Срібне молоко - Шевчук Валерий Александрович - Страница 32

– Чого на мене так дивишся, Хвенно? – спитав дяк, помітивши її замилованість. – Боїшся, що забагато з'їм чи вип'ю? Не більше, ніж те, що на столі стоїть.

Хвенна засміялася солоденько і сказала:

– Милуюся тобою, пане дяче! Такий проворний: і до жарту, і до горілочки, і до їства. Ну геть-но, як мій покійничок-чоловік.

– Проворний, бо голодний, – просто сказав дяк, наминаючи чи, власне, поглинаючи вареники.

– Отож і мило на тебе дивитися, – просокотіла Хвенна. – Бо люди кажуть: на ледачій землі і трава не росте. А ще кажуть: який до їжі, такий і до роботи.

І тут дяк відчув щось таке, як і тоді, коли сидів на ґанку й побачив на вулиці підхмелену Настю Гноїху, яка йшла і танцювала, а ще й приспівувала про комара та муху. І дяк Григорій Комарницький пізнав страх, бо йому здалося, що й тепер починає закручуватися щось таке, що конечне приведе його до пекла. І він посутенів, блимнув на шинкарку, ще й сказав:

– Іди собі, Хвенно, та й роби діло. Бо я теперички трудний! Шинкарка стрільнула до нього, зітхнула та й відійшла, а йому здалося, що їжа – із трутизною, а може, й горілка, а може, й він сам із трутизною, бо не міг не дивитись, як відходить звабною, пружною ходою Хвенна, і в ньому почала виростати, як чорна квітка, туга, і голова тієї квітки ставала, як людська, тільки з вузькими, як у татарина, очима і з маленьким, як куряче гузно, ротиком. І той ротик чи проспівав, чи проказав до дяка Григорія Комарницького:

– Коханню, дяче, й Бог не противник!

Тоді Григорій, щоб не заводило його далеко, знову ковтнув чарчину, бо сподівався, що після того видиво зникне, але квітка-голова не щезла, а вдруге розтулила чорного й малого ротика та й проспівала:

– Бджола летить на любий їй цвіт!

І дяк Григорій Комарницький пізнав печаль, десь таку, як відчувала щука, котра пливла з Кременчука і яка проковтнула гачка, і той гачок постав у його очах, затуманених затруєним трунком та їжею, в образі моторної молодиці, яка моталася шинком, але не забувала метнути липучу квітку позиру в його-таки бік. І ті квітки й справді були липучі, бо приставали до оголених частин його тіла: лиця, рук, шиї, і ніби смоктали через шкіру кров його, а коли влітали в очі, то й дим із люльки не потрапляв їх змити – ранилися очі й ніби плавилися в очницях. А це визначало таки невеселу істину: ота шинкарка, хотів того чи ні, таки западала йому в серце, тобто спершу влазила в нього через очі образом тієї липучої квітки, а після того, як очі розплавлялися, проникала в кров і текла до серця в образі отруєної крови, а з серцем чинила те ж таки, що й з очима. І коли таке сталося, дяк рішуче встав і пішов – не пішов, а похилитався у хвилях диму, гамору, горілчаних випарів, запахів їжі, поміж грубих п'яних ротів, які щось галакали, викрикували, вимовляли, реготали. Сам же він зробився тонким та прозорим, ніби дим, і намагався добутися виходу, однак ішов, але не виходив, його все відносило назад, і тільки після певних вольових зусиль до виходу таки дістався.

Тоді й гукнула йому вслід Хвенна:

– Приходь і завтра, дяче! Поспіваєш віршів та пісень, бо без тебе нам гульба не гульба!

Тоді дяк Григорій Комарницький виступив на порога шинку, і йому здалося, що це не сутінки напливають на нього, а сотні, ба тисячі безголосих синиць, котрі, долетівши до нього, спиняються в повітрі і швидко-швидко, як водяні бабки, тріпають крильми – тобто відбувалося приблизно те саме, що і в селі Сорочому, тільки вид птаха тут був змінений. А ще йому здалося (такий уже був схильний до фігурного мислення), що й хати, між двома рядами яких простував чи плив, були в подобі велетенських синиць: білі насподі й темні на грудях та на спині. І кожна така синиця мала сяйні очі, переділені хрестами рам або і з круглими віконцями. І в нутрі кожної синиці сиділа за столом родина й мирно вечеряла: дід, баба, батько, діти, а подавала вечерю мати. І дяк, просвічуючи очима всі ті хати, почав смутно дивуватися: а який це чарівник, чи химородник, чи одмінець накреслив карту його життя, пустивши блукати світом, адже хоча був ситий і напоєний, але ніколи не їсти йому мирно своєї вечері, як оці люди, а отже, не бути причетним до творення великої таїни буття. І йому тоді в Синичому, обвіяному тугими крильми синіх сутінків, уперше захотілося мати власний дах над головою, адже був у цьому світі сам, як палець, а отже, й неприкаяний.

