Ловці перлів - Пашек Мірко - Страница 23

— І перлини, — додав пан Бабелон, ніби почув Азізові думки. — Не забудь про них, Азізе. Я прийшов купити їх і дам тобі добру ціну…

— І я також, — поквапливо докинув Попастратос. — Я дам тобі більше, Азізе. Але не хочу чекати!

Видіння неозорої спадщини, яку аллах кинув до ніг стариганові в брудному бурнусі, зникло Азізові з очей, і він зупинив свій погляд на Попастратосі:

— Кажеш, що даси більше? Скільки ж ти даси?

Пан Попастратос не вагаючись вигукнув ціну.

— Мало, — вишкірився Азіз. — Ти, певно, накинеш? — показав він на пана Бабелона.

— Гадаю, що так ми ні до чого не домовимось, — пан Бабелон спробував усміхнутися. — Я не накину нічого.

— Гаразд, — ущипливо посміхнувся Азіз, — можеш ще подумати, доки я не скажу — «іменем аллаха вони твої». Після цього перлини будуть продані, й тобі не допоможуть ніякі нарікання.

Плеснувши врочисто в долоні, він показав пальцем на Попастратоса й почав поволі вимовляти:

— Іменем… аллаха… вони…

І пан Бабелон накинув.

Він міг би заприсягтися, що в останню хвилину Азіз прикусить язика або порушить своє слово і не продасть перли Попастратосові, проте ризикувати пан Бабелон не міг. Занадто великою була ставка.

Отже, він накинув, соромлячись цього, немов школяр. Пан Попастратос негайно накинув іще. Обидва покупці все ще стояли — Азіз не вважав за потрібне запросити їх сісти. Він, шкірячись, показував брудним пальцем то на одного, то на іншого, а вони, наче дресировані звірятка, вигукували цифри.

Азіз кепкував з них. Це була Азізова помста за довгі роки зневаги, якою частували його чужинці. Тоді він був кумедний стариган, недоросток. Тепер він — Володар перлів. А ти, чужинцю, який умієш діставати золоті монети з бороди, плати! Тобі ж це за іграшки: помацаєш рукою бороду — і матимеш золоту монету!.. А тепер ти, старий з парасолькою і в окулярах! Жодного разу за багато років ти не навідав Азіза, не прийшов уклонитися йому. Ти знав самого лише Саїда. Гаразд, тож стій тепер і набивай ціну. А тепер мовчіть обидва!

Азіз опустив палець і наморщив лоба, ніби глибоко замислився про щось… А суперники й справді замовкли, чекаючи, чого він іще зажадає. Точнісінько, як дресировані звірятка…

Пан Бабелон згоряв од сорому. За весь час його тривалого перебування на узбережжі Червоного моря й взагалі на Сході він іще ніколи не грав такої ганебної ролі.

— Послухайте, ця мавпа глузує з нас, — шепнув він Попастратосу по-французькому. — Давайте залишимо його й зачекаємо, доки він прийде до розуму. Не накидайте більше! Я вам обіцяю, що…

— Тепер ти! — гримнув Азіз і тицьнув у Попастратоса вказівним пальцем.

— Годі! — розлючено сказав Попастратос. — Більше ми не хочемо мати з тобою справи. Залиш собі свої перли!

— Так, — з полегкістю додав пан Бабелон. — Залиш їх собі! Ми не звикли до такої торгівлі!

Азіз закліпав очима й сунув у рот ще один горішок.

— Я дуже стара людина, і голова в мене не запоморочилася від багатства, яке подарував мені аллах, — сказав він, зітхнувши. — Тому я й не збираюся взяти у вас більше, ніж коштує річ, яку ви хочете купити. Ходімо в Саїдів будинок, і ви побачите, що я не брехав.

Він підвівся і плеснув у долоні, щоб привели мула.

Пан Бабелон закусив губу. Було ясно, що старий негідник хоче розпалити їх виглядом перлів і знову примусити розкидатися золотом та набивати ціну… Пан Бабелон сказав про це Попастратосові, який стояв, затиснувши кулаки, готовий на що завгодно.

— Це мерзенний бридкий шашіль, — забурчав Попастратос. — Але я не дерев'яний, я не дерев'яний!

Нарешті Азіз виліз на свого мула й вирушив з двору стрімкою стежиною до Саїдової резиденції. Він не взяв із собою нікого зі слуг і не запропонував своїм гостям мулів. Тож гості чвалали за ним, наче справжні невільники.

