалась Міке. — А Де таки дещо важить…

Проте її вже не слухали. Розмова звернула на інше.

— Ось послухайте-но сюди! — мовив обачливий Фріске. — Я вважаю, що Зозулик, тиняючись по всіх усюдах з своєю торбинкою, неодмінно впаде людям у око. Сьогодні він носить торбинку, але завтра з'явиться з адвокатським портфелем, позавтра — з валізою. За тиждень йому знадобиться лозовий кіш — і нашому любому Зозуликові переріжуть кінець кінцем горлянку десь на перехресті. Тож буде найрозумніше, коли ми всі по черзі стерегтимемо скарб. Сьогодні один, завтра інший!

Генеральний скарбник скривився — адже він був такий гордий з виняткового свого обов'язку. Але зрештою йому довелося погодитись з мудрим рішенням Шарлюна, який призначив за скарбників найстарших — тобто себе, його, Міке, Тітена-солодкі-очка та Фріске. — Передовсім, — мовив Тітен, — треба позбутися дрібної монети, яка тільки обважнює торбу. Я обміняю її в батьковій крамниці. Не варто тягатися з таким дріб'язком, коли ми полюємо мільйон!

— А я? — заволав Смішко, якого Шарлюн навмисне обминув. — Хіба ж із мене гірший скарбник, аніж з кого іншого?

— Ще б пак! — глузливо мовив Шарлюн. — Якби ти став скарбником, то за дві години торба чи там валіза примандрувала б до бюро загублених речей! Уявляєш, аби Аморетті винюшив, яку ми готуємо йому штуку? Він духом пустив би за нами назирці поліцейських…

— І ще одне, — повів далі мудрий Фріске. — Годилось би нам тепер придбати вивіску. Ми збираємо великі гроші, і гроші ці належатимуть нам усім, аж поки їх використаємо. Тож конче треба охрестити нашу фірму, як це й заведено в поважних підприємствах.

Ідея захопила всіх. Адже в такий спосіб стверджувалась солідність їхнього задуму. Геть усі почали пропонувать назви, викликаючи шалений регіт — такі вони були вельми пишні й незвичайні: «Чорна рука Порт-Біу», «Братство незалежних будівничих», «Месники Іспанського Рогу», «Комітет боротьби за поразку антимогікан» тощо…

Та найбільш припала всім до серця назва, що її пропонував Зозулик: «Лицарі Спільного Скарбу».

— Прийнято! — гукнув Шарлюн.

Ці слова потонули в зливі оплесків. Орден лицарів Спільного Скарбу існував, діяв, скарбниця його важчала, а відтепер можна було безмежно поширити поле діяльності і то в незнаних царинах. Надихнувшися перспективою, лицарі знов згадали про свято в Бандолі. Мабуть що справа варта заходу…

— Я візьмусь до неї завтра зранку, — промовив Шарлюн. — Коли нічого нам не завадить, спробуємо ризикнути.

Час спливав, і великому командирові ордену довелося закрити збори. Зозулик передав свої повноваги черговому скарбникові — Тітену-солодкі-очка, і той подався із скарбом, скрадаючись, мов злодій. Малеча побігла на великий пляж. А Шарлюнові з приятелями було не до купання — вони мали повну голову клопоту. Сп'янілі від успіху, хлопці не зчулись, як опинились біля могіканських хатин.

— Ось ці шмаркачі! — гукнула стара Сезарін, що на порозі своєї халупи, малесенької, наче пляжна кабіна, варила вечерю котам — вона мала їх аж восьмеро.

Життя вернуло на це вигоріле стійбище, над яким ще витав ядучий дух згарища. Діри на стінах і дахах, вибиті вікна абичим забито й запнуто. Мосьє Пастурель з Фереолем, зодягнені в латані сорочки й благенькі полотняні штани, неквапом сходили до піскуватої дороги, голосно розмовляючи. Сердита мадам Ескофьє сиділа на порозі з плетивом, поглядаючи довкола.

— Палії! — гукнула вона до хлопців.

Всі знали — їй завше треба з кимось завестися, коли під рукою нема її миршавого чоловіка.

— Не кричіть так, — примирливо озвався Шарлюн. — А то мосьє Аморетті й справді хто зна що подумає…

Почувши ненависне ім'я, могікани заходилися проклинати помічника мера.

За ці кілька день понівечені хатини вже стали скидатися на людське житло. Але щоб надати їм більш-менш пристойного вигляду, самого бажання й смаку будівничих було замало. А Фереолі й Мужени — ті мешкали просто неба, обгороджені двома стінами з дощок, однією з каміння й однією з брезенту.

