Срібне молоко - Шевчук Валерий Александрович - Страница 41

Гапка ж, дивлячись на похоронну процесію і на щільну юрбу людей, які йшли за гробом, не мала таких високих думок, але певне задоволення відчувала, адже і її рука тут приклалася, щоб поставити на розгаданій правді свою, хай і шкарубку та заплилу чорнилом, печатку. Відтак тільки розпиталась у людей, що тут до чого, але за процесією не пішла, бо тут їй не було чого робити – мала-бо справу іншу, ще недоконану, а правду, неукріплену печаткою її руки, отож почимчикувала скоренько, щоб зустрітися-таки із Хлопцем, про якого останнім часом стільки думала, бо він єдиний міг їй пособити в герці з її заклятою ворогинею Явдохою, адже без сторонньої допомоги була подолана і розбита, а тепер мала збирати розтрощене єство в єдине тіло, і тільки Хлопець міг у тому зарадити. Отож вона не так прибігла, як прискакала в кінець села, під ліс, де стояла марна хата з повіткою на курячих ніжках, а курячих тому, що поставлена на двох окоренках зрізаних дубів; у цій марній хижі й мешкала, а в повітці на курячих ніжках чинила свої дійства сільська відьма Марія Климиха зі своїм знаменитим Хлопцем. Побачила ту Климиху в дворі, коли та замішувала їжу підсвинку, котрий гаряче репетував із хлівця, тобто була зайнята цілком доброчинним ділом.

– День добрий, Климихо! – гукнула Гапка, бо треба було перекричати галасування підсвинка.

– Та й чи він добрий, той день? – понуро відповіла Климиха.

– Це ти про похорони панотця? – спитала Гапка. – Ні, там отруйницю викрили, то паньматка його отруїла. Чи не твоєю трутою, Маріє?

І тут Гапка отетеріла, бо на неї подивилися дивні очі: ніби зіниці розійшлися на райдужне окілля, яке також поширилося, аж очі перетворилися на дві морочні ями. І звідтіля полилося щось таке, як крижаний вогонь, від якого все Гапчине тіло пронизали навпереміну льодяні та розпечені стріли.

– Я трути людям не даю, – прорипіла Марія, – а коли прийшла щодо цього нюшити, то ніс тобі, Гапко, або скривиться, або западе.

І Гапка із жахом почала відчувати, що ніс на ЇЇ пласкому обличчі почав ворушитися: гнувся донизу, вбоки і задирався, часом і западаючи.

– Та Бог з тобою, Маріє! – зойкнула Гапка. – Мені не до того! Я до Хлопця прийшла, а не чинити тобі капость…

– А що маєш до Хлопця? – тим-таки тоном спитала Марія.

– Хочу, щоб поміг, – відповіла Гапка, краєчком мозку карбуючи, що Марія недаремно на неї озлилася, отже, напевне паньматці отруту вділила.

– Таким лахудрам, як ти, Хлопець не допомагає, він у мене добродійний, – сказала відьма.

– А я що, злодійна? – заячала, як заверещав у цю ж хвилину, ніяк не мігши дочекатись їжі, підсвинок, і ці два верески з'єдналися вельми погідно, але для вух дещо й немелодійно.

– Що це за крики? – почувся розважний хлопчачий холос, і Гапка уздріла на ґанку повітки на курячих ніжках невисокого підлітка з майже білими волоссям та бровами і з нестерпно блакитними очима. І на мить вона перелякалася, бо Хлопець увіч подобав на дяка Григорія Комарницького, ніби це був його син. Щоправда, під носом у Хлопця темніла темна смужка.

– Та ось нишпорка до тебе прийшла, – холодно сказала Марія. – Хоче, щоб ти розкопав те, до чого сама не докопалася.

– А ти звідки знаєш? – знову в унісон із підсвинком вереск-нула Гапка.

– Годуйте, мамо, порося, – розважно сказав Хлопець. – Я сам із нею розмовлюся. Але наперед скажу: напасникам не допомагаю, а тільки страдним.

Марія Климиха підняла цеберко, кинула на клуба й слухняно рушила до хліва, а Гапка заторохкотіла, як уміла, при цьому вереск підсвинка став цілком заглушений і подобав, порівняно з висотою Гапчиного голосу, на цвіркуновий спів. Відтак Гапка виторохкотіла про свою уразу від Явдохи, про ганьбу та нечемність, при цьому пильно стежачи: чи не в'януть у Хлопця вуха. Але нічого такого не сталося, бо Хлопець спокійно лив у її бік блакить погляду, а вуха й не зрухнулися, хіба білясті брови ледь-ледь нахмурилися.

– Воно, коли подумати, – сказав Хлопець, а підсвинок у хліві замовк, очевидно, допався до корита, – то ти, бабо» хоч і не люблять тебе моя мати, таки залишилася з носом. Але я любасних справ не розплутую, бо, як кажуть моя мати, замалий ще для того, тож мені начебто й не пора. Та й судді мене, малого, за свідка не візьмуть.

– Замалий? – спитала Гапка. – Та ж у тебе вже вус сіється на губі!

– То не вус, – сказав Хлопець, – а сажа, бо я чистив грубку, коли ти прийшла.

І він витер піднісся, знявши смужку, що здалася Гапці вусами.

– Але ж сказала твоя мати, що допомагаєш страдним, а хіба я не потерпіла?

Хлопець задумався, звівши очі догори, при цьому лице його стало розумне й начебто старе. Гапка мала досить кебети, щоб йому не перебаранчати, тому зайнялася тим, що пильно обмацувала його поглядом, як сліпий пальцями.

– Хоч і не люблять тебе, бабо, моя мати, не знаю й чого, та ні, знаю, бо ти неправдиво подумала, що це вони дали паньматці труту, а трути паньматці вони таки не давали, бо паньматка сама її виготовила зі своєї слини, жаби, гадюки та собачого посліду, – страдною тебе мушу визнати, – заявив Хлопець. – Але задарма нічого не вгадую, бо, щоб угадати, мушу мати від потерпілого щось із добрих його речей, тобто інклюз, якого не повертаю, щоб не вчинилося з того якогось лиха.

Гапка стояла супроти Хлопця з розтуленим ротом, бо й справді вразилася, і не так від його розумної мови, як від того, що миттю вичитав у закамарках її голови пильно сховану думоньку, яку й сама боялася з'явити: як би його найняти Хлопця, не стратившись.

– Грошей у мене нема, – хитренько сказала, – бо витратилась на уряд і суд та того капосного Пошивайла, коли мене нечестиво засудили. Але коли хочеш, у мене є старенька, але добра свитина, що буде на тебе враз.

– Та ні, – сказав знехотя Хлопець. – Дай мені, бабо, ліпше те, що в тебе під припічком закопане.

– А звідки знаєш? – перелякалася Гапка.

– Коли б не знав, то чого б до мене прийшла? – спокійно мовив Хлопець. – А прийшла, бо відала: знаю те, чого іншим зась.

І він знову відвів від неї погляд, позирнувши в небо, ніби розмова пожирала йому з очей блакить, отож наново її до очей набирав.

Але Гапка ще трохи пом'ялася, бо непокоїла її ще одна річ: чому цей Хлопець так схожий на дяка Григорія Комарницького. Про те вона обережненько й спитала.

– Hi, – байдужо відказав Хлопець. – Той дяк не мій батько, та й прийшлий він у наші сторони.

Тоді Гапка здалася. Те, що було закопане в неї під припічком, – і справді все з грошей, що їх мала, але торгуватися не доводилося, щоб і цей дивовижний Хлопець не поставився до неї так, як його мати, адже тепер у неї тільки на нього й надія. Але як жіночка хитра й метикована, вчинила останню спробу врятувати рештки своїх грошей.

– От ти, Хлопче, сказав, – мовила без торохкотіння, а звільна розставляючи слова, – що для знаття тобі треба доброї речі чи грошей. Сказав?

– Сказав, – згодився Хлопець.

– А як же ти без моїх добрих речей та грошей довідався не тільки про те, що думаю, а й де ті обіясні гроші лежать?

Хлопець облив її холодом блакитних очей:

– Як і що довідуюся, бабо, того ще нікому не казав, та й не скажу. Не взнаєш і ти, але коли тобі недогідно і не тямиш політичної мови, зійди з моїх очей, не я тебе потребую, а ти мене.

Виразніше сказати було годі, тож Гапка скрушно зітхнула, озирнулася, ніби відчула, що хтось їх підслуховує (зрештою, мала рацію, бо в дверях хлівця стояла Марія Климиха і лила звідти чорну воду погляду), і погодилася заплатити так, як цього хоче Хлопець, бо честь їй дорожча від грошей, хоча й гроші їй дорогі – небагата-бо була.

– Тільки не подумай, бабо, з горнятка щось відібрати/бо я твої грошенята вже порахував.

На те слово вкотре здригнулася Гапка, адже й цього разу Хлопець підслухав її потаємну думку, хитнула головою й поспішила забратися із цього чортівського обійстя, тим більше, що Климиха, все те наслухаючи, показала в усмішці наче зі смоли виліплені зуби. І все це наповнило Гапку немалим смутком, бо досі ні разу не вдавалася до помочі тих, котрі тримають руку з нечистим, а що той Хлопець нечистий, це здавна відала, бо чи ж може народитися чиста дитина від злягання відьми з чортом? І хоча тепер, після зіткнень із правом, Гапка тямила, що ніхто, навіть вона, не зміг би перед урядовими людьми доказати, що Хлопець таки чортівський синульо, але й вона, і всі решетилівські жінки твердо й безумовно те знали. Отак знали, та й усе, хоча жодне право такого знаття не визнає за достотне.