Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав - Страница 42

І він і справді впав на коліна і почав повзти до Бібігуль, намагаючись поцілувати її ноги. Бібігуль відступала все далі й далі назад, а коли вже відступати не стало куди, почала відштовхувати пана Сондецького від себе. Але він був нестриманий. Він обхопив її тіло своїми пухкими ручками, але в тих пухких ручках була неабияка сила, — він притис її до себе, і Бібігуль відчула, що задихається.

— Та одчепіться, зрештою, од мене, шайтане! — гукнула вона і щосили штовхнула пана Сондецького. Але той знову кинувся до неї.

І тоді Бібігуль, захищаючись, розвернулася і врізала йому по щоці. Звук ляпаса рознісся по кімнаті, відлунив—ся від стін сусідньої кімнати, де сиділа Фатьма, і повернувся назад, до пана Сондецького, який тут же почервонів мов рак. Брутально.

Пан коронний стражник, не тямлячи себе від люті, вихопив пістоля і націлився на Бібігуль. Креснула іскра — ще мить і…

Фатьма—ханим, вилетівши з сусідньої кімнати, вибила пістоль з рук свого пана, і він вистрілив, уже впавши на паркетну підлогу. Гримнуло, засмерділо порохом…

— Ой, Аллах!.. — простогнала Фатьма.

— Собак сюди! — закричав пан Єжи. — Собак! Хай вони розірвуть її на частини!..

Собаки влетіли через хвилину. Вони кинулись були на Бібігуль, та дорогу їм до неї заступила Фатьма, — а пси її добре знали.

— Назад! — гукнула вона — і собаки розгубилися. Вони розгублено дивилися то на Фатьму, то на пана Сондецького. Кого слухатися?

— Підкорися! — прошепотіла Фатьма.

— Ніколи! — відповіла Бібігуль. її всю трясло від страху, але вона не хотіла здаватися.

Пси стояли, тяжко дихали, не знаючи, що їм робити, а пан Сондецький казився:

— Хто він, отой твій хлоп, задля якого ти ідеш на такі неподобні речі, мужичко?

— Він прийде, почекайте, він прийде! — тремтячи від страху й від збудження, гукнула Бібігуль. — Він сам вам скаже своє ім’я, коли зрубає вашу голову. І сам король йому пробачить цей гріх!.. Бо то не гріх — карати негідних людей! — висловилася вона, нарешті, і заплющила очі, готуючись до смерті…

Та собаки раптом перелякано відстрибнули від неї…

Бібігуль похитнулася — і впала на підлогу. Вона зомліла.

Фатьма якусь мить стояла, а потім кинулася до дівчини, почала плескати її по щоках. Потім підвелася, схопила карафу з водою і хлюпнула на обличчя Бібігуль.

Але Бібігуль не прокидалася.

— Пане! Ефенді! їй дуже погано! — закричала Фатьма. — її треба лікувати, а то вмре!

— Нічого з нею не станеться, — процідив крізь зуби пан Сондецький. А потім закалатав у дзвоник.

Заглянуло кілька чоловіків.

— Візьміть її і віднесіть у темницю. У «музичну» кімнату. Вкиньте сіна, щоб не застудилася до краю…

— Пане, — забелькотів один з гайдуків. — У «музичній» кімнаті ота перегородка поламана.

— Добре, що поламана. Хай поживе та подумає над своєю поведінкою!.. Може, стане ласкавішою! У хлопського бидла є непогана приказка: покірне телятко двох маток ссе…

Фатьма підбігла до пана Сондецького, упала на коліна, обхопила його ноги.

— Пане мій! Змилуйтеся! Не треба її нести у в’язницю! Вона ж непритомна! Вона ж — дитина! Благаю вас! Заклинаю вас усім найсвятішим!.. Вона ж умре в тій темниці, а ви навіки візьмете гріх на свою душу!.. Паночку мій, благаю!

— Мовчи, стара гадино! — люто просичав пан Сондецький і вдарив туркеню носком у груди. — Почекай: я ще й тебе туди посаджу, і ти здохнеш там!

Фатьма після удару закашлялася, але продовжувала благати:

— Гаразд, мій паночку! Гаразд, мій повелителю! Посадіть мене туди замість цієї нещасної сиротини! Я відсиджу за всі її гріхи і за всі її негріхи! Паночку!.. Я ж служила вашій сім’ї стільки літ вірою і правдою! Я ж ніколи не заперечувала, не лукавила, паночку мій найясні—ший!.. Змилуйтеся над бідною сиротою!..

