Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав - Страница 3

— Мовчу!..

— «Видить бог, — читав далі генеральний писар, — не гордячи ласкою вашої королівської милості, сміло сказати можемо, що вашою мізерною річною платою ми ніяк не можемо покрити потреб наших, вірно служачи вашій королівській милості, і навіть не знаємо, на що й обернути її: чи на одіж, чи на амуніцію, чи на інші потреби воєнної людини — взявши тих кілька золотих, що дає ваша милість, не тільки що одежі, але й пороху та олива на службу Речі Посполитій не можна на рік постачити…»

Усе, про що читалося оце зараз у листі, було чистою правдою—істиною. Тяжко жилося козакам у ті минулі роки по смерті Сагайдачного — король мов би розсердився на них за те, що вони врятували Польщу і всю Європу від навали Османа Другого. Підписавши договір з турками, круль Сигізмунд пообіцяв Стамбулові «приборкати козаків» і тепер так і чинить, як пообіцяв, не розуміючи, що власними руками рубає оту гілляку, на якій сидить. Адже якби туркам удалося розбити і звести зі світу козацтво — а передусім козацтво українське, — то доля Польщі й сусідніх з нею на півдні (та й на заході). держав була б вирішеною. Європа б упала перед величезною силою Османської імперії…

І от Польща робила геть усе, аби роззброїти, аби знищити своїх оборонців!

Голос генерального писаря лунав над майданом. Перераховувались всі кривди, образи та утиски, яких зазнали козаки і весь український народ від польської шляхти, від магнатів, від урядовців…

І наприкінці було сказано таке:

— «Ми висловлюємо свою щиру відданість вашій королівській милості, але бачимо, що ця відданість вашій королівській милості не потрібна. Тому ми не зможемо служити Речі Посполитій, якщо ваша королівська милість не змінить свого ставлення до нас».

Гетьман оглянув майдан і запитав:

— То чи згодне товариство з таким листом? Чи нема в ньому образи для його королівської милості? Чи немає образи для чесного козацького люду? Чи немає образи для всього православного народу нашого?

— Немає! — дружно заревів майдан. — Немає!!!

— Є! — перечекавши, поки стихнуть голоси, озвався з правого боку від Яремка Закривидорога.

— Яка ще образа? Для кого? — набурмосивши свої кошлаті брови, запитав Михайло Дорошенко.

— Багато рабства у цьому листі! Надто клянемося у вірності крулеві й Польщі! Треба отак прямо їм і написати: «През шаблю маєм права!» А то, мов якісь старці, просимо! Кому воно потрібне, оте випрошене право? Сьогодні дадуть, а завтра відберуть!..

— То чого ж ти хочеш, Закривидорого?

— А того й хочу! Щоб Польща зі своїм королем була у себе, а ми, козаки і весь народ український, у себе!

— І тебе щоб королем?

— Навіщо — королем? Навіщо — царем? Хай буде чорна рада і хай буде обраний народом гетьман. У Венеції дожів обирають — а ми чим гірші за венеційців?!

Дорошенко підняв ліву руку, спохмурнів ще дужче. Закривидорога ще щось хотів мовити, та знявся над майданом левиний голос — це Михайло Дорошенко вигукнув, густо почервонівши:

— Досить!!!

— А що? — не хилячи голови, запитав Закривидорога.

— А те, що ми зібрали раду не для того, щоб вирішувати: відділятися від Польщі чи не відділятися. Ми зібралися для того, щоб обговорити лист до його королівської милості короля Сигізмунда. Нам не можна розділятися! Доки ми разом, у кулаці, доти Османська імперія нас не здолає!.. Ти забув, як колись київські, новгородські, волинські, рязанські, чернігівські та інші князі сварилися між собою — і як їх потім усіх понищив Батий?!

І рішуче махнув лівою рукою, мов рубонув щось величезне:

— Досить! — І тут же, боячись, що Закривидорога зараз уставить у тишу ще одне запитання, ще важче й ще гірше, ревнув: — Треба обрати шановних козаків, які б відвезли цього листа до самого короля! Кажу одразу, що я проти того, щоб у число цих козаків увійшов Закривидорога. Він не вміє говорити з їхньою королівською милістю зичливо й мудро!

— А таки не вмію! — озвався Закривидорога. — Не вмію й не хочу!

— Кого пропонуєте?

