Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав - Страница 57

— Не довго й терпітимемо! Досить! Вскочив зі свого місця Стефан Хмелецький:

— Панове! Я й сам не прихильник грецької віри, але ж хіба можна отак?.. Я пропоную розглянути це питання на іншому сеймі, бо сьогодні ми не готові до цього. Прошу записати мою пропозицію: справу про грецьку віру пустити в рецес до другого сейму!

Погодилися з Хмелецьким. Але «стронніцтво» ворогів грецької віри знало: й на наступному сеймі цю справу «пустять у рецес»…

Почали обговорювати питання про татарську фортецю на лівому боці Дніпра. Але до чогось певного так і не дійшли. Після довгих суперечок вирішили так: з огляду на договори з турками, з огляду на прагнення мати добрі стосунки з Кримом, на татарську фортецю поки що уваги не звертати, аби не дратувати можливого союзника. Але кварцяне військо має бути вжите тільки для оборони України, а до Балтики посилати його не треба. Козакам же було доручено давати скрізь відсіч поганству, як тільки воно спробує перейти кордон.

— А як же щодо платні? — запитав Вовк. — Адже оскільки є рішення сейму про те, що ми повинні давати відсіч ворогам, то й про платню треба подумати!

— Ніяк думати про платню! — відповіли Вовкові. — У нас коштів не вистачає на надзвичайні кредити для ведення шведської війни!..

— А нащо вам ця війна? — з серцем запитав Кость Вовк. — Не тепер, так у четвер турки полізуть на нашу землю. Ну, цього року ми їх не пропустили, а що буде року наступного?

— Ха—ха! — відповіли з того боку, де сиділи Калиновський та його прихильники. — їх, турків, три роки тому викинув з Криму Шагін—Герай!

— Він їх викинув три роки тому — після того як козаки й донці на чолі з Олександром Чорногорським розгромили весь турецький флот. Але зараз турки вже оговталися, вони вже тиснуть на Крим, у них є там сильна рука — рука мурзи Кантеміра, — відповів Вовк.

— Побили Кантеміра та його родичів при Рокитному та Білій Церкві!

— Не добили! — твердо мовив Кость Вовк. — Повторю знову свої слова, мовлені на початку: поляки, ви позасинали у підступному почутті безпеки й безтурботності. І оця безтурботність може згубити Річ Посполиту!..

— Крим для нас не страшний!

Після сейму до Закривидороги під’їхала золочена карета. Незнайомий пан вискочив з неї, запитав:

— Пан Анджей Закривидорога?

— Ну, і що?

— Прошем пана до карети. Там на пана чекає пан Хмелецький.

Закривидорога підійшов до карети. Хмелецький визирнув з неї:

— Сідай скоріше, пане полковнику! Поїдемо в шахи грати.

— З ким?

— З його королівською милістю. — А він може в шахи?

Ха—ха—ха! — розвеселився Хмелецький, — Дотепний, як мій Яцек Потенга!

їх справді привезли до короля Сигізмунда.

Обличчя в короля було втомлене. Видно було, що він уже старий і що йому не довго жити на світі.

— А, так це ти умудрився украсти турецького генерала? — запитав він.

— Капітана—баші, — поправив Андрій.

— Зіграй зі мною в шахи, — попросив король. — А ти, — звернувся до Хмелецького, — теж побудь тут.

Шахи вже було розставлено. Залишилося тільки переставляти фігури. Андрій пішов першим — у нього були білі фігури. Король відповів тут же таким же ходом чорними. Андрій пішов пішаком — король відповів таким же ходом чорного пішака… Ага, так; ну, що ж, доведеться підготувати пастку… І Андрій тут же почав її готувати. До дванадцятого ходу пастка була готова. Зараз король повторить хід Андрія — і з тринадцятого ходу почнеться його розгром… Король Сигізмунд уже націлився рукою на фігуру, але не встиг її взяти, бо Хмелецький прошепотів:

— Ваша королівська милосте! Не робіть цього ходу! Тут — пастка!..

Сигізмунд озирнуся на Хмелецького:

— О, мій вірний лицарю! Не витримав—таки, підказав, виручив короля свого!

І тут зробив інший хід. Настала пора думати Андрієві.

Поки ти думаєш, козаче, я хочу в тебе запитати. Андрій підвів голову.

— Маю два листи. Один — від султана. Скаржиться, що козаки потопили якісь турецькі кораблі, чи що… То — як? Справді таке було?

— А тут султанових шпигунів немає? — запитав і Андрій.

Нема, якщо пан Хмелецький не вважає короля Сигізмунда агентом Амурата Четвертого!..

Було так, що козаки Недайборща потопили цього літа чотириста малих галер, шістдесят великих, ну, й кільканадцять бойових галер… Вони везли матеріали для будівництва фортець від Бугу до Дніпра і навіть трохи далі, військо, майстрів, робітників…

— І Недайборщ їх що? Утопив? Усіх?..

— Потопив… Йому, правда, дуже сильна і страшна буря допомогла…

— Так—так… Буря, кажеш? Так вона могла і без Недайборща розправитися з цілим флотом, — як ти вважаєш?

— Могла б… Я теж так думаю…

— Ну, надумав, який хід робити проти мене?

— А ось… — і Андрій пішов конем, відкриваючи прихований шах.

— Тепер мені треба думати… Але поки я думатиму, розкажи мені, за що стражник Сондецький тебе до темниці саджав, а потім мені цидулу писав?! Ти що — і справді ребеліянт?

— Якщо всілякі Сондецькі та Калиновські будуть знущатися з народу і зневажати наші права, я ще й не таке скажу!

— Що ж ти скажеш?

— Ваша королівська милість не помітила прихованого шаха?

— Моя королівська милість помітила шах і думає, куди сховатися… Але мою королівську милість турбує твоє бажання відірвати Україну від Речі Посполитої. Тобі погано жити у дружбі з поляками?

— Ваша королівська милосте, так дружби ж немає! Є бажання зробити нас поляками й католиками — оце і вважається дружбою, єдністю, вірністю!.. Але ж Бог створив нас такими, а вас — іншими…

— Я й сам не поляк, — зітхнув Сигізмунд. — Тому й бачу, що моїй країні загрожує велика біда. Розпад загрожує їй. Будьте хоч ви розумними й терплячими, якщо поляки не такі розумні й не такі терплячі…

— Ми й так терплячі, ваша королівська милосте… Вам — шах!

КНИГА ДРУГА

Стрибок через Ор—Капу

ЧАСТИНА ПЕРША

— І все—таки богові богове, кесарю кесареве, Шагі—нові Шагінове, а нам наше!..

Так промовив сам собі гетьман Михайло Дорошенко.

Великий, могутній, важкий, мов степова кам’яна баба, сидів він у сідлі свого білого коня Сніжка, мов зрісся з ним.

Зелені степи закотилися за обрій, котилися й котилися все на південь і південь, і дороги було не видно, вона лише в останній момент підкочувалася під Сніжкові копита, але кінь, хоч і не дивився вниз, відчував її. Гетьманському коневі треба не вниз дивитися, а на обрій і за обрій, а все інше хай само стелиться йому під ноги.

Бахмат Урхан, на якому сидів Андрій Закривидорога, певне ж, відчував, їло трохи попереду і збоку біжить не простий, а гетьманський кінь. Він це бачив оком, чув.