На краю Ойкумени - Ефремов Иван Антонович - Страница 51

— Ти можеш говорити? — спитав вождь, відкинувшись на високому незручному сидінні, тоді як Пандіон квапливо накидав принесену гончаром глину на товстий обрубок дерева. — Це не заважатиме твоїй роботі?

— Можу, тільки я погано знаю вашу мову, — відповів Пандіон. — Я не зможу розуміти всього, що ти скажеш, і відповідатиму тобі короткими словами.

— Тоді поклич твого друга, жителя приморських лісів; нехай він буде з тобою. Мені нудно сидіти, мов та німа мавпа!

З'явився Кідого і сів, підгорнувши ноги, біля стільця вождя, між стариком і Пандіоном. За допомогою негра вождь І еллін змогли досить вільно розмовляти. Вождь розпитував Пандіона про його землю, і Пандіон під проникливим поглядом старика відчув довір'я до цього розумного володаря слонів, який уже багато що бачив.

Пандіон розповів старикові про своє життя на батьківщині, про Тессу, про подорож на Кріт, рабство в Та-Кемті і свої наміри повернутись на рідну землю. Він говорив, пальці його ліпили, а Кідого перекладав усе сказане. Скульптор працював з особливим натхненням і впертістю. Статуя вождя здавалася йому вказівним стовпом у гавань його батьківщини. Від спогадів розпалилося нетерпіння, зупинка у володарів слонів знову томила молодого елліна.

Старик зітхнув і ворухнувся: він, очевидно, стомився.

— Скажи мені що-небудь своєю мовою, — раптом попросив старий вождь.

— То елленікон елефтерон! — голосно промовив Пандіон.

Дивно зазвучали тут, у глибині Африки, слова, які так любив повторювати його дід, розповідаючи хлопчикові Пандіону про славу і героїв рідного народу.

— Що ти сказав? — перепитав вождь.

Пандіон пояснив, що ці слова виражають мрію кожного жителя його країни: «еллінське вільно».

Старик задумався. Кідого обережно зауважив Пандіону, що вождь стомився і на сьогодні досить з нього.

— Так, досить! — підвів голову вчитель слонів. — Приходь завтра. Скільки днів тобі ще потрібно?

— Три дні! — упевнено сказав Пандіон, незважаючи на застережливі знаки Кідого.

— Три дні — це нічого, я потерплю, — погодився старик і підвівся з сидіння.

Пандіон і Кідого обгорнули глину вогкою тканиною і винесли в темну кладовку, що стояла поруч з будинком вождя.

На другий день обидва друзі розповіли вождеві про Та-Кемт, його могутність, величезні будівлі. Старика трохи вразили відомості про народи Айгюптосу, він хмурився, але слухав з цікавістю. Коли Пандіон згадав про одноманітність вузького світу єгиптян, вождь пожвавішав.

— Тепер пора вам узнати про мій народ, — поважно сказав старик. — Ви понесете вісті про нього у ваші далекі країни.

І вождь повідав друзям, що володарі слонів, користуючись своєю могутністю, роблять далекі мандрівки по країні. Єдина небезпека, яка загрожує їм під час їзди на слонах, виникає тоді, коли доводиться зустрічати стадо слонів: завжди слон може несподівано піти до своїх диких родичів. Але є певні способи відвернути цю небезпеку.

Вождь говорив про те, що далі на схід і на південь від тих місць, де жили у гостинного народу колишні раби, за болотами й горами лежать прісні моря. Вони такі величезні, що по них можна плавати тільки на особливих човнах, і для того, щоб пересікти прісне море, потрібно кілька днів. Ці прісні моря[111] тягнуться одне за одним у напрямі на південь, оточені горами, що вивергають дим, полум'я та вогненні ріки. Але за морями знову йде суша — високі плоскогір'я, заселені численними тваринами, а справжній край землі — берег нескінченного моря— лежить на сході за смугою боліт.

На плоскогір'ях стоять не дуже далеко одна від одної

207

дві велетенські сліпучобілі гори,[112] красу яких не може уявити собі людина, що не бачила їх.