Але не тоді, а вже тепер Григорію Комарницькому довелося пізнати, що він не жива істота цього світу, а тільки дійовець написаної невідомим творителем драми чи, точніше, трагікомедії, і що його пролог став не тільки вступом до протазису, епістазису та катастазису, а передусім до катастрофи, і що лінію життя свого не він накреслює, а чиясь незрима вічна рука, відтак усе складалося так, як мало скластися, тому тікає він чи не тікає, біжить чи повільно плентається, але катастрофа надчікує його напевне – ось чому дяк Григорій так тривало сів на ґанкові в селі, якого й імені не вдалося довідатися, одне тільки було певне: недалеко від Решетилівки, і стільки надимів довкола себе – хотів-бо щось у цій драмі-трагікомедії не так зрозуміти, як провідчути. Бо в ту апотеозну, чи кульмінаційну, ніч, коли вони спрагло любилися з Явдохою в полі, покритому туманними космами, із хвостами, мов змії, байдуже чи уявно, чи явно, недаремно закружляв довкола них танок, складений з усіх отих більших чи менших дійовців його прологу: були там і Настя Гноїха, і шинкарка Хвенна, і ще одна жіночка Ганна із села Одудячого, і Педора із Воронина, і всі інші, повз яких проходив, як через коло пекла чи чистилища, якщо віра в чистилище добровірна, але куди, куди несе його оцей незбагненний плин? Отож і перепускав його разом із димом через голову, хоча добре відав про марність такого заняття.

І він згадав жупанця, котрий зіграв таку фатальну ролю в Решетилівці, власне, не згадав, а помацав його, адже був він і тепер на ньому – справила йому його та сама шинкарка Хвенна, змилосердившись, що надходить осінь, а він у благенькій одежині, а попередній жупанець по дорогах під час утеч геть-но розтріпався. Але був цей жупанець не куплений і не шитий на його плечі, а належав покійному Хвенниному чоловікові. Отож, щоб приміряти того жупанця, шинкарка вперше запросила дяка до себе в господу, і він ступив туди не без остраху. І той жупанець виявився йому саме враз, ніби був на нього шитий, а коли одяг його і Хвенна сама застебнула ґудзики, ще й пригладила на плечах, сталося щось дивне, бо він, дяк Григорій Комарницький, відчув себе раптом якоюсь мірою Хвенниним чоловіком, а може, так змішався у жупанцеві дух їхніх тіл: Хвенниного чоловіка і його, дяка. І це відчув не лише він, а й вона, Хвенна – ось чому шинкарка щиро розчулилася й заплакала, сказавши, що дяк саме тому й милий їй, бо цілком подобає на того розтанулого в часі покійничка: і зростом, і лицем, і солом'яної барви волоссям, і синіми очима, навіть співом, особливо тим, солодко-чуттєвим, коли нагадує козу, яку роздирає вовчисько. І дяк, розгубившись перед тим жіночим розчуленням та слізьми, змушений був Хвенну втішати, а коли чоловік починає втішати жінку, то відомо, як це завершується (звісно, коли жінка бажає бути втішеною), отож невідь-як опинилися на ложі, а коли чоловік із жінкою опиняються на одрі, то також відомо, що відбувається. Коли ж дяк знеможено відкинувся, Хвенна сказала зовсім не знеможеним голосом:

– Ти й любив мене так само, як мій покійничок. Це нас доля звела, тож не спитуймо її, святої волі.

І тоді дяк почав відчувати, що йому терпне тіло, так ніби від пальців ніг аж до голови пробігла тисяча мурашок, відтак опинилась у його волоссі й те волосся саме заворушилося, а ще сотня тих комах залізла йому до рота й покусала язика, і той став дубнем – ось чому на те сміливе шинкарчине слово дяк так нічого й не повів. Не сказав нічого ані завтра, ані післязавтра, ані через тиждень, ані через місяць, хоча часом на тому-таки ложі таки опинявся, і завжди ніби не зі своєї волі, а коли виходив звідти, то ніби перетворювався на комара, відтак із комара на зайця, і заклинав себе, і просив, і зарікався більше того порога не переступати, адже що більше до того чортівського шинку ходив, то більше затруювався, відтак ніби переставав бути собою, бо жінка вимагала, аби все чинив так, як її покійничок, отож і він, дяк, ніби відчував себе небіжчиком, стаючи поступово собі таки неподібним, а може, неподобним, але коли заходила мова, щоб перетворився на покійничка цілком, тобто щоб оженився із Хвенною, язика щоразу дякові заклинювало між зубів, і він, Григорій Комарницький, хоч би й хотів, але ніяк не міг тим язиком зволодати.