Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав - Страница 18

— Стукає? — гукнув він, не витримавши.

— Ні, — озвався інший козак, що сидів на днищі перевернутої галери. — Не чути, Яремку!

Це був чорнолиций Степан. Він сидів напроти сонця, що сходило в морі…

— Тягни мотузку назад! — гукнув Недайборщ.

— Не тягнеться! — гукнув Яремко. Він тут же дав край мотуза іншому козакові, а сам стрибнув у воду і, тримаючись шовкового шнура, поплив під галерою. Вода була вже світлою, в ній було видно — правда, недалеко, але все ж таки на два—три аршини Яремко міг бачити. Ось він, тримаючись за шнур, пливе під темною палубою, ось має бути дірка—вхід до трюму, до веслярів. Але що це? Мотузка мов би губиться на цьому місці. Люк чомусь зачинено…

Яремкові вже не вистачає повітря. Він тримається, він намацує ручку ляди, що затуляє вхід до трюму. Довкола ручки обмотався шнур…

В голові вже аж дзвенить, Яремко розуміє, що шнурок обв’язався довкола ручки і Оксен Цьопа, пливучи далі, потяг на себе ляду. Вона закрилася і…

Повітря вже зовсім не стає. Але Яремко устиг побачити, що ляда, захлопнувшись, зрушила з місця маленький засувчик — і він замкнув вхід до трюму. Останнім зусиллям Яремко відсунув засувчик — і, відчуваючи, що в нього ось—ось розірвуться легені, поплив до краю палуби. Тільки б доплисти, а там він випірне і вхопить чистого повітря!..

Він пам’ятав, як доплив до краю, як його понесло вгору, а от як випірнув, як ухопив повітря — цього вже не міг згадати до кінця життя. Це все забулося. Бо він зомлів уже перед випірнанням, зомлілий, ухопив повітря і знову пішов під воду, та тут Недайборщ хапонув його за чуба і витяг.

Через мить Яремко отямився і закричав:

— Тягніть… Цьопу… Я… відкрив… ляду!..

Йому здавалося, що з кожним словом у нього відкриваються легені і зараз потече ротом кров… Та хлопці ще до його крику тягли козака Оксена Цьопу з води. Ось виринуло його зів’яле тіло, ось вони перекинули його в чайку і тут же почали приводити до тями — викачувати з нього воду, дихати йому в рота…

— Х—х–хол—л–ер—р–ра, — тремтів від холоду Яремко. — Що ж йо—о–ог—г–го р—р–робити?

Козаки відкачували Цьопу, а той усе ще не приходив до свідомості — видно, багато води наковтався козак, доки його виручили…

«Що ж його робити? Де взяти повітря, щоб доплисти до невольників, що задихаються, прикуті до галери?»

Де взяти повітря?

Поряд, нарешті, закашлявся Оксен Цьопа — знову з рота пішла в нього вода. Він кашляв, хапав повітря, а вода йшла і йшла!

Яремко поглянув на Оксена Цьопу. Той поволі оживав. Хлопець підійшов до нього, відв’язав від очкура ключі. Взяв відро, прив’язав до ручки мішечок із свинцем. Тепер відро з повітрям не буде тягти вгору так сильно. Спробував — непогано.

— Ти — що? — запитав Недайборщ.

— Та — спробую з відром. Повітря так мені, може, вистачить надовше… Рахуйте до трьохсот, а тоді тягніть… А як я смикну тричі — то тягніть мене без розмов…

— Дивись, синку! Обережно щоб! — це Недайборщ.

— Та дивитимусь! Там уже все видно! Правда, недалеко…

— Ну, тоді — з Богом!..

…Тепер пливлося під водою повільніше. Але відро, повне повітря, і надавало впевненості. Ось Яремко доплив до входу в трюм, випустив з себе половину повітря, далі всунув голову в відро, дихнув повітря, видихнув знову дихнув — і поплив у темряву. Дивився вниз, на чотирикутний світлуватий отвір. Потім отвір ніби зник — ах, це він перемістився трохи вбік. Яремко випірнув під самим дном. Повітря було, але дихати ним було важко, майже неможливо. Яремко знову пірнув під своє відро, дихнув — полегшало… Став роздивлятися довкола, але нічого не можна було побачити в темряві.

— Гей, люди, — сказав він. — Тут є хтось живий?

— Є, — прошепотів хтось поряд. — Лазур в серцях і над гловами…

Якийсь поляк і, напевне, марить.

