Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав - Страница 64

Комендант мовчав. Але не давав розуміти, що аудненцію закінчено…

Тоді Закривидорога сказав:

— А чи не погодився б Акрам—баші на такий варіант? Комендант був готовий милостиво вислухати й таку комбінацію.

— Варіант такий. Ми обстрілюємо зі своїх гармат Іслам—Кермен. Іслам—Кермен обстрілює нас. Але якщо у вас закінчиться порох, то ви маєте право здати нам свою фортецю. Ніхто не звинуватить стійкого Акрама—баші, що він не чинив опору…

— У нас багато пороху! — відповів комендант. — Ми можемо безперестанно стріляти цілих півроку, а то й рік.

Це просто чудово, — усміхнувся Закривидорога. — У нас теж пороху не менше. Ми теж можемо цілий рік стріляти. Але ми цього не будемо робити. Ми пропонуємо вам почесний варіант: цілий день, аж до вечора, ми стріляємо з гармат. Ми — по вас, ви — по нас. Точніше: ми у вашому напрямку, ви — у нашому… А завтра вранці весь ваш гарнізон у бойовому порядку виходить з фортеці. Ми з почестями пропускаємо вас через наші ряди. Гетьман вручає вам листа до хана Магомета, де пише про ваше геройство, про те, що ви стійко трималися, і про те, що ми, вражені вашою мужністю, з почестями пропускаємо ваш гарнізон через наше військо. Майте на увазі: жодна волосинка не спаде з жодної голови ваших воїнів… Я прошу — від імені мого гетьмана — подумати над нашою пропозицією. Якщо ви згодні, то опівдні можете розпочинати канонаду. Ми в боргу не залишимося. Увечері ми першими припиняємо стрілянину. Після нас припиняєте її й ви. Я разом з моїм воїном під’їжджаю до фортеці. Ви чи ваш офіцер виходить нам назустріч — і ми обговорюємо порядок вашого завтрашнього виходу з фортеці. Ви віддаєте нам половину своїх гармат — і йдете в напрямку на Ор—Капу.

— Мова може йти тільки про третину гармат, — сказав раптом комендант. — Ми їх можемо вивезти завтра з фортеці. А сам замок ми можемо самі висадити в повітря. У нас пороху досить. Не треба, щоб ваші воїни казали: нам дісталася фортеця! Нехай вам дістануться руїни!

— Нехай, — погодився Андрій. І підвівся. Підвівся й комендант.

— Отже, до завтра? — запитав Андрій.

— Ми подумаємо, — відповів стійкий Акрам—баші.

Опівдні розпочалася канонада. Заговорили гармати Іслам—Кермена. Ядра летіли у всі боки, але козаки заздалегідь відійшли на безпечну відстань.

Так само заговорили й козацькі гармати. Але їх було менше, ніж на мурах Іслам—Кермена. Вони відповідали зрідка, їхні ядра теж не долітали до цілі.

Так стріляли аж до вечора.

Як тільки зайшло сонце, стрілянина припинилася. Муедзини покликали до вечірнього намазу. Козаки посідали вечеряти.

А Закривидорога разом з Яремком Ціпуриною, взявши білі прапорці, поїхав до мурів Іслам—Кермена на переговори з комендантом Акрамом—баші…

Уранці тисячний гарнізон Іслам—Кермена в повному порядку залишив фортецю.

Козацькі лави розступилися — і татари пройшли повз них під своїми прапорами і при своїй зброї. Сам Дорошенко під’їхав до Акрама—баші і вручив йому пергамен для хана Магомета—Герая.

Ґноти, які вели до порохових складів під кожною вежею, були запалені самим комендантом. Через годину почнуться вибухи…

Того ж таки дня Михайло Дорошенко послав полк Павла Мізерниці до Дністра — назустріч військові Шагіна. Якщо Шагін—Герай переможе, Мізерниця першим привітає його. Якщо калгу поб’є Кантемір—мурза, то полк Мізерниці допоможе Шагінові принаймні втекти від переслідувачів…

З полком Мізерниці пішов на Дністер і Яремко Ціпурина…

Уже на теплу землю впала просяяна зорями ніч, коли Шагін—Герай зі своїми джигітами дістався Турли.

Коні потомилися, з них клаптями летіла піна, і вершники запитливо позирали на свого проводиря — треба відпочити, треба сил набратися хоч трохи; але хоробрий Шагін гукнув: «Не зупинятися! Перейдемо Турлу — аж потім спочинемо!»

