Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав - Страница 28

Виніс Омелько свою зброю — шаблі, мечі, ножі та ятагани. Небагато й виніс, бо багато не донесеш. Стоїть, чекає на покупців. Біля нього товариші його стоять — теж продавати зброю прийшли. А покупця шукати не треба — сам на таку зброю знайдеться! Ще й товариша приведе!.. Стоїть старий Омелько, на людей роздивляється. Онде сусідка пройшла — уже накупилася, йде, ні на кого не дивиться. Хотів гукнути їй Омелько через голови: «Сусідко Векло, а будьте здорові!» — та хіба за цим гамором Векла почує сусідове слово?.. А оно йде, шкутильгає на одній нозі Савка Цюцюра із Студеників, стрів Василя Коника із В’юнищ і, певно ж, випили в корчмі, бо ноги заплітаються. О! Побачив тут Цюцюра Омелька, махнув йому рукою, мов родичеві: я, мовляв, Цюцюра, а ти, мовляв, Ціпурина, майже одне й те ж, тільки по—різному називається…

Аж тут раптом карета панська появилася. І коні гарні, басують. Не переяславська карета, а бозна—звідки. І сидить ізверху чоловік із червоною пикою, «роз—з–зій—дись!» — кричить, а ззаду стоять два чоловічки в чорному — один на вужа схожий, а другий на жабу—ропуху, один вигинається на ходу, а другий підскакує!.. «Рятуйте!» — почувся крик із віконця карети — і наче майнуло дуже схоже на Ганнусине молоде обличчя. Майнуло — і зникло! Брівки на лобі в один шнурочок зрощені, очі — сірі, великі, обличчя бліде! Ганя!!!

Кинувся тут старий Омелько із власною шаблюкою в руці за каретою — і наздогнав би, і довідався б, кого це повезли, схожого на його прийомну доню! — та тут таке ж саме «Рятуйте!» почулося іззаду! Раз і другий крикнуло щось: «Рятуйте!», а потім весь базар заревів, та всі ці крики перекрив рев розлюченого ведмедя… Старий Омелько оглянувся — і захолов: ведмідь піймав якогось чоловіка і ламав йому кості, здирав з його голови шкіру, і був тим чоловіком отой литвин, який грав—вигравав на сопілочці!.. Циган намагався одірвати ведмедя від того, що лишилося від молодого литвина, та ведмідь раптом махнув лапою — і кігтем своїм розпоров цигана від грудей до нижче пупа… Схопив циган свої кишки, іцо тут же почали вивалюватися, і.туляючи їх до окривав—леного живота, почав падати на тих, хто вирував іззаду…

0 господи, а в руці у Омелька тільки шабля! Сюди б — рогатину та мушкета! От біда!.. Але ж шабля — то зброя! А вона у Омелька ліпша за дамаську — ріже, як бритва!

Підлетів старий Ціпурина і чесонув розлюченого ведмедя по тій лапі, якою він розпоров цигана. Відлетіла лапа, мов шапка!.. Кинувся ведмідь і на Омелька. Та той відскочив і ударом роздвоїв йому другу лапу. Не зовсім удатно вийшло — треба було б відрубати й її… Але що поробиш?..

1 тільки п’яний Савка Цюцюра із Студеників не розгубився — скочив до когось із зброярів, які стояли біля Ціпурини, хапонув ратище з залізним наконечником, — і якраз тієї хвилини, коли ведмідь, ревучи від болю і ненависті до всіх, кинувся на чоловіка з шаблюкою, Савка Цюцюра, розігнавшись, гагахнув ратищем ведмедя в живіт. І ведмідь від несподіванки упав на передні понівечені лапи — і ратище упхнулося в нього бозна—куди. Звір, заревівши ще дужче, намагався схопити ратище передніми лапами, але не міг, бо одна лапа була до половини відрубана, а друга розсічена. Ведмідь упав на спину, кінець ратища піднявся вгору — і тоді старий Омелько проткнув звіра наскрізь, пришпиливши його до землі. «Тримай!» — гукнув Цюцюрі, а сам кількома ударами шаблі відчесав ведмежі лапи зі сташними кігтями. Після того рубонув по горлянці, по артерії — і кров бризнула довкола, окроплюючи й так уже окривавлену пилюку базару…

І тільки після всього цього старий Омелько згадав: карета! То де ж вона, ця карета? Як її наздогнати?.. Невже то Ганя кричала в ній: «Рятуйте!»?