— Я — знадвору, — сказав Яремко. — Я ключі вам приніс. Де тут відмикати? Хто знає?

— Я знаю, — прошепотів поляк. — Тільки б… хоч раз… дихнути свіжим… повітрям…

Зараз дихнеш, — сказав Яремко і перевернув відро У воді.

Булькнуло, свіжим вітерцем промайнуло. Поляк солодко зітхнув:

— Ах!.. Прошем пана… Повітря єст пєнкне… Де ключ? Яремко відчепив ключі від очкура, подав полякові. Той тут же пірнув у чорну воду.

Дихалося важко, але все—таки дихалося ще…

Поляк кілька разів пірнав і виринав — усе підбирав ключа. І, нарешті, виринув, важко дихаючи, але радісно прошепотівши:

— Відімкнув… слава Йсу… до нуг упадам ясновельможного пана… пущай нас пуд чисте небо, бо смерць оче—віста… Патер ностер кі ес ін коеліс… — почав поляк свою молитву.

І тут Яремко почув, що шнурок почав смикатися. Напевне, Недайборщ чекає на нього, вже дорахував до трьохсот, а поляк молитви взявся читати. Ні, треба негайно випливати з ним, а потім пірнати сюди знову.

— Пане ляше, — перебив иолякову молитву Яремко. — Зараз нас будуть витягувати. Давайте мені руки…

Він ухопив поляка за руку і тричі дриґнув ногою.

І тут же його потягло шнурком униз…

Було важко — тримати однією рукою поляка, а другою рукою відро. Ще важче було — втрапити ногами в люк і не побитися тілом об сходини, а потім об щогли та різні уламки на палубі…

Нарешті, вони виринули. У Яремка перед очима пливли кола, а поляк був непритомний. Нічого, відкачають, аби серце в нього від хвилювань не розірвалося…

Відпочивши хвилин зо п’ять, Яремко знову поплив під галеру, лнОчу трпуи у люк, знову виринув під дном. Невольники зрозуміли, що їх відімкнули, тепер їм треба знати, куди плисти…

— Тихо! — задихаючись, сказав Яремко. — Берімося один за другого — і нас витягнуть! Я даю руку першому. А за його ногу хай береться другий, а за того — третій, четвертий, п’ятий…

Спробували. Взялися. Яремко тричі дриґнув ногою — і тут же його потягло вниз. Знову було важко, знову не вистачало в грудях повітря, і знову він випірнув майже непритомним, а за ним — четверо невольників. П’ятий одірвався, не втримав, потонув…

Так Яремкові довелося пірнати ще з десяток разів… Але далі вже сили не було…

Тоді взявся пройти його шляхом поляк Владислав Гостинський.

— Прошем панув, — сказав він. — Хлопець уже зовсім охляв! А я трохи знаю цей шлях. І людей знаю. Я спробую допомогти їм звільнитися, бо я ж звільнив тільки один ряд, а там же рядів аж сім… Я їм поясню, як вилазити. А ще ж ліпше можна вилізти через отвори для весел — там, де весла повипадали після удару…

Пан Владек, напевне, доплив до своїх товаришів у трюм, повідмикав їх і пояснив, кудою треба плисти, бо через якийсь час почали випірнати то тут, то там визволені ним невольники. Але всі вони були напівпритомні і нічого не могли сказати, що ж там діється з поляком…

Недайборщ почав тягти шовковий шнурок назад. Але обличчя його було похмуре. Схоже було на те, що йому не подобається поведінка прив’язаного до шнура пана Гостинського…

Нарешті, показався й пан Владислав. Але він був не сам, у нього на шиї заклякли руки ще одного невольника. Обидва були непорушні — чи то мертві, чи то непритомні… Козаки втягли їх у чайку і почали відкачувати. Той, що вчепився панові Владкові в горлянку, отямився швидше. Але ліпше б він не отямлювався зовсім. Бо козаки відчули, як великі волохаті мурашки побігли по їхніх спинах. Невольник був божевільний. Він не казав ні імені свого, ні прізвища, ні звідки він родом. Коли він отямився, то тут же кинувся на Яремка і вчепився йому в шию. Ще мить — і він би передавив йому горлянку і поламав хребці — так сильно і боляче хапали його пальці, — та тут накинулися козаки, одірвали божевільного від Яремка і зв’язали його. Божевільний качався по дну чайки і хрипко виспівував:

Насупився Карпо Недайборщ, знову викресав огню, знову засмердів на все море своїм тютюниськом, а потім сказав: