Срібне молоко - Шевчук Валерий Александрович - Страница 34

– Але це ти! – зашипіла паньматка. – Бо панотець стрибав через тина до тебе!

Тоді Явдоха випрямилася, лице її стало поважне й горде, і проказала, викарбовуючи кожне слово:

– Коли й так, паньматко, то тим, чим пригощала панотця, люди не труяться!

На те паньматка знову натхненно заволала лямент, виючи, голосячи й заводячи, зойкаючи і стогнучи, і саме на ту хвилю й приспів Іван Пошивайло, та й Гапка вже визирала, власне, виставила пласке обличчя з-за тину.

– А що воно тут у вас за гармидер? – спитав Іван Пошивайло.

– Що? – миттю припинила вити паньматка. – Панотець преставився!

Іван Пошивайло статечно перехрестився, а Гапка з-за тину сказала:

– Значить, доконав його животець! Може, щось недобре з'їв, паньматко?

– У мене, Гапко, панотець поганого не їв, о-о-о, ой-йой-йой, у мене він їв усе моїми руками зготовлене найкращеньке-е-е, о-о-о, годила йому, як болячці, а він мене й поки-и-и-нув, о-о-о! На кого ж ти мене покинув? Що я тепер робитиму без тебе, о-о-о!

І вона заячала, заквилила, заскімлила, заскавучала. Почувши це, з інших дворів почали відриватися досі пришпилені до ґанків та тинів люди і неспішно рушили звідусіль до панотцевого двору.

– Може, чим пособити? – спитала благочестиво Явдоха. Паньматка на мент знову обірвала лемент.

– Пособи! Пособи! – зашипіла, не зважаючи на свідків. – Обмиєш його, прибереш, бо тобі не буде це й стидко!

Відтак обличчя Івана Пошивайла набурмосилося, потемніло, і він виригнув із себе, чорно блискаючи очима:

– Що це ви намололи, паньматко? Чи при своєму розумі?

Але паньматка його не слухала, а натхненно галасала в небо, в село, на дорогу, в поле, рвучи на собі волосся, б'ючи в груди і виспівуючи одне за одним голосіння, вживані в цьому краю, а при тому приказуючи, який добрий був панотець, який любий, а що тепер буде, коли його та й не стало, що він її, паньматку, осиротив, а ще й дрібних діточок (діти в панотця вже повиростали і порозходилися: хто в науку, а хто заміж). І біля панотцевого подвір'я почала збиратися юрма, яка скидалася на бджіл, приліплених до гілки з нової родини, котра покинула старого вулика, а паньматка ніби була для тих бджіл маткою, тим-то ще натхненніше здіймала руки і лила сльози, які рясно текли її обличчям, скапуючи з носа та підборіддя. Тоді Явдоха з Іваном Пошивайлом зійшли на ґанок і, хоча паньматка пручалася, взяли її під руки і завели до хати, а за хвилину з'явилася в дверях Явдоха і сповістила людям, що вони зараз опрятають панотця, а тоді можна буде приходити прощатися. При цьому закликала до помочі жінок, на що миттю відгукнулися Гапка і ще одна, старша, яка звалася Мокрина й мала ту славу, що омивала всіх покійників, до яких діставала приступ, – це було одне із її замилувань. Дивним у цій ситуації було те, що Гапка викликалася омивати панотцеве тіло разом зі своєю лютою ворогинею так, ніби не побила та її щік ганебно на суді, а тим самим відкладала свого знаміреного візита до Хлопця. Саме це й затримало хід основного дійства. Але й то не зовсім так. Річ у тім, що Гапка, як уже звідомлялося, й раніше мала підозру, що панотця труїть таки паньматка, притому за те, що той скакав у Явдошин городець, отож бажала вхопити два зайці: спробувати дістати недоїденої панотцем їжі, а ще звідати, чи не виникне якихось хвостиків, котрі з'явили б скаредний зв'язок панотця з Явдохою. А коли був аж такий подвійний інтерес, то власну уразу від Явдохи можна було на хвилю забути. А щодо інтермедійности цієї сцени, то можемо сказати, що майстри драматичного дійства давно придумали в'язати тонкими нитками дію інтермедії до головної, поважної – так сталося й тут, не будемо докладно й нудно влазити в секрети цього мистецтва. Нас цікавить передусім те, що саме ці мотрони, названі вище, переступили паньматчиного порога, перейшли сіни за паньматкою та Іваном Пошивайлом, який поштиво підтримував прибиту горем жінку, а ще й чемно завів її до того покою, з якого визирала промовисто під час суду.

