Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав - Страница 21

— То бендзє чаруюнцо, то бендзє цудовно — шафірове небо і шафірове може, лазур в серцях і над гловами!..

Пан Гостинський весь час повторював слова своєї мрії, пронесені крізь дві тисячі п’ятсот днів та ночей на галері…

Він веслував разом з козаками, і сонце сяяло йому в лице, і пан Владек білозубо сміявся.

А Яремкові все виділася далека Ганя — його чудова подруга Бібігуль.

І гралися з хвилями дельфіни…

Згадалися веселі, мов сьогоднішнє море, очі коханої. Уранці, після того як учора посвятили Яремка в парубки, вона дивилася на свого товариша очима, повними захвату, радості і весняного сяйва. Якби Яремко був явором, то після такого погляду у нього на всіх—усіх гілках повиростало б листя. Якби Яремко був мушкетом, то від захоплено—завороженого погляду Гані—Бібігуль він негайно б вистрілив і пробив найгрубішу крицю. Якби Яремко був турецьким султаном, він би розпустив весь гарем і Ганя—Бібігуль була б єдиною жоною його…

Вони недавно переїхали до Переяслава — подалі від мерзотного графа Лозовицького. Старша Яремкова сестра Марійка, вийшовши заміж за славного козака Петра Скрипника, жила в Києві. Петро ж Скрипник виписав у Києві й козацький привілей для родини Ціпурин — тепер вони, з огляду на заслуги їхнього роду, стали вільними людьми, і ніякий граф Лозовицький не міг їх образити. Ну, це на папері воно так було, а на ділі… А на ділі мерзотний граф міг прислати будь—коли своїх гайдуків, щоб образити Ціпурин… Ліпше було переїхати. Вони й переїхали до Переяслава — великого і славного міста, що розкинулося на берегах Альти й Трубежу. Довкола — історичні міста й стародавні села. За день їзди конем — Канів, неподалік од Канева Черкаси. А в другий бік — Оглав, Васильків, Київ. Славна земля, славні люди, славні легенди та оповідки, і звичаї добрі — не гірші, ніж у Лозовиках…

От, наприклад, звичай посвячення у парубки. Коли Яремкові сповнилося п’ятнадцять, потягло його на вечорниці. Вечорами сходилися хлопці у кульгавого Гната Горобця — старшого парубка. Хоч Гнат і кульгав од татарської стріли, а проте багато дівчат на нього задивлялося — бо веселий був, винахідливий, співучий і добрий. Йшов якось Яремко вдень вулицею — аж тут Горобець: «Слухай, славний козаче! Уже в похід на турка ходив, а й досі в парубки не посвятили тебе! Не годиться так!.. Чи, може, тебе в парубки посвячували у Трапезонті чи Синопі, а може, і в самому Стамбулі—Царгороді?» — «Звідки знаєте так багато про мене?»— несміливо запитав Яремко. «Та розказував один козак із Києва… Тепер тобі ще один подвиг треба вчинити — принести відро горілки і прийти до мене сьогодні увечері в хату… Ми тебе тут же посвятимо!» — «Гаразд! — погодився Яремко. — А як же Ганя?» — «А, сестричка твоя чорнобрива? Та вона вже, здається, з дівчатами змовилася — ті її тут же прийняли в своє товариство».

Увечері прийшов Яремко до хати Горобця. Приніс не відро, а два відра горілки та смаженого барана — для такого діла йому давно вже дав грошенята сам Петро Скрипник. Та й у батька дещо було, але ж кожному парубкові хочеться, щоб він мав у кишені свої гроші… Парубки тут же привітали Яремка як свого— та вони вже давно з симпатією й доброю заздрістю подивлялися на нього, — тут же посідали в хаті за стіл, а кому стола не вистачило, той сів на піл, а кому й там місця не знайшлося, той вистрибнув на лежанку. Підняли чару за батьків та дідів, які не корилися ворогам. Дав Горобець Яремкові добрячого щигля:

— Ну, тепер ми тебе коронували по—нашому, а тепер хай ще дівчата на тебе подивляться: чи справний ти козак, чи добрий чоловік, чи пісні співати вмієш, чи небилиці знаєш казати — о, вони все відчувають, бо — дівчата!

Вийшли на вулицю, під небо, зорями всіяне, а під тим небом пісня летить, мов веселка якась невидима — лиш чутна… Один кінець тії веселочки упирається в хату Марусі Глобишиної, а другий — у Горобцеву хату, де хлопці зібралися…

— Ну, що, товариство, ходімо до Марусі?!

Пішли! Пішли під зорями, під піснею, пішли, мов полетіли на крилах мрій парубоцьких…

А пісні дівочі їх вели темними вулицями переяславськими, вели до зустрічі, до щастя, до радості…

Серед тих, хто виспівував, була й Ганя—Бібігуль. Ого, вже так навчилася співати по—нашому — ніколи не здогадаєшся, що вона туркеня! Тільки інколи з Яремком наодинці переходила вона на турецьку мову. А так — чиста тобі україночка, тільки що чорнявіша, та тонша, та стрункіша, та брівки в один шнурочок непомітно ізв’язалися!

А потім уночі зійшлися вони у клуні, вляглися на сіні і довго обіймалися—милувалися. Обійматися можна, цілуватися теж, милуватися — аякже! А чогось іще — ні—ні—ні! То вже як одружаться, як звінчають їх у церкві!

Цілу ніч милувалися вони з Ганею, тихенько шепотілися, розказували різні історії — смішні та страшні, і було ж їм так гарно, так мило, так солодко удвох. Тільки як уже надто Яремко милував свою Бібігуль, то вона просилася:

— Ой, Яремку, змилуйся, забери руки, розкажи що—небудь веселеньке.

І Яремко розповідав…

Аж перед ранком вони, обнявшись, позасинали… І бачився тоді Яремкові сон: Чорне море грає, а по морю, по хвилях, перекидаючись, дельфіни стрибають—граються, пісню свою виспівують. А коли прокинувся — побачив: Ганя—Бібігуль на нього сяючими очима дивиться, рада така, щаслива така, просяяна радістю вся!

Що то вона зараз робить у тому Переяславі? Скучила ж, напевне, за Яремком? Якби ж ото їй написати листа та передати його мартином — і нехай летить аж до Переяслава! Е, до Переяслава мартини не літають, бо це морські, а не річкові птиці!..

…Яремко знову дивився на обрій. Ось—ось мають показатися турецькі кораблі другої третини ескадри. І доведеться знову вступати в бій, допомагати тим, хто зробив основне: відірвав цю третину від головної частини флоту, зав’язав з нею бій, позбавив бойового порядку, розметав по морю.

А поряд, уміло маневруючи вітрилами, сидять хлопці. А найдужчі з них — на веслах!

І летить отаманова чайка швидше за будь—яке судно турецького флоту. І не влучиш у цю чайку ні з якої гармати! Поки націлився, доки запалив гніт — а чайка вже проскочила! Це — як у тій побрехеньці ангелянській: свиснув селянин та й каже нечистому: ану—бо зав’яжи те, що я оце висвистів! Так і з козацькою чайкою! Спробуй «зав’язати» її, коли вона мчить повз галеру, мов свист отого ангеляна!

Пан Владислав потужно горнув веслом, з його обличчя не сходила щаслива усмішка — він ще не вірив, що на волі, він усе ще не міг повірити, що вдалося йому з допомогою Яремка випірнути з—під перевернутої галери… А думалося ж, що уже все, що вже ніколи він не побачить ні неба, ні волі, ні Анельки…

Ах, Анелько дорога, золота, срібна, єдвабна!

Він, пан Владек, усе згадував, як уперше познайомився з Анелькою. Гнався він на коні за зайцем, а заєць заскочив з володінь Гостинських до володінь Ожеховських. Не помітив Владек, що перескочив чужу межу, що потолочив чуже жито, що вискочив на чужу капусту — аж тут: громовий голос:

— Стуй, збойнику! А куди—то ти мчиш?

Зупинив пан Владек свого коня, озирнувся — і справді, він на чужому полі! А заєць — тільки хвостом перед ним: блим, блим, блим! Холера! Майже наздогнав, майже вполював — аж тут оцей здоровенний дядько з вусами й розлюченим поглядом! Ах ти, Боже мій! Та це ж новий господар маєтку пан Ришард!

— А якщо мені так зручніше? — відповів розпалений погонею пан Гостинський. Ех, шкода! Заєць блим, блим — та й зник, утік у балочку!

— Еге ж, зручніше! Але ж тут нива! Не позволям! Попросити б у пана Ожеховського пробачення, так

ні — гонор пана Владка заїв, не захтів принижуватися за чуже жито пан Гостинський. Тому й відповів:

— А йди—но ти, діду, к бісу!

І тут пан Ожеховський хапонув своєю драбівською лапищею пана Владка за комір, кінь рвонув з місця — і Гостинський опинився на землі… Не забився, ні, але упав, опинився лежачим перед супротивником. Пан Гостинський тут же скочив на рівні, спересердя замахнувся, але кривдник дивовижно спритним рухом руки вибив нагайку — і полетіла вона гадюкою в купусту! І одночасно пан Гостинський отримав доброго тьоса у щелепу!.. «Пся крев! — подумав пан Владек, сяк—так утримавшись на ногах, — та я ж тебе, пся крев, зараз на шмаття порву й собакам викину!..» І тільки—но він стрибнув на пана Ожеховського — старий спритно відстрибнув убік і стрибок пана Гостинського вийшов даремним, — як іззаду залунав крик: