Ловці перлів - Пашек Мірко - Страница 25

І пішли собі.

Нахуда стояв біля керма й схвильовано намагався довести Попастратосові, що треба негайно повернутися до Массауа й повідомити про цей випадок. Не можна, потопивши чужий корабель, спокійно плисти далі.

— Він має рацію, — поважно сказав пан Бабелон. — Звичайно, шкода, що Башир так далеко випередив нас, але стався гідний жалю випадок, а ми не безсердечні люди. Ми повинні виконати свій обов'язок, і лише після цього вирушимо знову. Та й взагалі, принаймні треба позбутися цього клятого негра, який безнастанно скиглив би на палубі та оббріхував нас. Просто не йметься віри, що в такої примітивної нікчеми може бути стільки безсоромності й зухвальства.

Тож справу вирішили: повернули корабель гострим мечем до Массауа й прибули туди ще вдосвіта. Пан Попастратос і пан Бабелон передали Ель-Сейфа портовим чиновникам, докладно розповівши про все, що трапилось, по-дружньому побалакали з тубільцем-помічником начальника порту, який був їхнім приятелем і колись брав участь у святкуванні іменин короля в Попастратосовій оселі. Після цього вони повернулися на корабель.

Виходячи з приміщення, пан Бабелон зустрівся очима з очима Ель-Сейфа. Ель-Сейфів погляд справив на чоловіка з парасолькою неприємне враження — панові Бабелонові здавалося, ніби цей негр зліплений не із звичайного тіста, що він не скориться й не простить. І не простить!

Пан Бабелон посміхнувся: наче хто потребував колись, щоб його прощав негр! Святий боже!.. Пан Бабелон ішов і посміхався. Але на серці в нього було неприємно — наче там прокинувся страх.

Помічник начальника порту перебирав чотки. Він був у доброму гуморі, а через те поблажливо поставився до Ель-Сейфа. «Хоч-не-хоч, — казав він, — а тебе треба затримати, але тільки до розслідування справи. Потім тебе відпустять, бо винний також і пан Попастратос, який не мав права ставити до керма людину, котра не складала іспитів і не одержала відповідних документів. Це влетить панові Попастратосові в копійчину. А тепер ходи, хлопче, й наберись терпіння».

Ель-Сейф не пішов. Він хотів розповісти все, виправдатися, сказати правду, заприсягнувшись ім'ям аллаха. Тоді Ель-Сейфа потягли силоміць, а помічник начальника затулив вуха, щоб не чути крику. Ель-Сейфа потягли за місто, туди, де починалась пустеля й де стояла тимчасова в'язниця — невеличка споруда, в якій колись була розташована різниця. Охороняв її глухенький вартовий турецького походження. В'язня замкнули в коморі, де колись був склад різницького знаряддя. Комора мала дах з гофрованої бляхи, до якої нещадно палило сонце. Массауа вважається одним з найспекотливіших місць у Африці, а ця комора, поза всякі сумніви, була найспекотливішим місцем у Массауа, тим паче, що вона не мала навіть вікон, крім вузесенької шпарки під дахом. Але скорпіонам тут подобалося, й вони, трусячи хвостами, виповзали з численних щілин у стіні.

Не минуло й двох годин, як Ель-Сейф уже був геть мокрий від поту, ніби щойно виринув з моря, де шукав перли.

його мучила спрага, бо він необачно випив усю свою воду, і тепер марно гукав вартового. А той або не чув, або не хотів почути.

— Води! Дайте мені пити! — волав Ель-Сейф. — Це не я зробив! Це вони зробили, оті два чужинці! Вони навмисне потопили «Ель-Pix»! Аллахові це відомо! Аллах акбар!

І другого дня він так само кричав та благав, бо спрага була нестерпна, й відчай теж…

На третій день Ель-Сейф замовк.

Тим часом пан Попастратос разом з паном Бабелоном уже підпливали до Ассаба.

Вони кинули якір у цьому нужденному порту, але, не знайшовши й сліду по Баширові, поквапливо вирушили далі до Баб-ель-Мандебської протоки. Так поквапливо, що мало не розбилися.

Це сталося неподалік Обока. Був ранок, досвітній присмерк, наче туман, ще висів над морем, коли корабель трусонуло набагато дужче, ніж тоді, як він розітнув «Ель-Ріха». І раптом «Ель-Сейф» з тріском нахилився вперед, на ніс, на свій великий меч…

Пан Попастратос зіскочив з ліжка й, майже голяка вибігши на палубу, побачив, що корабель тільки наразився на піщану мілину й затонути не може. Але меч «Ель-Сейфа» так глибоко зануривсь у пісок, що на швидке визволення не було надії.

