На краю Ойкумени - Ефремов Иван Антонович - Страница 4

— Це зброя твого батька, що так рано загинув, — тихо промовив дід. — Щит і лук ти повинен здобути собі сам.

Юнак, схвильований, нахилився над бойовою зброєю, обережно зчищаючи з металу наліт окису.

Старик сів на камінь і, притулившись спиною до скелі, мовчки стежив за внуком, намагаючись приховати від нього свій смуток.

Пандіон, залишивши зброю, кинувся до діда і поривчасто обійняв його. Старик обхопив рукою стан юнака, відчуваючи вузли могутніх м'язів. Дідові здавалося, що він і його давно загиблий син неначе відроджувалися заново в цьому юному тілі, створеному для подолання перешкод.

Старий повернув до себе обличчя внука і довго дивився у відкриті золотисті очі.

— Тепер тобі належить вирішити, Пандіоне: чи ти підеш до вождя нашої фратрії, щоб стати його воїном, чи залишишся підручним у Агенора.

— Залишусь у Агенора, — не задумуючись, відповів Пандіон. — Якщо я піду в селище до начальника, то мені доведеться там жити, їсти разом з усіма в зібранні чоловіків, і тоді ти залишишся сам. Я не хочу розлучатися з тобою і допомагатиму тобі.

— Ні, тепер ми мусимо розлучитися, Пандіоне, — з зусиллям, але твердо промовив старик.

Юнак здивовано відсахнувся, але дідова рука втримала його.

— Я виконав обіцянку, дану моєму синові — твоєму батькові, Пандіоне, — продовжував старик. — Тепер ти вступаєш у життя. Початок твого шляху повинен бути вільний, а не обтяжений піклуванням про безпорадного діда. З нашої Енніади я піду в родючу Еліду,[9] де живуть мої дочки з своїми чоловіками. Коли ти станеш прославленим майстром, ти знайдеш мене.

На гарячі протести юнака старик тільки заперечливо хитав головою. Багато ласкавих, благаючих, повних обурення слів було сказано Пандіоном, доки він не зрозумів, що непохитне рішення діда виношене роками і зміцнене життєвим досвідом.

Пригнічений смутком, що каменем лежав на душі, юнак цілий день не відходив від діда, допомагаючи йому готуватися до від'їзду.

Ввечері вони обидва сіли біля перевернутого, заново проконопаченого човна, і дід дістав свою стару ліру, що багато бачила на своєму віку. По-молодечому сильний голос старого аеда полинув вздовж берега, завмираючи вдалині.

Сумна мелодія нагадувала розмірений плескіт моря.

На прохання Пандіона старик співав йому перекази про походження їхнього народу, про сусідні землі та країни.

Розуміючи, що він слухає востаннє, юнак жадібно Ловив кожне слово, намагаючись запам'ятати пісні, з дитячих років нерозривно пов'язані в нього з образом діда. І Пандіон яскраво уявляв собі стародавніх героїв, що об'єднували різні племена.

Старий аед співав про сувору красу своєї батьківщини, де сама природа є земне втілення богів, про велич людей, які вміють любити життя і перемагати природу, не ховаючись від неї в храми, не відвертаючись від сучасного.

І серце юнака схвильовано билося, він ніби стояв перед дорогами, що бігли в невідому далечінь і відкривали за кожним поворотом нове і несподіване.

Вранці ніби повернулося жарке літо. Чиста блакить неба дихала спекою, нерухоме повітря сповнювалося дзвоном цикад, і сліпуче сонце відбивалося від білих скель та каміння. Море стало прозорим і ліниво колихалося біля берегів, нагадуючи старе вино, що коливається у велетенській чаші.

Коли човен діда зник вдалині, туга стиснула груди Пандіона. Він упав, спершись чолом на схрещені руки. Він відчув себе самотнім і покинутим хлопчиком, що втратив з від'їздом улюбленого діда частину свого серця. Сльози текли по руках Пандіона, але це вже не були сльози дитини, — вони котилися рідкими тяжкими краплями, не полегшуючи горя.

Далеко відлетіли мрії про великі справи. Ніщо не могло втішити юнака — він хотів бути разом з дідом.

Поволі і невблаганно прийшла свідомість того, що втрати не повернеш, і юнак опанував себе. Засоромившись від сліз, закусивши губи, він підвів голову і довго дивився в морську далечінь, доки збентежені думки не потекли послідовно і плавно. Пандіон встав, окинув поглядом залитий сонцем берег, маленьку хатинку під платаном, і знову туга стала нестерпною. Він зрозумів, що дні юнацтва минули, що не вернеться вже ніколи безтурботне життя з його наївними, напівдитячими мріями.

