Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав - Страница 99

— Ой, як гарно! — прошепотів позаду Ляскало.

— Еге ж, — підтвердив Цабекало. — А я вже думав — кінець!

— Кінець буде попереду, — пообіцяв Ляскало.

— Авжеж, — погодився Цабекало.

Вони пішли між скелями. Спускалися вниз і підіймалися вгору, але це вже було зовсім не страшно. Ішли мовчки, зосереджено сопіли, думаючи тільки про одне: куди нас веде оцей дивний чоловік?!

Уже ранок починався на сході, коли вони нарешті вийшли до моря. На хвилях гойдалася, мов уві сні, невелика галера.

— Ось отам, хлопці, — вказав Клюсик на галеру, — і відпочинете. Там — моя команда. Ні про що з ними не говоріть. Скажете тільки по—турецьки, куди вам треба. Вони можуть відвезти вас до того місця, де Арабатська стрілка виходить напроти українського берега. Або ж підійдуть до донського гирла і висадять у безпечному місці біля Азова. А далі — добирайтеся самі: чи до донських козаків, чи до себе, на Січ!.. Скажете команді — ни від Нуріддіна—баші.

Козаки уплав кинулися до галери.

— Нуріддін—баші — це ти, Клюсику? — не втримався Яремко.

— Ні, Яремку, Нуріддін—баші — це мій підлеглий. Мене звуть інакше…

Яремко не знав, що робити. Ніби треба було б і йому йти на галеру, але не хотілося: як же це не поговорити з давнім приятелем, якого бозна—коли поховав, а тепер… Ні, він не піде звідси, доки не довідається, як воно все сталося. Невже це все йому тільки сниться?

Клюсик відвів Яремка за кущ кизилу — очевидно, для того, щоб його не бачили з галери, — і запитав:

— А тобі обов’язково геть усе потрібно знати, Яремку?

— Необхідно! Геть усе! Бо я не повірю в те, що ти — живий чоловік, а не нечиста сила!

— А ти віриш у нечисту силу? — і в котячих очах Клюсика заграли вогники.

— А хто в неї не вірить?

— Ну, я… — всміхнувся Клюсик.

— Еге ж! Сам — потороча, а не вірить! Я й досі опам’ятатися не можу… Невже ти живий?!

— Та поки що живий! Можеш помацати!.. Яремко мимоволі простяг руку, але відсахнувся. Не від

страху, а якось незручно було мацати чоловіка. Клюсик підійшов, поклав йому руку на плече.

— Клюсику, — здригнувся Яремко. — Я ж оцю твою голову тримав у оцих своїх руках. Відрубану… Вона й досі мені ночами ввижається… А Недайборщеві ти живий снишся…

— Немає вже Недайборща. Потопили турки всі чайки наші в морі, якими Недайборщ командував… А самі вони, правда, ледь—ледь допливли до Криму, — та допливли—та—ки. Так їх розтріпав наш Недайборщ зі своїми орлами. Половину турецької ескадри з сейменами та яничарами на дно пустив… А на більше — сили не стало…

Збоку море шуміло. Козаки дерлися на галеру. Обрій зеленавий раптом засвітився під рожевим. Яремко все життя знав, що на світанні обрій мусить бути рожевим, а не зеленавим, — а от маєш… Таке тільки на морі буває. І хто побачить оту зеленавість, отой зелений промінець — той, кажуть, зазнає щастя… Все здавалося примарним, дивним, несправжнім. І сам Яремко здавався собі несправжнім. І Клюсик, і оце навіть море з галерою — все ніби чарівний сон, який ось—ось має скінчитися, а після сну почнеться страшна й безнадійна дійсність. Зараз, зараз хтось тебе штовхне — і ти прокинешся…

Господи, ну, якщо це навіть сон, то нехай Клюсик уві сні розкаже, що ж то таке сталося, що він не мертвий, а живий…

— Клюсику, а ми ж за тебе молебень відправили. За твій упокій свічки у церкві ставили. І батюшка Григорій на Січі так же ж тебе згадував гарно, аж ми всі плакали… А як же ж це воно вийшло? Що — ми Бога обманювали, чи що? І я ошукав. Бога теж?

— Диви, який правовірний наш Яремко!.. Не переживай! Ніхто Бога не обманював, бо його й не обманеш. Християнина Тимоша Клюсика і справді нема на світі…

— А ти що — не Клюсик чи що?

— Нема християнина Клюсика, а є мусульманин на ім’я…

Та й замовк. Яремко почекав—почекав, а коли не дочекався, запитливо поглянув на Клюсика. І той відгукнувся:

— А навіщо тобі знати моє мусульманське ім’я? Я й так надто багато відкрив тобі…

— Та ти ж мені ще нічогісінько не сказав! Я й досі не можу зрозуміти, хто з нас на яком}’ світі: ти на нашому чи я — на твоєму?