— Пуховича! Федора! — почулося з одного кутка майдану. — Федора Пуховича!

З іншого кінця почулося:

— Якова Мозирянина пропонуємо! Зичливий і мудрий! А ще й хоробрий!

— Мізерницю Павла! — загукали біля Яремка Ці пурини, і Яремко почав видивлятися, де ж це може стояти його хоробрий командир. Він побачив лице Мізерниці і догадався, що Павло сам підмовив сотню козаків кричати за нього…

Ще хтось гукнув — Карпа Недайборща. Але тут же почувся голос самого Недайборща: «Киньте дуріти, хлопці! Нікуди я не поїду, навіть якщо оберете!»

— Івана Бучинського волимо! — почулося біля підвищення, на якому стояв гетьман.

Дорошенко підняв руку:

— Тут назвали п’ятьох, а треба трьох! Давайте обирати, доки весь тут реєстр не перебрали! Як на мене, то всі вони добрі люди, зичливі, письменні, чесні, порядні й хоробрі. Що ще треба для такої справи?

— Щоб панові крулю с… не цілували!

Знову — Закривидорога! Регіт у юрбі, та й сам Дорошенко всміхнувся.

— От коли я з тобою згоден до краплі, Закривидорого! — сказав Дорошенко. — Та вони якраз такі, що не цілуватимуть!

…Коли проголосували, то виявилося, що найбільше голосів набрали і мають поїхати в далеку посольську дорогу Яків Мозирянин, Федір Пухович та Іван Бучинський.

На другий день після ради в Переяславі Закривидорога подався додому, в Канів.

Кінь у нього був турецький — бахмат. Дістався після битви при Рокитному. Андрій назвав його Урханом — і кінь швидко звик до нового свого ймення. Коли він кликав його: «Урхане!», той тут же підіймав голову, уважно дивився на нового господаря і пряв ушима.

Зараз Андрій неспішно трюхикав на своєму Урхані по дорозі на Канів. Виїхав зранку, отож увечері гадав бути у своєму місті.

Мороз трохи спав, пом’якшав порівняно з учорашнім днем, але коневі було весело бігти, не жарко, та й Закри—видорозі було не холодно. Правда, кілька раз він все—таки зіскакував зі свого бахмата — пробігтися дорогою, бо весь час сидіти не те що холодно, а якось просто нудно.

їхав і думав про вчорашню свою суперечку на людях з гетьманом Дорошенком. Що Дорошенко його знає та любить, він у цьому не мав сумніву — адже саме він, Андрій Закривидорога, бився поряд з гетьманом майже весь час, кілька раз урятував його від ударів іззаду і тільки під кінець опинився в оточенні двадцяти татар — і ті ледь не порубали його на капусту, та кольчуга порятувала. Якби не кольчуга, то, напевне, й кісточок не знайшли б Андрієвих. А так знайшли його — проколотого та простріленого кілька разів, і знахарки відшіптували його оце майже чотири місяці. Знав Дорошенко, що він живий, то він просто так дражнився, нагадуючи людям про Андрієві заслуги перед козацтвом…

Їхав козак Закривидорога, пісню мугикав про веселе козацьке життя: ні пан на роботу не жене, ні жінка голови не морочить, тільки турок чи татарин перейти дорогу хочуть, та не боїться їх козак… Сам цюю пісню придумав, сам її й виспівував…

За пісні, за хоробрість та ще за справедливість любив Андрія Закривидорогу козацький люд на чолі з самим гетьманом Михайлом.

Не було над Андрієм пана, не мав він і жінки, а коли не був на Січі, то жив у матері — козачки Мокрини Закривидорожихи.

Уже було під вечір, коли бахмат Урхан застукав копитьми по дніпровій кризі. Чернеча гора підіймалася поряд із іншими горами, виглядаючи свого козака. Радісно кінь заіржав, передчуваючи відпочинок і рідну домівку. Над хатами підіймався мирний димок, і Андрієві потеплішало на душі і посвітлішало на серці, коли він усе це побачив.

— Агей, козаче! — почулося ззаду.

Андрій Закривидорога озирнувся. Побачив кілька вершників, що їхали за ним із Ліпляви. Він навіть пізнав з одягу — це були вояки королівського стражника Сондецького. Коли билися при Білій Церкві та Рокитно—му, дехто з них воював разом з козаками. Та й Сондецький — теж.