Поволі побрів Пандіон додому. Там він оперезався Мечем і загорнув у плащ свої речі. Юнак щільно припнув двері, щоб буря не ввірвалася в оселю, і пішов кам'янистою стежкою, чисто виметеною морськими вітрами. Суха і жорстка трава сумно шелестіла під ногами. Стежка підійшла до горба, вкритого густим темнозеленим чагарником, від дрібного листя якого, нагрітого сонцем, йшов сильний аромат свіжих оливкових вижимок. Тут стежка розгалужувалася на дві: одна вела праворуч, до групи рибальських хаток, що стояли на березі моря, друга йшла вздовж берега річки до селища. Пандіон звернув ліворуч; за горбом його ноги впірнули в гарячий білий порох, цвірчання цикад заглушило шум моря. Підніжжя кам'янистого схилу гори біля річки потопало в деревах. Вузьке листя олеандрів, важка зелень смоковниць чергувалися з пишними кронами величезних горіхів, — і все це зливалося в суцільну заклубочену масу, що здавалася майже чорною біля обривів білих вапняків. Стежка пірнула в прохолодний загінок і після кількох поворотів привела до галявини, забудованої невеличкими хатинками, що юрмилися біля положистих схилів виноградників.

Юнак прискорив ходу і попрямував до низької білої будівлі, що ховалася за вузлуватими стовбурами маслин. Він увійшов під намет, і назустріч йому підвівся невисокий літній чоловік з чорною бородою — майстер-художник Агенор.

— Ти прийшов, Пандіоне! — радісно привітав юнака художник. — А я вже думав посилати за тобою… Ага, ось що! — Агенор помітив озброєння Пандіона. — Дай я обніму тебе, мій хлопчику. Тессо, Тессо! — гукнув він. — Поглянь, який воїн прийшов до нас!

Пандіон швидко обернувся. З внутрішніх дверей визирнула дівчина в темночервоному хіматіоні,[10] накинутому поверх тонкого вилинялого блакитного хітона.[11] Радісна посмішка показала бездоганні зуби, але через якусь мить дівчина насупилася, заховавши посмішку, і холодно обвела юнака поглядом.

— Бачиш, Тесса розгнівалась на тебе: два довгих дні ти не міг прибігти до нас і попередити, що не працюватимеш, — дорікнув Пандіонові художник.

Юнак стояв мовчки, схиливши голову, і спідлоба переводив погляд з дівчини на вчителя.

— Що з тобою, мій хлопчику, чи то пак уже не хлопчику, а воїне? — питав Агенор. — Ти сумний сьогодні.

А що це за пакунок ти приніс?

Уривчастим голосом, нескладно, знову страждаючи від пережитого, Пандіон розповів про від'їзд діда.

Прийшла дружина художника — мати Тесси.

Художник поклав обидві руки на плечі юнака:

— Ми давно полюбили тебе, Пандіоне, і раді тобі. А я щасливий, що ти обрав шлях художника і віддаєш йому перевагу перед життям воїна. Воно не мине тебе згодом, а зараз тобі треба досягти багато дечого, що дається лише внаслідок наполегливої праці та роздумів.

Пандіон, за звичаєм, схилився перед дружиною Агенора, і та накрила йому голову краєм плаща, а потім ласкаво притиснула його до грудей.

Дівчина радісно скрикнула і, зніяковівши, сховалася в глибині будинку. Батько з усмішкою подивився їй услід.

Агенор, відпочиваючи, сів біля входу в майстерню. Коло будинку росли старі маслинові дерева. Їх величезні вузлуваті стовбури химерно перепліталися, І замислений погляд художника знаходив у них обриси людей і тварин. Одне дерево нагадувало велетня, що, стоячи навколішках, підніс над зігнутою шиєю широко розставлені руки. В іншого незграбні виступи стовбура зливалися в скорчений стражданням потворний тулуб. І всі дерева згиналися, здавалось, з силою підштовхуючи вгору важку масу незліченних гілок, вкритих сріблястим дрібненьким листям.

По другий бік будинку промайнула жіноча постать у святковому яскравосиньому хіматіоні з золотими блискітками. Художник упізнав доньку в той самий момент, коли дівчина зникла за схилом горба. Нечутно ступаючи босими ногами, до Агенора наблизилась його дружина і сіла поруч.