Срібне молоко - Шевчук Валерий Александрович - Страница 21

Виповівши ту орацію, пан пономар аж упрів, тож змушений був утерти піт з чола, а тоді знову зизо подививсь у куток.

– Наскільки я зрозумів твою мову, – сказав підсуддя, – своєї жінки в нецноті не винуватиш?

– Та де! – коротко повів Іван, ще й головою смикнув, ніби на плечах незручно сиділа.

– Тоді видаю наказа, – різко мовив суддя. – Хай решетилівський уряд чинить у тій справі слідство і подасть мені атестацію, а тоді справу розглянемо.

Явдоха під час орації свого чоловіка стояла сумирно й непорушно: білі руки склала на животі, черевички стулила, а лице мала сіре, ніби піщане, і тільки вряди-годи із того піску щось гостро зблискувало, ніби в пісок потрапило скло, а може, пробивалася струмка води. Але коли вийшли із судової канцелярії, Явдоха накинулася на чоловіка:

– Що це ти намолов?

– Не намолов, а тебе, скурву дочку, захищав, – зимно повів Іван Пошивайло й подивився на жінку так чорно, ніби ота смола, що кипіла цілу дорогу в казані його грудей, підступила попід очі, а відтак і плюхнула з них чорними вибухами.

– То оце я тобі така погана жінка? – плаксиво озвалася Явдоха.

– Жінка як жінка, – мовив понуро Іван. – Усіх вас чортяка на мотузку водить, а може, ви його!

І він узяв носа в два пальці і вишмаркнув у куряву чорні смоляні шмарклі.

Явдоха округлила очі і розтулила рота, але миттю стулила, блимнувши на чоловіка майже любасно.

– Думала, Іване, – сказала тепло, – що ти дурніший! Але ні, ти мудрий, тільки дурня із себе чомусь корчиш…

І саме в цей час, коли пролунали ці сакраментальні слова, на шкільному ґанку в недалекому селі дяк Григорій Комарницький пустив вибраний із люльки дим через ніздрі, вуха та очі, але не через рота, бо стулив його, і не для того, аби щось комусь затуманити, а щоб любо помріяти, адже був поетом, а поети, які не вміють мріяти, скудять свою віршотворну жилу, чого дяк поки що й не збирався чинити, та ж бо його вірші, певною мірою, годували його й сиріт-школярів, котрі в школі жили. Була ще одна причина для мрій: минуло вже чимало часу від того щасливого чи нещасливого вечора, коли двічі повечеряв у гостинній родині Пошивайлів, а по тому в його кишки наливалася сама кваша, здоблена куснем коржа чи хліба; трохи менше часу минуло, коли був задоволений інший його голод, сакраментальний, а роззиратися, щоб уконтентувати себе в новому селі черговою присмачкою, було зарано, окрім того, дяк хотів трохи затриматись у своїй вічній дорозі й перевести, нарешті, подиха. Отож і з цієї причини він бажав не так дій, як мрій. А ще йому сприяло чи докучало те, що з Явдохою остаточно не розійшовся, бо коли виходив рано вранці з тієї повітки-колодязя, в якому покупався цілу ніч, то Явдоха сказала йому виразно і без жіночого крутійства: хай її не забуває, бо не бажає позбуватися такого гарячого коханця. Отож чи закличе, коли випаде нагода, чи знайде його сама. Дяк розумів марність таких обітниць, але мав натуру трохи дивну: кількох водночас любити не міг, отож мусив дотримуватися поки що вірности Яв-досі, а може, вона його й причарувала, бо дала випити в тій чорній повітці, коли був розжарений, як черінь, якогось бридкого пійла, назвавши його узваром, і той напій, замість улитися до кишок, натурально остудивши внутрішній пал, розтікся всіма жилами та шпаринами його тіла і того пала в ньому, навпаки, затримав і розпалив. Ось чому в його мареннях була постійно присутня таки Явдоха, а ті, інші, з якими здибувався на подільських чи волинських селах, зробилися синіми тінями, аж ледве в його уяві ворушилися.

