Ловці перлів - Пашек Мірко - Страница 19

Абдаллах не міг не прийти. Пан Попастратос найняв музик на цілий тиждень і оголосив про це в місті, пояснивши, що хоче відсвяткувати день народження грецького короля. Це була неправда, але ніхто не знав, коли народився король Греції, та ніхто й не дбав про це. Грецький король не цікавив місцеве товариство — його цікавили запрошення, що їх пан Попастратос надіслав своїм кращим друзям… І Абдаллахові, хоч Абдаллаха Попастратос аж ніяк не міг вважати своїм другом. Абдаллах спочатку відмовився, сказавши, що в цього невірного зухвальства ще більше, ніж смороду. Але дізнавшись, що ні музик, ні пристойної компанії в жодному іншому місці він не знайде й що так триватиме цілий тиждень, Абдаллах, хоч і не змінив свого ставлення до пана Попастратоса, зате змінив свій маршрут: він ішов заради музик, а не заради цього бридкого невірного.

Коли Абдаллах заходив до будинку пана Попастратоса, то не зустрівся з господарем. І то на краще, бо він охоче висловив би Попастратосові просто в вічі свою думку про нього. Але пан Попастратос це передбачив і тому волів краще залишитись у себе в кабінеті, доручивши музикантам розважати гостей. І Абдаллах умостився на подушках пана Попастратоса, закусив зубами мундштук кальяна пана Попастратоса й, слухаючи пісень, що їх виконували музики пана Попастратоса, дивився на танцівниць. Абдаллах дуже змарнів за останній час. Його довгасте обличчя здавалося тепер ще довшим, бо худло пропорціоиально нічним розвагам. Враження, що під Абдаллаховим одягом немає тіла, а самий лише сухий кістяк, ще посилилося. А руки, що визирали з широких рукавів, були схожі на сухі гілки. Лише очі в нього побільшали.

Час минав, а пан Попастратос усе ще святкував іменини короля в себе в кабінеті. Коли ж він, нарешті, вийшов з кабінету, то попрямував не до гостей, а до прохолодної комори, де лежали в'язанки Йєменського зілля. Пан Попастратос відімкнув комору, узяв одну з в'язанок і, замкнувши двері, сховав ключ у кишеню. Тоді, покликавши слугу, наказав йому покласти цей снопик до ніг Абдаллахові, мовивши при цьому: «Подарунок господаря».

Так і сталося.

Абдаллах, у якого й досі був поганий настрій, відразу ж забув про свій гнів, що заважав йому веселитися, й, випроставшись, радісно заволав: — Ель-кхат!

Він знав цю Йєменську рослину й мріяв про неї тим дужче, що батько раз і назавжди заборонив йому вживати її. Алі Саїд любив усе Йєменське, але ель-кхат він не визнавав, говорячи, що це гріх. І він знав, що казав.

Ель-кхату було багато, і Абдаллах поспіхом перетяв мотузку. Потім зірвав бананове листя, схопив зелену гілку, нарвав з неї молодих зелених пагінців і набив ними рот. Жуючи з неприхованою насолодою зілля, він кричав:

— Води! Води!

Слуги принесли води. Тепер уже й дехто з гостей почав жувати ель-кхат, і кожен з них простягав руку по воду. Всі жадібно пили, бо це чарівне Йєменське зілля викликало спрагу. А потім знов жували. А тоді знов пили й знов жували…

А потім обличчя їхні раптом заціпеніли й перетворилися на зсудомлені маски… І очі їхні також зупинились і застигли, спрямувавши погляд у невидиму цятку перед самісіньким носом. І цятка та була, напевно, напрочуд приваблива, бо зіниці їхніх очей розширилися так, що майже цілком витіснили білки.

Лише тоді пан Попастратос вийшов до своїх гостей, сів і пильно подивився на Абдаллаха. Але Абдаллах не бачив Попастратоса — його погляд був прикутий до тієї цятки.

Він сидів так довго-довго — довше, ніж інші гості, які також куштували ель-кхат. Абдаллах був іще надто молодий, і в його тілі не було ще тієї сили, яка могла б подолати дію Йєменської отрути. Музики вже давно перестали грати й пішли додому — пан Попастратос сказав, що вони вже не потрібні. А Абдаллах усе ще сидів. Потім пішли й танцівниці. Багато хто з гостей також пішли собі: тим, що не вживають ель-кхату, гидко дивитися на захмелілих від нього, так само, як тверезому гидко дивитися на п'яних. А Абдаллах усе ще сидів…

Пан Попастратос курив турецькі сигарети й стежив за Абдаллахом. Ті, що вже прочутилися від сп'яніння, сиділи знесилені та байдужі, не маючи й крихти волі, щоб підвестися й піти геть. Але незабаром вони теж перемогли кволість і піднімалися один по одному…

Лише тоді прочумався Абдаллах і враз упав, наче зламана гілка. Запала тиша.