Кінець першої частини

ЧАСТИНА ДРУГА

Її, нарешті, кудись принесли і на щось поклали.

Вона чула сопіння якихось чоловіків, що несли її якимись покрученими коридорами, якимись переходами — то вгору, то вниз, то в один бік, то в другий. Нарешті — це вона відчула, навіть замотана в якесь велике чорне покривало, — вони опинилися в великій залі, де кроки людей відлунювали, мов у святковому сні; її поклали на щось тверде, але покрите хутром, і вона почула голос незнайомого чоловіка (і все ж — десь чула вона той голос!):

— Усе! Можете вийти!

Кроки пролунали поряд, віддалилися, потім їх проковтнули двері, що розчинилися й зачинилися без рипу і майже без стуку.

Тиша. Але в кімнаті хтось є. І не один.

І все ж вона не збирається тут лежати до безконечності.

Бібігуль підвелася і почала скидати з себе велике чорне покривало, в яке її було закутано. У покривалі було жарко, а їй хотілося вхопити свіжого повітря. Поволі розплющила очі.

Почула, як поряд хекають пси. Побачила одного, побачила другого — здорові, мов вовки, а може, й більші, вони лежали неподалік від тапчана, на який її поклали, і дивилися, не спускаючи з неї очей.

А попереду, на тлі темного вікна (надворі давно вже ніч, і про що думають тато з мамою?!), стояв кирпатий чоловік з котячими вусами. Він усміхався, а Бібігуль ніяк не могла одірвати очей від його зіниць, з яких, мов дві стріли з отрутою на кінцях, зорила на неї велика біда.

— Добридень, славна переяславко! — сказав цей чоловік — і Бібігуль згадала Великдень.

— Чому я тут? — різко запитала Бібігуль, зблідши від чистого повітря і від усвідомлення безвиході свого становища.

— Мої люди врятували тебе від страшної біди, красуне! — почула у відповідь.

— Хто ви такий?

— А ти що — забула мене, ясочко? Ми ж христосувалися в Переяславі на Великдень, і ти мені побажала здоров’я й радості. Невже забула?

— Забула… Зате подружки мої запам’ятали.

— Ну, гаразд! Забула — то я нагадаю. Єстем пан коронний стражник Єжи Сондецький. Я ще тобі обігрів захист, якщо хто надумає тебе скривдити. А ти казала тоді, що маєш досить оборонців і в Переяславі! Ну що, оборонили тебе твої переяславські сміливці?

Бібігуль давно вже пригадала й ім’я, й прізвище канівського коронного стражника, і коли її везли човном через Дніпро, зрозуміла, куди лягає її путь. Правда, перед Дніпром була якась затримка, якийсь галас, брязк табель, постріли, крики «Гурра!», «Слава!» і — чомусь! — «Алла!» Але останнє кричали явно не турецькі чи татарські горлянки — що—що, а рідні слова Бібігуль не забула! Були там крики польською, українською та якоюсь незрозумілою мовою — а власне, то була не мова, а імітація мови: якесь «хала—бала» або ж тарабарська мова злодіїв, коли замість «віл», кажуть «лів», а замість «сідло» — «олдіс»…

Але признаватися панові Сондецькому в тім, що вона знає трохи більше, ніж треба, вона не буде. Вона корчитиме з себе нездогадливу вродливу дурепочку, а тим часом це допоможе їй дізнатися про своє становище значно більше. А що більше вона знатиме — то більше буде простору для думок про те, як ізвідси вирватися…

— Ну, то що, оборонили тебе твої переяславські козаки? — повторив запитання, трохи видозмінивши його, пан коронний стражник.

— Ні, не оборонили, — відповіла Бібігуль і сіла на тапчан, укритий величезною ведмежою шкурою. Сіла, погладила шкуру, запитала: — Це ви самі вполювали цього ведмедя?

— А так, а так! — з вогником ув очах відповів пан Сондецький, трохи аж дивуючись тій невимушеній легкості, з якою бранка перейшла від вимог її випустити до цікавості лицарськими та мисливськими доблестями пана Єжего.