Маючи такі передумови, дяк вільно розсівся, обпершись спиною об стіну школи, і залишив на ґанку свого боввана, а сам, невидимий, як чинив це в Троянові, що про нього йому і згадувати було бридко, відштовхнувся босими ногами, також невидимими, ніби виринав із води, і та повітряна вода викинула його аж на небо, де він розтікся в подобі осяяної сонцем хмарки, тобто вільно лежав на повітряній воді, не рухаючи ані руками, ані ногами, а обличчям догори – бажав-бо уздріти всі сім небес. Відтак досить на ті небеса надивився, немало там побачивши: був там уявний ліс, де росли дивні дерева, засипані фігами, помаранчами, цитринами, грушами, яблуками, сливами та вишнями, але нетутешніми – виявилися такі великі, яких на землі не буває: вишні і сливи – як земні яблука, а груші та яблука – як гарбузи, а небесні гарбузи, котрі також там були, – з Явдошину повітку, в якій пропадав цілу ніч, і в кожного гарбуза він запримітив двері, зачинені на лірникові замки, і тільки одні відчинилися, і в них постала, вилита із закам'янілого меду, Явдоха, яка засміялася любашно й поманила його пальцем. У той же час із-за її спини висунулася чорне подіб'я Івана Пошивайла, чудово прикрашене щедро розрослими оленячими рогами. Саме тому дяк Григорій Комарницький вирішив відвернутися, ніби не помітив тих сласних Явдошиних кивів-заманок, тим більше, що у вирячених очах Івана Пошивайла видимо варилася смола, а поплив, звільна похитуючись і нешвидко помахуючи, як чорногуз крильми, руками, туди, де витинався золотий і срібний палац, споруджений із хмар та сонячного проміння. А коли наблизився, не міг не згукнути уражено, адже стіни палацу виявилися викладені із жовтих коржів та білих полтей сала, а зовсім не із хмар та сонячного проміння, а рами того палацу фігурно викладені чи обкладені грубими начиненими кров'ю та гречкою кишками, а замість шиб уставлені тонко нарізані в найгрубшому місці рожеві шинки й руляди. Дах же витинався пірниковий, а двері заступали печені барани та кабани, що тримали в роті по хріновому кореню. Мур того палацу виклався із круглих і запашних хлібин, запашних тому, що вітерець, який звільна розвіював солом'яне волосся Комарницького, доносив хлібного духа та й інші чудові пахощі аж сюди, де вільно плавав, розкинувши руки й ноги. Над тим палацом стояли хмари іншого, вищого неба, де часом блискало й погримувало, а відтак ішов дощ із вареників та сметани. Дяк навіть рота розтулив, щоб хоч трохи того дива потрапило йому до рота, але вареники, густо змочені у сметані, до нього так і не долетіли, а розчинились десь неподалік палацу, осипаючись на твердь, якої не міг досягти. Тоді дяк Григорій Комарницький відчув гострі та болючі спазми в порожніх кишках та шлунку, отож не зміг більше дивитися на ті лакоти, а перевернувся долілиць і уздрів довгого білого змія Дороги, цілком порожньої, хіба що котився по ній невеличкий візець, запряжений сліпою клячею, яка не так бігла, як трюхкала, покивуючи темною головою. А правив візочком чорний чоловік, бо не тільки мав чорну одежу, але не менш чорне тіло й голову, що її чудово увінчували оленячі роги. А на візку, розсівшись гордо і пишно на барвистому рядні, як пава, гарна й дорідна, біла тілом і з палкими карими очима, що спалахували, ніби коштовне каміння, жінка, – однак трусилася, ніби била її трясця. І йому, дякові Григорію, жахливо захотілося, щоб згадала про нього і звела вгору обличчя і щоб змогли хоч зустрітися очима. І це тому виникло в ньому таке бажання, бо друга, ще болючіша спазма принизала його розпростерте в небі тіло. Але Явдоха, очевидно, була занурена в себе, можливо, все ще розмірковуючи: чи добрі, чи лихі речі сказав перед панами судовими її чоловік Іван Пошивайло, а раз так, то про дяка Комарницького на цей час забула, хоча він і колисався над нею і посилав до неї любасні промені, але ті, зовсім так само, як вареники в сметані з третього неба, до землі не долітали, а розчинялись у повітрі, стаючи навіть не димом, а таки нічим. І дяк пошкодував, що залишив люльку, втиснуту між зубів власного боввана, на шкільному ґанку, отож не міг полікувати своєї розпуки навіть димом, і саме від того з його синіх прозорих очей скапнуло кілька сльозин, які до Явдохи таки долетіли, але вона була така замислена й настільки занурена в себе, що й цього разу про дяка ані згадала, та й не подумала звести вгору чудове своє обличчя, аби хоч цим його втішити.