Мосьє Ескофьє порався на своєму городі.

— Оце так! — чухаючи худу потилицю, журився він над помідоровою розсадою. — Купив аж на триста франків — а тепер що з нею робити?

— Садіть її! — гукнув Шарлюн. — Переселятися звідси вам доведеться ще дуже не скоро…

— А ти звідки знаєш? Мосьє Шабр оце приходив сьогодні з межовиком, уже виміряв землю…

— Забирати вашу ділянку він не має жодного права, — твердо проказав Шарлюн. — Якщо він знову нагодиться, женіть його геть…

Його впевнений тон очевидячки справив деяке враження, але більшість могікан не дуже тішили себе оманою…

— Аби хоч мешканці Порт-Біу склалися та дали нам яку поміч! — пробурчав Мужен. — На той рік ми б усе їм виплатили… А то наче нікому до нас і діла немає. Хіба ж наша вина, що ми старі та немощні? Старість чекає кожного…

Ці гіркі слова вразили дітей у самісіньке серце. Відколи кожен із них себе пам'ятав, могікани жили тут, були невід'ємною часткою їхнього світу. Вони оселилися гуртом, аби в такий спосіб боронитися від самотності, що завше загрожує людям на старість. Їм хотілося спокійно дожити віку, і це їхнє прагнення слід було поважати, тим більше що воно аніскілечки не суперечило інтересам місцевої громади. Навіть малеча, Норін та Янгол, розуміли, що з могіканами повелися нелюдяно.

— Куди ми звідси подінемось? — частенько казала найстаріша з усіх бабуся Сезарін. — Якщо Альфонс нас звідси вижене, я не доживу до ста років.

З усіх могікан Міке найдужче любила діда Кадюса. Не побачивши його в гурті, вона пішла на розшуки. Дід сидів у своєму городі на перевернутому цебрі й щось голосно розказував. Біля нього, спершися на палісад, стояв якийсь хлопець. Міке підійшла ближче й упізнала Філіпа Віаля.

Старий моряк оповідав — у котрий уже раз! — про загибель «Невгамовного», який п'ятдесят років тому розбився, наскочивши на стрімчаки Біу. З усієї команди врятувався один-єдиний Кадюс і, коли всі в Порт-Біу давно й згадувати забули про катастрофу, то, їй-право, не з його вини, — бо він розказував про неї двадцять разів на день і на двадцять різних ладів. Ніхто не знав напевне, що то був за корабель; з волі оповідача він ставав бригантиною, бриг-шхуною, трищогловиком, міноносцем або лінійним крейсером. Втім, Сезарін — вона бачила катастрофу на власні очі — твердила, що «Невгамовний» був усього-на-всього скромною тартаною[11] водотоннажністю в сто п'ятдесят тонн, команда якого складалася з трьох матросів та одного юнги. Жоден з них не загинув — море того дня й трохи не хвилювалось, але команда, хильнувши доброго карб'єрського вина, що його везла в трюмі, та зморившися зі спеки, захропла на палубі, а хмільному стерничому вузький фарватер Порт-Біу видався гаванню Ніцци.

— … за першим же вдаром мене кинуло через облавок! Шубовсть! — і я пірнув у здоровенну хвилю, — просторікував Кадюс, жестикулюючи. — Матір божа! Оце мене і врятувало. Друга хвиля потягла корабель назад — бух! — і вергнула його просто на риф — трах! Саме цієї миті я випірнув і глянув довкола. Ой лишенько! «Невгамовного» нема й сліду, тільки діра на воді…

Тут з'явилася Міке. Забачивши її, Філіп видимо збентежився. Він одсахнувсь від палісаду й силувано всміхнувся, немов спійманий на гарячому.

— Кого-кого, а тебе я найменше сподівалась тут бачити, — суворо промовила Міке.

Філіп почервонів як жар, але йому стало рішучості дати відсіч.

— А то чому ж? — спитав він завоїсто.

— Ти знаєш не гірше за мене: поліція й досі шукає паліїв…

Філіп глянув їй у вічі, тоді повернувся й пішов геть.

— Вона зроду їх не спіймає! — кинув він через плече.

Навздогін йому лунав глузливий сміх Міке. Однак Філіп не міг її ненавидіти. Хлопець мав передчуття, що саме з її поміччю він здужає подолати ворожість її приятелів й вибороти собі гідне місце серед дітей Порт-Біу.