Орда Шагінова лягла за Дунаєм під шаблями та стрілами Кантеміра—мурзи, і тепер славетний Шагін—Герай летів з рештками свого воїнства, кинувши злото, ясир, табуни, летів Шагін—Герай на схід, на Крим, мов вистрілений з небаченого, велетенського лука, летів стрілою, перескочивши Дунай, перескочивши Прут і наближаючись до Турли, як татари називали Дністер… А за ними, мало чи не вхопившись за довгі хвости їхніх невтомних, хоч уже і в милі, коней, летіли джигіти Кантеміра…

Страх робить ноги довшими. Од радості коні швидше втомлюються. Бо радість — то золота ноша. А страх — то крила. Бо радість, як кажуть козаки—уруси, то могутні, але важкі весла. А страх — то вітрила. Галерам треба йти на могутніх веслах три дні й ночі від Ячакова до Стамбула. А чайка на легких вітрилах дістанеться при попутному вітрі за півтори доби…

Вершники Кантеміра розледачіли від радості перемоги —’і їхні коні відстали. Застряли десь. А потім заплуталися у травах за обрієм…

Але вони женуться за рештками Шагінового війська. Шагін—Герай мов чує хрипіння та іржання Кантеміро—вих румаків. Нічого, він ще почує, як передсмертно хрипітиме Кантемір—мурза, він ще побачить, як оці ру—маки, що мчать десь за обрієм по слідах решток Шагінової орди, розриватимуть на сім частин собаче тіло мерзотного Кантеміра!

Шагін—Герай та його люди мчали степом, а їхні коні вже чули пахощі річкової води і з останніх сил іржали, мовби закликаючи одне одного гнати, гнати скоріше.

Вони мчали степом, Турли ще не видно було, але річка десь була поряд — ось почнуть вони спускатися з кручі вниз, до води, до броду!

І вони справді почали спускатися вниз, мчали по нерівностях, ледь не ламаючи ніг, мчали, просяяні чистим, невтомленим, свіжозоряним небом — великим небом, що бачить усе і знає все…

Ах, якби небо сказало Шагінові, що його чекає в майбутньому! Мовчить небо! Та й ніколи ханові дивитися сьогодні на зорі. Ніколи! Не до зір лисиці, коли їй наступлять на хвіст. Не до великого неба баранові, коли його смажать на вогнищі. Не до пісень солов’єві, коли над ним завис на крилах крук!

Еге ж, мав би зараз перемогу султанський шакал Кан—темір, якби йому не допомога Баба—Алі! Не забули в Стамбулі, як чотири роки тому Шагін—Герай та Магомет—Герай дали чосу туркам. Спочатку уруси й касапчі, об’єднавши свої флоти, розгромили всю морську силу Османської імперії в Караденгізі та Мармарі, а потім Шагін—Герай разом з братом Магометом вибили всіх турків з Криму. Вибили з Криму, вибили і з інших місць. Турків тоді не важко було вибивати звідусюди. Дурні фаранги, дурні ляхи, — якби вони подбали про своє майбутнє, то чотири літа тому в Османії з Баба—Алі могли б лишитися тільки нікчемні жарини в велетенському попелищі! Після Хотинської війни, після походу Ях’ї Османська імперія була схожа на пораненого слона, що упав у яму з кіллям, — налітай, добивай, донищуй! Не налетіли, не добили, не донищили. Польський круль Сшїзмунд Ваза знов напався на козаків, не даючи їм нищити Османську імперію, та не словами ж напався, а збройно почав угамовувати їх. Фаранги воювали між собою, б’ючись за нікчемні шматенята землі, — а під боком лежав, чекаючи смерті, напівздохлий велетенський слон, — і вони не додумались, що навряд чи буде ще така нагода, як чотири роки тому!..

А слон відлежався, поволі піднявся, поволі виліз із ями, і хоч він зараз іще слабкий, проте сила прибуває, рани гояться. Баба—Алі ще не може лізти в кримські землі, де владарюють Шагін і Магомет, які не хочуть бути підданцями Османської імперії; але великий візир Османської імперії уже знайшов мерзотного шакала Кантеміра, уже допомагає йому!

О, якби не турецька допомога Кантемірові отам, за Дунаєм, — не зазнав би Шагін—Герай гіркої й ганебної поразки, не лягло б його військо під кривими турецькими шаблями Кантемірових найманців, не довелось би тікати зараз до Криму!

О, тільки б утекти, о, тільки б доскакати до Бахчисарая!..

…Попереду радісно заплюскотіла вода. Але воїни мовчали. І коні мовчали. Вони знали, що води їм зараз буде небагато, знали, що зупинки й відпочинку майже не буде…