— А що — я не схожий на живого? — бісівські іскорки кресонулися в очах, а вуса заворушилися по—тарганя—чому.

— Та схожий же! Навіть більше ніж схожий!.. Але ж я тримав твою голову в руках — відрубану!

Клюсик уважно поглянув на Яремка і мовби знічев’я запитав:

— А ти точно знаєш, що мою?

— Так точно, як оце я тебе бачу!

— Справді? Перехрестись!

Яремко хотів перехреститися, але Клюсик не дав, ухопив за руку.

— Іди ти знаєш куди, бусурмане чортів?! Тьфу, нечиста сила! — вилаявся Яремко.

— Сідай на камінь, хлопче, — щось вирішивши в душі, промовив Клюсик. — У ногах правди немає. Сідай і слухай мою оповідь. Тільки заприсягнись, що нікому нічого про це… Тільки одному Авдиторові.

— Нікому — нічого, їй—богу!..

Клюсик зміряв Яремка довгим поглядом. Знову подумав — і почав:

— Тоді слухай…

Вони повсідалися на каменюки. Море, що виглядало з—за куща кизилу, кидало свої важкі хвилі на берег, летіли бризки на кольорові камінці, хоч вітру й зовсім не було. Світання було тихе й ласкаве, навіть не вірилося, що довкола стільки трагедій, стільки крові та мук… Десь — напевне, посеред моря, — був шторм, і оце тільки зараз докотилися сюди хвилі тієї веремії…

— Ти, Яремку, напевне, не забув, що перед боєм при Синопі я зголив свій оселедець?

— Зголив?.. Забув!.. А взагалі…

— Та я ж тобі ще показався без оселедця і запитав: чи схожий я на турка. А ти відповів: як свиня на коня. Я тобі ще по шиї дав за це… Ну, не дуже, а так… Ти ще запитав, чому я без оселедця, а я…

— А ти сказав… Чекай, я згадав… Ти сказав, цирульник схибив — хвиля гойднула чи що — і відчесав половину оселедця; то ти сказав: ріж і далі, новий нарощу, якщо голову збережу… Пообіцяв, а голову не зберіг…

— О! Все правильно!.. Я в твою душу заронив це зерно… І в душі всіх хлопців із чайки. Всі вже настроїлися на те, що із Клюсиком може статися якесь нещастя: голову голив — і невдало, без оселедця залишився, а потім сказав, що новий виросте, якщо голову збереже… Якщо… Всі мовчали, щоб біду на мою голову не закликати, але думали про одне… Ясно?.. Розумієш?

— Щось розумію, а щось і ні… До чого тут одне до другого?

— А до того… До того, що коли я кинув вам мішок із золотом, а з ним і турецьку голову в моїй шапці, то ви тут же повірили, що то — я!.. А воно ж була ніч, хіба роздивишся гаразд? А коли я не повернувся на чайку і ніде мене не знайшли, то ви всі й вирішили, що то — моя голова!..

— Та це неймовірно! — махнув рукою Яремко. — Як це так?! Ти що — отак біг та й побачив схожого на себе турка? Узяв — і голову йому стяв? Та не може бути такого, Клюсику! Це тільки в казках таке буває!

— Ну, якби я не зустрів турка, хоч трохи схожого на себе, то я би просто повернувся до себе на чайку… А тут мені поталанило. Дивлюся — лежить на полубі убитий. Не те, щоб надто схожий на мене, але… Ну, ніс трохи кирпою стирчить з пиптиком на кінці, як у мене, а все інше… Та ще вуса тарганячі, як у мене… Ну, махнув шаблею, вхопив ту голову, натяг на неї мою шапку — ледь налізла, думав, що доведеться збоку трохи розпорювати… Але обійшлося… Ну, а далі — все дуже просто: кинув отой мішок, а за ним — і голову… Навіть твій страшний крик почув — аж пожалкував і за тобою, і за собою…

Яремко сидів, не ворушився, не спускаючи очей з Клюсика.

— Ну, а навіщо було тобі робити оце все?

— Авдитор — ну, Петро Скрипник, — сказав, що ліпше буде, якщо всі.знатимуть, що я загинув… Ну, от я й придумав таку штуку!.. А сам тим часом переодягся в турецьке вбрання — там і клопоту ніякого — чалму на голову, та й…

— Чекай, чекай, а турецька мова?!

— А ти думав, що я тільки латину й знаю?

— Але навіщо тобі здалася ота Туреччина?

— А навіщо вона потрібна була Авдиторові? Як по—твоєму?

— Так ти… — і Яремкові перехопило подих.

— Еге ж!.. Козацький джасус! — закінчив за Яремка Клюсик. — Оце і все, що я тобі можу сказати. Все інше ти міг би довідатися в Авдитора. Але навряд чи Авдитор тобі хоч щось розповість. Ти ж його знаєш. То й питати не будеш!