Пан Попастратос терпеливо курив. Він наказав постелити Абдаллахові постіль, вважаючи, що Саїдовому сину важко буде дістатися додому після всіх цих розкошів. А Абдаллах помалу прокидався з летаргії, яка настає після вживання ель-кхату… Нарешті, він підняв угору голову й роздивився навколо, ніби не розуміючи, де він є і куди зникли його чудесні видіння…

— Дякую тобі, о Абдаллаху, що ти зробив мені честь, відвідавши мою скромну оселю, — сказав пан Попастратос, намагаючись пом'якшити свій голос, щоб він лунав чемніше й приємніше. — Мій дім завжди відкритий для тебе.

Але Абдаллах навіть не кинув на нього очима, зіниці яких уже знов були маленькими. Він тільки озирався навколо себе. Пан Попастратос налив йому води, думаючи, що Абдаллах хоче пити. Той випив воду, навіть не поглянувши, хто її подав йому.

— Дай іще, — мовив тільки.

Пан Попастратос ще раз налив води, але Абдаллах закрутив головою:

— Дай мені ще ель-кхату!

Пан Попастратос здивувався. Він знав, що в Йємені багато хто вживає ель-кхат, але лише один раз на день, або принаймні двічі, коли вже так потерпає без нього, та й то не в такому швидкому темпі. Він хвилинку розмірковував…

— Ще ель-кхату! — повторив Абдаллах, і в голосі його чулося благання.

Пан Попастратос підвівся й приніс новий снопик зілля. Потім почав насвистувати, згадавши пана Бабелона.

Тепер уже не могло бути сумніву, хто з них двох переможе.

Увечері після повернення до Массауа, того самого вечора, коли Абдаллах бен Алі розкошував ель-кхатом, Саффар зійшов на берег. Команда «Ель-Сейфа» саме сиділа на палубі кружкома й співала днедавніх пісень, в яких чулися то сум, то радощі.

Саффарові хотілося побути на самоті. Він несподівано засумував по тиші, хоч досі така туга була для нього зовсім чужа. Та сьогодні Саффар відчув її народження в серці, саме тієї миті, коли на небі зійшов місяць, білий, наче овечий сир, і розкидав сяючі скалки по морській гладіні.

Саффар знайшов на пристані відлюдний куточок, вмостився там у чорній тіні стовпа, до якого прив'язують човни. Він майже злився з тією чорною тінню, бо й сам був майже чорний, та ще й сидів зовсім нерухомо. Якби європеєць випадком натрапив тут на нього — голого сина півдня, що, наче поет, милується нічним морем, то напевно б здивувався.

Та Саффар не милувався картиною моря. Він дивився на море лише тому, що воно допомагало йому яскравіше уявити собі вчорашню ніч, коли він вів корабель, коли відчував своїми руками його тремтіння, схоже на тремтіння живого тіла, коли раптом у нього з'явилося таке відчуття, ніби він і цей велетенський корабель, яким він керує, — єдине ціле. Це було чарівне почуття, й Саффар не хотів, щоб воно забулося. І тому він знову й знову воскрешав його в своїй пам'яті.

Так було й наступного вечора, й усі інші наступні вечори. Для Саффара стало звичкою залишатися на палубі після вечірньої молитви, коли його товариші йшли до міста або спали, й згадувати події, які інакше давно б уже зникли без сліду. І розмірковувати… Бо саме в цей час життя дало йому багатющий матеріал для роздумів: нарешті й на кораблі стало відомо, що Абдаллах, син Володаря перлів, переселився від пана Бабелона до пана Попастратоса.

Звістка ця була правдива, хоч і не зовсім точна: Абдаллах не переселявся, він просто пішов з дому Бабелона й не повернувся туди, бо залишився жити в Попастратоса. Все своє нечисленне майно він покинув там, де жив, навіть вічне перо, яке подарував йому колись пан Бабелон. Нічого не потребує син Алі Саїда, Володаря перлів; куди б він не пішов, скрізь знайде друзів, які засиплють його усім необхідним…