Панотець же лежав у покої іншому, тож, зайшовши туди, Явдоха з Гапкою змушені були затиснути пальцями носи, бо там стояв-таки немалий сопух; Мокрина ж того не чинила, а підійшла до панотця, який дивно задер голову, виставивши бороду, звалену в тому місці, де торкалася шиї; відтак Мокрина турботливо поправила ту бороду, і Явдоха з Гапкою уздріли темно-синє і ніби розбухле панотцеве лице, власне, ті його частини, що не були вкриті волоссям. Але не те зацікавило найбільше Гапку, а мисчина із майже недоторкнутою їжею, майже – тому, що кілька ложок каші все-таки виїдено, ще й ложка стирчала. Гапка значуще перезирнулася з Явдохою, бо й та глянула на мисчину, і це було так, ніби вони в цьому дійстві раптом стали спільницями і порозумілися.

– Приберу! – похопилася Гапка, схопила мисчину й горня з якоюсь рідиною і вмент вислизнула з покою, і вже тут почула, як Іван Пошивайло втішає ваговитими словами паньматку. Відтак шмигнула в сіни і тут пересипала в захоплену раніше, а може, й навмисне для цієї мети, ряднинку, вузлика сховала в одежі, а мисчину й горня понесла до іншого покою, де стояла піч і де паньматка й готувала панотцю свої знамениті страви, при тому, як звістила, «власними руками».

– Чого це він такий синій? – спитала в Мокрини Явдоха, дивлячись на закляклого панотця.

– Ма'ть, грішний був, – спокійно відказала Мокрина, розстібаючи гаплики на одежі покійника. – Принеси води!

– Холодної чи нагріти?

– Обійдемося й холодною, – рівно повіла Мокрина. – Бо тепла чи холодна, а цього синього нам не змити.

Явдоха кинулася по воду, а коли втягла ночви, уздріла панотця цілком роздягненого: не тільки обличчя, але й інше тіло було синє й ніби набрякле. Мокрина намочила рушника й почала обтирати, а Явдоху послала за одежею, в яку мала обрядити панотця. У світлиці, де недавно відбувався суд, стояла Гапка, яка, однак, у розмову із Явдохою не ввійшла, а шмигнула повз неї до покійника. В цей час відчинилися двері, і в них постала цілком спокійна паньматка, за якою чорно висився Іван Пошивайло.

– Чогось хотіла? – спитала у Явдохи.

– Одежі, щоб обрядити панотця, – відказала та. – А чого панотець такий синій на тілі?

– Бо тяжко вмирав, – буркнула паньматка, бурявлячи Явдоху кругленькими і зовсім не заплаканими очками. – Коли б не ти, лахудро, то так тяжко не мучився б мій покійничок, а може, ще й довго жив.

– Тримайте, паньматко, язика за зубами! – грізно наказав за спиною Іван Пошивайло. – Бо наговорите собі на голову!

– А що це паньматка на себе наговорює? – вигулькнула ніби з-під землі Гапка.

– Заговорюється з горя, – сказав Пошивайло, дивлячись поверх попадиної голови. – Трудна вона теперички!

– Одежа, одежа! – мовила паньматка й поправила на голові очіпка, при цьому руки її тремтіли. – Де ж це та його одежа? Десь поклала, приготувала, а де, не пригадую.

– То ви вже й одежу приготували? – їдко пискнула Гапка. – Наперед?

– Сказав тобі, бабо, – гримнув Пошивайло й метнув із очей блискавку. – Теперички паньматки не чіпай!

– Звісно, звісно, – бочком відступила Гапка. – А чого панотець такий синенький?

Паньматка тим часом півпритомно ходила покоєм: до лави, тоді до полиці, розкрила шафу, знову ввійшла до свого покою, Пошивайло при тому відступив набік.

– Десь приготувала ту одежу, – казала непритомно паньматка. – А де, хоч убийте, не пам'ятаю.

Одежа, однак, лежала на лаві за столом, попрана, випрасувана й охайно складена. Гапка це миттю встерегла й аж обличчя витягла в той бік.

– Нюшиш, бабо? – громовито запитав Пошивайло, поїдаючи Гапку трохи несамовитими очима.

– Нюшу, бо щось тут не те, – смиренно сказала Гапка. – А я завше чую, коли щось не те.

– Прийшла сюди покійного опрятувати чи нюшити? – грізно запитав Іван.

– Опрятають Мокрина і твоя Явдоха, – незворушно відказала Гапка. – Там мені роботи нема. А щодо того, що покійник такий синенький…

– Вимітайся, бабо, з хати, – грізно гримнув Пошивайло, – бо сам тебе, кляту, вимету!