Дрімучі ліси оточують ці гори, в лісах живуть дикі люди і таємничі звірі рідкісної стародавньої породи, описати які неможливо. Володарі слонів бачили ущелини, закидані величезними кістками впереміж з рештками людей і уламками їх кам'яної зброї. Дикі кабани, на зріст як носороги, іноді траплялися в заростях поблизу північної білої гори, а одного разу бачили там тварину не меншу за слона, тільки ще важчу, з двома рогами, що стриміли поряд на кінці морди.

На прісних морях живуть люди в плавучих селищах,[113] вони для ворога невразливі і самі нікого не щадять.

Пандіон спитав вождя, як далеко простягається на південь земля Африки і чи вірно те, що там сонце знову спускається нижче.

Старик зворушився. Виявилося, що він сам був начальником у великому поході на південь, коли йому не минуло ще сорока років.

Вони йшли на двадцяти добірних слонах по золото і дорогоцінну траву тамтешніх степів, яка повертає сили старим і хворим.

За великою рікою,[114] що тече з заходу на схід, де гримлять велетенські водопади і в стовпах водяних бризок завжди видно райдугу, простягається неозорий степ голубих трав.[115] По краях степу, вздовж моря, на заході і на сході ростуть могутні дерева, листя яких начебто зроблене з полірованого металу і виблискує на сонці, як мільйони дзеркал.[116]

Колір трави і листя на далекому півдні не зелений, а сірий, голубий або сизий, що надає місцевості чужого й холодного вигляду. І справді, чим далі на південь, тим стає все холодніше. Час, коли там настають дощі, в період нашої засухи, дуже холодний для людей півночі.

Старик розповів Пандіону про незвичайне срібне дерево, що росте далеко на півдні, в гірських ущелинах. Це дерево заввишки до тридцяти ліктів, з тонкою, поперечно зморшкуватою корою, густими гілками, вкритими блискучим, як срібло, і м'яким, мов пух, листям, надзвичайно чарівне.

Неродючі кам'янисті гори здіймаються величезними ліловими баштами і прямовисними стінами, а попід горами туляться коряві дерева, що вкриваються великими пучками яскравочервоних квітів.

По неродючих місцях степу і на розсипах скель ростуть потворні кущі і низькі дерева.[117] М'ясисті листки, наповнені отруйним соком, сидять, як розчепірені пальці, на самих кінцях попарно розгалужених гілок, що тягнуться просто в небо. В інших таке саме листя, червонуватого кольору, загинається донизу й утворює густу шапку на кінці кривого стовбура, без гілок, в чотири лікті заввишки.

Коло рік і на узліссях трапляються руїни старовинних будівель, змурованих з величезних обтесаних каменів, очевидно, могутнім і вмілим народом. Проте зараз ніхто не живе біля руїн, тільки страшні дикі собаки виють у них при світлі місяця. По степу бродять кочовики-скотарі або бідні мисливці. Ще далі на південь живуть народи з сірою світлою шкірою,[118] які мають незліченні стада биків, але туди не заходив загін володарів слонів.

Пандіон і Кідого жадібно слухали вождя. Повість про голубий південний степ здавалася казкою, вплетеною в дійсність, але голос старика звучав переконливо, очі в нього збуджено блищали, він часто дивився вдалину, і Пандіону здавалося, що старик бачив перед собою картини, які збереглися в його пам'яті.

Раптом вождь обірвав розмову.

— Ти перестав працювати, — посміхнувся він. — Тоді мені доведеться сидіти перед тобою ще багато днів!

Пандіон почав квапитись, та це, мабуть, було непотрібно: молодий скульптор відчував, що бюст старого вождя вдався йому, як ні одна річ раніше. Майстерність зріла в ньому непомітно й поступово, незважаючи на всі випробування, яких зазнав він; величезний досвід і спостереження в Айгюптосі не минули марно.

На. третій день Пандіон кілька разів порівнював обличчя вождя із своєю глиняною моделлю.

— Готово! — сказав він, глибоко зітхнувши.