— Святі отці, до мене скоріше! — гукнув пан Сондецький, не звертаючи уваги на сльози Фатьми.

З’явилися Казимеж Влязло та Казимеж Походзіло, стали двома чорними тінями біля дівчини, що лежала на підлозі.

— Прошу вас бути при ній, — показав на Бібігуль, — поки вона не отямиться… А як отямиться, переконайте, що треба скоритися долі й мені… Бо ця стара карга виявилася ні на що не здатною!.. Гей, ви, — гукнув пан Сондецький до гайдуків, — несіть її — та поскоріше!

— Паночку! — заридала Фатьма. — Вона ж умре!..

Андрій Закривидорога залишив найхоробрішому Бекірові—баші можливість вийти з честю із ситуації, в яку той утрапив. І Бекір мусив скористатися з цієї можливості.

Він дав наказ, що за час перебування Бекіра—баші в гостях у господаря Мирона Могили—Бернавського османським військом, що прийшло на кордон Речі Посполитої, командуватиме хоробрий, як лев, і мудрий, мов змій, начальник розвідки Алім—баші. Усно Алімові—баші було сказано, що коли він будь—де чи будь—коли скаже про перебування великого доводці в козацькому полоні, то його голова злетить із пліч. Козаки щодо цього залишили свій слід на одній таємній частині тіла начальника розвідки: вони викололи йому чинським чорнилом свою позначку, яку нічим не змити. Варто було мудрому, мов змій, Алімові—баші сказати щось недобре про найхоробрішого Бекіра, як той негайно його викривав у таємній службі Ляхистанові й козакам. Мудрий, мов змій, зрозумів, що бувають моменти, коли власна голова важить більше, ніж державні інтереси, і без зайвих перетрактацій погодився на умови козаків та Бекіра.

І от настав той день, коли хоробре турецьке військо розпочало свій історичний перехід на славний город Ячаків.

Зранку, сотворивши, як водиться, намаз, турецьке військо, не чекаючи на прибуття піших та кінних валок робітників і майстрів від молдавського господаря, дружно й організовано рушило на південь. Йшла піхота, поскакала кавалерія, загуркотіли колеса гармат.

Збоку, на відстані двох милей на північний схід, супроводжував турецьке військо регімент під командуванням брацлавського хорунжого Стефана Хмелецького. Власне, регімент рушив за турками не в повному складі — третина залишилася про всяк випадок пантрувати на кордоні. З другого боку, то з’являючись на обрії, то зникаючи за ним, за турецьким військом ішли назирці сімнадцять сотень Андрія Закривидороги — три сотні залишено було для зустрічі людей від молдавського господаря. Ці три сотні переведуть людей з Молдавії через Буг, примусять їх викопати фундаменти для майбутньої фортеці Амурат—Кермен, ізсипати біля ям усе те каміння, що навезуть, і поїхати далі — на місця інших фортець. Після чого людей Мирона Могили—Бернавського буде благополучно відпущено до себе додому…

Турецька армія, майже нічого не втративши (й нічого не завоювавши), бадьоро крокувала на південь — через гарячі та безлюдні причорноморські степи. Харчі у війська кінчалися, щоранку чорба була все рідшою й несмачнішою, обози з Молдавії, які мали настачити турків їжею, дорогою зникли (вони втрапили до рук усюдисущих козаків) — і орді нічого ліпшого не лишалося, як підтримувати свій переможний дух мріями про не такий уже й близький, але заманливий Ячаків, де є принаймні риба.

Хоробрий, як лев, і мудрий, аки змій, Алім—баші справно вів доручене йому військо, а найхоробріший з найхоробріших Бекір—баші так само справно на вечірніх та денних привалах грав у шахи з Андрієм Закривидорогою. На шахівниці хороброму Бекірові таланило трохи більше. Він тут виграв вісімнадцять партій, програвши всього лиш сімнадцять, — і надзвичайно пишався цим, даючи зрозуміти козацькому полковникові—вискочці, що військова хитрість — то є майже ніщо проти найбільшої світової мудрості великої гри — шахів!

На п’ятий день походу передові розвідницькі чоти запорожців стрілися у степу з козаками, яких вів від моря Карно Недайборщ. Воїни Недайборща разом з визволеними веслярами та майстрами й робітниками йшли пішки по гарячому степу. їсти не було чого, навіть води — і то трудно було знайти.