Срібне молоко - Шевчук Валерий Александрович - Страница 3

І тут сталася річ дивна для нього самого, бо не побіг, а таки помчав десь так, як тікає пес, заскочений у шкоді, і хоча не робив зусиль, а біг його ставав усе швидший, і сталося це, можливо, від сподіванки, яка не вмирала в ньому, що все-таки з цього чортового Троянова здолає втекти – йому б тільки дістатися лісу, а вже там жодна потолоч його не піймає, а всі непередбачені клопоти щезнуть самі собою. Отож радісно мчав на чотирьох, виваливши язика, і світ у його очах мигав, стрибав, коливався, тремтів, мерхотів, і це тривало б довше, коли б не буцнувся лобом об якіїсь дерево. Мусив спинитися й повільно почав зводити голову, бо дерево було на два окоренки. Далі ті окоренки зливалися в одного стовбура, а збоку помітив третього окоренка, тоншого, обламаного вгорі, до якого причепилася поросла волоссям жаба, а коли звів очі ще вище, то уздрів не гілля з молодим листом, а таки каменюку, грубо обтесану і під баранячою шапкою. І з того каменю текло немилосердне чорне світло, від якого по спині в дяка пробігла сотня дружних мурах; нижче від тих витоків був наріст на камені, а під наростом купка моху, а ще нижче камінь розімкнувся і мовив повільно, але твердо:

– Ану, дяче, завертай до школи і сиди там пацючком, поки тебе, обіясника, не покличуть на суд, бо коли ще раз утечеш, то полічу тобі ребра, уже не попереджаючи.

І та жаба на тонкому окоренку вирвала його, окоренка, із землі і значуще похитала в повітрі.

Тоді дяк Григорій Комарницький подивився на небо і відчув печаль, бо те небо нічого доброго йому не порадило, відтак пізнав себе напрочуд самотнім, десь таким, як деревце, що виросло на старій стіні фортеці чи церкви, а ще коли його кошлатить і вириває з обжитої щілини вітер. А вітер і справді дув йому просто в обличчя, і здалося невіть-чому дякові Комарницькому, що той вітер віє від школи, бо та школа, до якої повертався, побачилася наче голова, котра лежить на землі й роздула щоки, вибалушила очі, висунула грубі вуста та й дме щосили, ніби гадає, що в такий спосіб його остереже чи примусить, як комара, котрого шуря-буря здула з дуба, кудись таки полетіти, щоб напевно-таки зламати собі руки-ноги. І він, бідашка, чи від того вітру, чи від печалі, почав тоншати в тілі, і вже ноги мав, як патички, а тіло згорбатіле й майже всохле, а голову мацюпеньку, в якій ледве вміщалася одна, а найбільше дві думоньки та й ті недорозвинені, бо що тут збіса вигадаєш, коли довкола розставлено такі дбайливі чати? І він згадав нараз дяка з села Птичого, яке було неподалець села Сорочого, де дякував раніше і звідки зумів свого часу щасливо втекти. Звався той милий його компан Степаном Щукою, і саме той Щука і сказав йому:

– Йди, куди хочеш, доміне Григорію, але не в Троянів. Бо в тому клятому Троянові якщо не поламаєш собі руки-ноги, то карка звернеш напевне. Обходь, доміне Григорію, того клятого Троянова десятою дорогою, інакше пропадеш – з'їсть тебе там volvenda dies.[3]

Але він, Григорій Комарницький, знехтував приятельським попередженням, а тепер, ідучи супроти вітру, що видувався з роздутих щік школи через зведені в дудочку вуста, думав не про те як знайти лазівку зі своєї облоги, а про те, що в цьому ceлі Степан колись напевне побував і щось вельми важке пережив, але він, дурний, про те не розпитався, а легковажно рушив у світ із порожньою торбою і з костурцем у руці, і в тій дорозі наздогнав його віз і двоє троянівців на ньому, які не тільки підвезли дяка, а й умовили пристати до їхньої школи, бо чомусь у тій школі ніяк не затримувалися дяки, хоча вони, громада троянівська, їм годять, як болячці, а вони, капосні, все від них тікають.

І Григорій пристав до цієї школи, і громада годила йому, як болячці, а школярі справно збирали, хоч і не завжди доносили приноси ліпші, ніж будь-де, і добре писалися йому тут нищенські вірші, а ще непогано складалися пісні, але от і він бажає звідсіля чкурнути, та поки що ніяк не може. І він вирішив не ставити чола тому вітрові, який рівно і потужно віяв від школи, а завернув до Антонихи, хоч спати було ще далеко не час.

– Добре, що прийшов раніше, – мирно сказала Антониха. – Врубаєш дров і наносиш діжку води. А то спиш у моїй клуні як пан, а користи не маю ні на мак.

І вона пильно, малими колючими очками обдивилася Григор я Комарницького, ніби вивіряючи: чи знає він, що завтра його повезуть до суду, а чи й ні? Була вона жінка метикована і напевнє бачила, як він намагався втекти, отож хотіла востаннє покористатися його чоловічою силою, хоч сили тієї в нього було на тьху!