До резиденції покійного Алі Саїда вони дісталися засапані, оскільки мул ішов швидко. Він майже клусав — бо Азіз його навмисне підганяв. «Він на все здатний, цей нікчема», — подумав пан Попастратос, входячи до знайомої брами.

Біля брами не було нікого. Лише на подвір'ї вони побачили гурт невільників, які низько вклонилися Азізові. Вони вже знали від матросів про Абдаллахову смерть.

Азіз зіскочив з мула з поважним виглядом і попрямував до Саїдової спальні, де стояла інкрустована йєменська скриня.

— Башире! — гукнув він, їдучи й плескаючи в долоні. — Башире!

Але Башир не з'являвся, й Азіз увійшов до світлиці сам зі своїми гістьми.

— Башире! — гукнув він ще раз і спробував звести вгору віко скрині. Віко звелося — скриня була відімкнена.

Азіза це так здивувало, що на якусь мить він знерухомів. Потім разом з паном Бабелоном зазирнув усередину й відітхнув із полегкістю — кришталева посудина сяйнула в темряві.

— Погляньте! — вигукнув він і, нахилившись, дістав її.

— Погляньте! — повторив за ним пан Бабелон. — Погляньте! Вона порожня.

Посудина була порожня. Лише прозора дощова вода тремтіла в ній, як тремтіли Азізові пальці. Кілька секунд Азіз вдивлявся в неї, наче все ще не йняв віри, наче сподівався, що перлини зникли лише на мить і ось-ось упадуть на своє місце звідкілясь із невідомості.

— Вони в пеклі! — тяжко зітхнув пан Попастратос.

Здається, тільки тепер Азіз повірив власним очам. Не промовивши жодного слова, він обережно поставив посудину в скриню, ніби та посудина була ще чогось варта. Але рука в нього так трусилася, що попри всю обережність вода вихлюпувалася. Потім Азіз повернувся до дверей і пішов.

Біля дверей він зупинився й плеснув у долоні.

— Башире! — гукнув він іще раз. Але тепер його голос пролунав так холодно, пронизливо й наполегливо, що навколо Азіза миттю скупчився гурт чорних слуг.

— Де Башир? — спитав Азіз, крижаним голосом, в якому чулася погроза.

Чорні невільники впали ниць, і хтось із них благально промовив:

— Він заборонив нам говорити про це, але тебе ця заборона, звісно, не стосується, бо ти наш пан…

— Де Башир? — прохрипів Азіз.

— Відплив сьогодні опівдні на Саїдовому кораблі.

— Куди?!

— Цього він не сказав. Але корабель узяв курс на південь…

Азіз нічого більше не сказав. Він повернувся й швидко пішов до брами. Про свого мула він геть забув.

Пан Бабелон і пан Попастратос пішли також. Їм нічого не лишалося, як рушити до пристані. Азіз теж попрямував туди.

— Коли він не знайде собі корабля, то схоче, щоб ми дали йому якийсь із наших, — мовив пан Бабелон у задумі. — Дамо?

Попастратос довго не відповідав.

— Башир — ідіот! Ця мавпа знайде його, якби той утік навіть на край світу, — озвався він нарешті.

Пан Бабелон кивнув. Він тримав складену парасольку за ручку й крутив нею так, що вона нагадувала пропелер першого літака, який нещодавно сів у Массауа.

— Але краще мати справу з ідіотом, ніж з мавпою, — сказав пан Бабелон спроквола.

— То ви гадаєте, що не варто давати йому корабля?

На Попастратосове запитання можна було не відповідати: перед ними відкрився берег, а на березі — дрібненька Азізова постать, яка бігла до вітрильника, що гойдався на хвилях поряд з їхніми кораблями. Це був «Ель-Ріх», тобто «Вітер», невеличке суденце, на якому Алі Саїд подеколи плавав до перлинних родовищ та до Массауа. П'ятеро матросів за іграшки могли впоратися з оцим досить спритним корабликом.

— Погляньте, — сказав пан Бабелон. — Він обійдеться без нас. Шкода тільки, що ми не зможемо обійтися без нього…

Вони зупинилися, спостерігаючи, як Азіз, жваво жестикулюючи, скликає команду.

— Дідько б його забрав! — плюнув Попастратос.

— Ніколи не покладайтеся на дідька! — застеріг його пан Бабелон, стомлено сідаючи на напівзруйнований мур. Сонце саме сідало в море, і його диск, жовтогарячий, як помаранча, віддзеркалювався в синіх скельцях Бабелонових окулярів. Здавалося, ніби в пана Бабелона величезні червоні очі.