На щастя, того ж дня поблизу плив арабський вітрильник, нахуда якого згодився взяти пана Бабелона та Попастратоса принаймні до Обока. Наказавши команді вивільняти корабель з мілини, вони рушили далі.

Виявилося, що їм пощастило, бо Башир з'явився в Обоку лише тридцять шість годин тому: він відіслав назад Саїдів вітрильник і пересів на прочанський корабель, який повертався з Джидди — порту поблизу святого міста Мекки — й кинув тут якір лише для того, щоб висадити прочан.

— Куди ж він поплив?

— До Адена.

— Хай йому біс! Невже цей клятий Башир вирішив утекти аж до Індії! — забурчав пан Попастратос.

І це було цілком можливо, бо багато індійських мусульман їдуть до Мекки, а звідти, звичайно ж, повертаються додому.

— Побачимо! — знизав плечима пан Бабелон, і його тон свідчив про те, що він ладен гнатися за Баширом і туди.

Пан Попастратос плюнув і запалив нову сигарету.

Вирушити з Обока просто на Аден вони не мали змоги, а тому перепливли через протоку до Джибуті,[13] де сподівалися знайти чи найняти корабель.

Була неділя, на вежах храмів видзвонювали дзвони, а французькі колоніальні чиновники бундючно походжали по облямованому пальмами майдану. Французи були вдягнені в довгі білі штани, чорні черевики, кулясті білі тропічні шлеми, що нагадували величезні гриби, та у високі тверді сніжно-білі комірці, на шпонках яких висіли схожі на вішальників краватки. Чиновники нагадували воскові фігури, що їх паризький декоратор за власним смаком заради жарту повдягав у колоніальні костюми.

Пан Бабелон і пан Попастратос ішли джибутійськими бульварами. Попастратос квапився, а Бабелон замріяно вдивлявся в білі постаті. Вони нагадували йому Францію, ту Францію, за якою він так сумував. А пальми на набережній в Джибуті нагадували пальми Ніцци на Лазурному березі, за яким він сумував найдужче… Занадто вже довго смажився він тут, на берегах Червоного моря, й занадто рідко виривався до Європи, але навіть і під час тих коротких та нечастих візитів пан Бабелон якомога швидше влаштовував усі справи й чимдуж поспішав на Лазурний берег. Там він не носив ні зеленої парасольки, ні синіх окулярів, ні червоної фески. Там він ставав цілком іншим паном Бабелоном: у легкому фланелевому костюмі з квіткою в петельці піджака, з легеньким капелюхом на голові й палицею, інкрустованою кованим сріблом. Велика перлина на краватці була єдиним відблиском Червоного моря, єдиною ниткою, що зв'язувала пана Бабелона з Массауа. Ох, то чудово!.. Але настануть ще кращі часи, коли пан Бабелон залишить ці місця назавжди…

Так мріяв пан Бабелон. Проте, коли пан Попастратос, наймаючи корабель, простяг руку по гаманця, Бабелон, хоч і перебував іще в полоні мрій, затримав ту руку:

— Облиште, приятелю, це вже моя справа. Ви вельми люб'язно доправили мене безкоштовно аж до Обока — тепер моя черга.

Пан Попастратос чемно вклонився. В просякнутій європейським духом атмосфері Джибуті і його потягло на світські манери.

Того ж дня корабель вийшов у море, а наступного ранку він уже блукав у лабіринті червоних скель та острівців, що виступали з моря, нагадуючи верхівки червоних, затоплених гір. Це було гарне видовисько. Червоні й пурпурові, наче кров, скелі кидали на море темно-сині тіні, а біля їх підніжжя море креслило одвічну, сліпучо-білу смугу прибою. Птахи літали навколо й кричали майже людськими голосами, ніби перегукуючись одне з одним або випробуючи, відізветься луна чи ні. Це було чарівно, і Аден уже був неподалік.

А трохи згодом, осяяне промінням дополудневого сонця, з'явилося громаддя великих квадратних будинків у захистку розлогої гори мідяного кольору. Два англійські військові кораблі куняли на гладіні затоки, синьої й нерухомої, схожої на килим. І все тут було нерухоме, тільки гірські орли змахували у височині крильми й зникали вдалині в горах.