І він почав носити від криниці до діжки воду, але робив цє страшенно повільно: витягне цебра, наллє у відро і замре, дивлячись, як умирає на овиді сонце. Тоді понесе те відро, химерно кривуляючи ногами, виллє і знову замре. І йому було при цьому цілком байдуже, що в шибі вікна нерушно крижаніли Антонишині очі, які теж чомусь пильно за ним стежили, а стежили тому, шо Антониха ніяк не могла вирішити: чи такому нікчемному робітникові давати вечерю, чи обійдеться: робить погано, отже, можна й не страчуватися. Але все-таки робить, то й не дати якось не годиться. Отак він наносив води, а тоді взявся за сокиру. І дивно рубав ті дрова: зводив лезо, застигав разом із ним, тоді сокира ніби сама падала на колодку; знову зводив, знову завмирала над головою, відтак падала, і навіть труску не було чутно від розколення, ніби перерізувалася колодка не як дерево, а як масло. Тим часом сутінки гусли й гусли, як драглі, але він того не помічав – був начебто заведений: рубав і рубав, і довкола тонко й ніжно пахло свіжим деревом, пахли й сутінки, але більше гноєм, ніж сосною; пахла нагрітою стріхою хата, а ще дихнуло молоком, бо Антониха встигла видоїти корову й винесла йому горня, повне біло-синьої рідини, а ще й з кавалком хліба, який теж пах десь так, як і сутінки. Тоді сів на присьбу і поїв молока з окрайцем хліба, зовсім не добачаючи, що біля нього, як чорна, поставлена сторч колода, застигла Антониха.

– Журишся завтрашнім судом? – спитала.

– Таки журюся, – печально мовив дяк Григорій Комарницький.

Антониха мовчала. Так довго, що сутінки майже з'їли її окоренкувату постать.

– А ти не журися, – нарешті сказала. – Покличеш мене за свідка.

– І що ж ви посвідчите? – печально спитав Григорій. І знову запала мовчанка, а сутінки ще більше згусли.

– Посвідчу, що знаю, – жорстко сказала Антониха. – Бо тих хитрих Сахнюків на дух не терплю. Відаю, що сказати…

– Гаразд, скажете, – тоскно мовив дяк. – Чи ж допоможе це?

– Допоможе! – каркнула, як стара ворона, Антониха. – Бо повім тому суду правду. Без доброго свідка пропадеш, а мені тебе шкода.

– Чому ж вам мене шкода? – сумно спитав Григорій, уже кушпелячи люлечку.

– Бо ти молодий і бездахий, – сказала Антониха так само жорстко. – І хоч у школах учився, а голови в тебе нема. Іди спати, а я тебе замкну.

Але голова на плечах у Григорія Комарницького була, недаремно вона склала славетну пісню про комара, який оженився на мусі. І щоб переконатися в тому, дяк почіпав її – таки сиділа на плечах і ніде не ділася. І вони, стара жінка-вдова, котра жила сама, бо діти осіли власними обійстями, і ніхто з них із матір'ю вжитися не міг, та й він, Григорій, зустрілись у тих сутінках поглядами, хоча майже не бачили одне одного, і в дивний спосіб поєдналися. І від того потекло в груди дякові Комарницькому тепло, адже знайшлася у світі хоч одна душа, яка йому поспівчувала, а коли так, то, може, й справді якось од своєї халепи викрутиться? І він встав із присьби, викинув із люльки жар і розтер його чорною п'ятою. Тоді віддав надобраніч та й посунув у клуню, а за ним заскрипіли двері і зашварготів у замку ключ.

– Не журися, хлопче, – сказав за дверима жіночий голос. – Я тобі пособлю.

Дяк ліг на верету, постелену поверх сіна, якого залишилося після зими зовсім трохи, і йому здалося, що зусібіч до клуні рушило семеро одягнених у чорні киреї братів Сахнюків, оті всі вусаті й однаколиці й із палючими вугляними очима. І йшли вони повільно, але й швидко, бо це надходила отак ніч, і від того зникло останнє світло, яке ще надворі було, бо вони, брати, оточили Антонишину хату й клуню зусібіч та й поставали бовванами тьми: один перетворився на дерево, другий – корча, третій – куща, четвертий – Мару, п'ятий – Ману, шостий – Блуд, а сьомий – на Нічвида. І від того темрява наповнилася таємничими і обережними шерехами, бо добрі й лихі душі мертвих повиходили з могил та й розійшлися селом, шукаючи колишніх любасок, та любасів, і родичів – усіх, кого в цьому світі любили і котрих не могли забути. Григорій Комарницький лежав нерушно, розпластавшись, і його очі блукали по чорному просторі клуні, а сни десь загулялися й забули, що йому треба заспокоїтися та й вимкнутися з усього цього, що тривожило, й напастувало, й кошлатило. Отож не міг заснути, а голова його, саме та, в існуванні якої засумнівалася стара Антониха, виростала на його плечах, як гарбуз, тільки пришвидшено: роздувалася, ширшала, розчиняючись у темряві, а водночас тією темрявою наповнюючись. І в тому морокові оживали залиті світлом, схожим на місячні доріжки та струмки, якісь сутерени, що також ставали дорогами, а у відрогах – лазівками, ніби були дуплом якогось велетенського незнаного дерева, вилися там срібні нитки, тяглися й блищали, але котра дорога, чи стежка, чи лазівка була його, поки що не відав.