Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав - Страница 14

Через півгодини, коли козаки опинилися в чистому полі, полковник зупинив свого Урхана і гукнув:

— Цабекала і Ляскала — до мене! Продиктував писареві цидулу до гетьмана. Зміст був короткий, але для Михайла Дорошенка зрозумілий:

Козаки Цабекало і Ляскало були нерозлучні друзі та найкращі гінці. Здавалося, самі не вельми показні, здавалося, й коні в них не найкращі, — але будь—яку найважливішу й найтерміновішу цидулу доручалося передати їм. Мехтодь Цабекало мав вуса й оселедець, мов у козака Мамая, обличчям був кругловидий, циганкуватий, любив грати на нерозлучній бандурі. Яким Ляскало був світловолосий, оселедець — ріденький та й вуса нікудишні, зате ж співав, брехав і задурював голови молодичкам та дівкам знаменито! І там, де нерозлий—друзі з’являлися, завше було весело.

— Отако, хлопці, — мовив Закривидорога. — Оцю вістку донесете до гетьмана, а потім — назад. Якщо нас не наздоженете біля Бугу — то йдіть прямісінько до регіментара Хмелецького і з його регіментом провадьте всі дії. Рано чи пізно він пішле вас до мене зі своїми цидулами.

— Рушати зараз?

— А коли ж іще?

— Та… може б, повечеряли та переспали, а уранці ви — на Брацлав, а ми — на Канів?

— Можна було б і так, але ліпше зараз! Ми ночуватимемо в такому місці, куди вас пускати не можна!

— Ото ж бо й є, — скрушно, в один голос, погодилися Ляскало й Цабекало…

— Ну, з богом, орли!

— І вам — щасти!

Помчали козаки, тільки під копитами їхніх коней залопотіло, застріляло, задимилося…

Загін заночував цілим табором у вельми веселому місці — веселому, звісно, для Ляскала й Цабекала. Цим місцем виявився жіночий православний монастир, де ігуменею була рідна сестра Мокрини Закривидорожихи Параскева.

Коли двадцять сотень козаків з’явилося біля брами монастиря, всі черниці облишили свої пізні справи й вибігли у двір. Мати Параскева, взявши ліхтар, підійшла до брами — і побачила свого небожа Андрія.

— Відчиняйте, сестри, браму якнайширше, — сказала вона, усміхаючись, — Славні оборонці віри нашої й люду православного прибули! Просимо до нашої господи, добрі люди!

Козаки спішилися і повільно заходили в браму. Власне, всі вони вперше опинилися в жіночому монастирі, куди чоловікам вхід було заказано. Але ж це були запорожці, захисники православної віри…

Тут же знайшовся нічліг, знайшовся фураж, знайшлася така—сяка вечеря, знайшлася нагода для доброї, розумної, ласкавої бесіди.

Мати Параскева не мала ні чоловіка, ні дітей. У юні літа покохала вона батька Андрієвого — Михайла Закривидорогу, і йшлося вже до весілля, та перейшла Парасці дорогу менша сестричка Мокрина. Страшенно покохав її Михайло Закривидорога, украв уночі, кинув на бистрого коня — і махнув з нею аж у Канів. А там домовився з попом, обвінчалися без батьківського благословення та й зажили удвох. Недовго вони й жили разом. Ще до народження Андрія пішов батько в похід на турків — та так і не повернувся. Вся чайка батькова десь загинула, пропала…

Лишилася Мокрина вдовою, а Параска постриглася в черниці, сестрою Параскевою стала, а згодом до ігумені дійшла своїм праведним життям, ученістю, мудрістю і справедливістю своєю… Помирилися сестри, не раз Параскева приїздила до Мокрини, не раз і Мокрина з малим Андрійком у монастир заїздила. Ось так і жили, ось так і зналися…

Красивою була мати Параскева. Навіть у старості Бог не забрав блиску з її чорних великих очей, навіть зараз пишне волосся її не била сивина. Була вона по—дівочому стрункою, і коли, поривисто—швидка, йшла у своєму чернецькому одіянні двором монастиря, то здавалося, саме небо нею милується. Не цуралася чесна мати Параскева ніякої роботи, часто й найчорнішу селянську роботу робила, і господарство монастирське вела розумно, гроші, які давало те господарство, йшли на будування монастирських укріплень, на порох та ядра, на переписування мудрих божественних книг, а останнім часом і на друкування їх, на братські школи, на іконописні майстерні, на викуп невольників з турецького полону…

Обитель, де ігуменею була чесна мати Параскева, не належала до відомих, але йшли сюди прочани звідусіль помолитися за свій край. А коли доходила вість про ту чи іншу перемогу козацтва на суші чи на морі, в монастирі з полегкістю осіняли себе хресним знаменням: дійшла—таки й наша молитва до Бога.

Після вечері міряли монастирське дворище мати Параскева та її небіж Андрій, ходили й бесідували. Матір Параскеву теж дуже турбувало, що турки надумали відгородити Україну від Чорного моря цілим ланцюгом фортець, а ще обурювало її й те, що поляки поводять себе на Вкраїні пихато, топчуться по православній вірі, не виявляють поваги до війська запорізького.

— Знаю я, про що думає люд і по цей, і по той бік Дніпра, — мовила мати Параскева. — Великий гнів накликають на свої голови ляхи…

— Тітко Парасю, — зворушено мовив Андрій. — Оце стрінемося з турками біля Бугу — і постараємося усе зробити, щоб отой залізний ланцюг, який кують на нас турки при допомозі польського круля, сейму й магнатів, розсипався, розпався, зник навіки.

— Хай вам Бог допомагає. Якщо не відмовите, то й ми допоможемо вам, чим зможемо. Візьміть у нас три гармати, та ядер, та пороху. Калиновські ж не дали…

— Спасибі, тітко Парасю!.. А ви знаєте — я й радий, що Калиновські нам нічого не дали. Не для них ми йдемо обороняти свій край. Не хотів би я ні їхніх гармат, ні пороху, ні хліба їхнього, ні солі. Ми самі себе повинні обороняти. Не дасть—бо нам свободи ні круль, ні хан, ні цар, ні султан — тільки шабля наша! Ось це — запорука і наших прав, і нашої волі, і нашої майбутності!..

Вони йшли під деревами, що розкидали свої віти. Між віттям гуляло місячне світло — мов хтось розвішав великі білі полотна…

— Красиво тут у вас, — зітхнув Андрій. — І мирно—мирно… Наче ніде й кров людська не ллється…

— Наче… — погодилася мати Параскева.

І тут Андрій побачив під деревом на лавочці двох жінок — одна у чернецькому вбранні, а інша — у світському.

— Хто це такі?

— Ой, сину, — зітхнула мати Параскева. — За кожною людиною — цілий сонм печалей… Хіба ти не знаєш черницю Єфросинію? Ну, оту, що має дитя яничарське?

— Чув про неї, але не бачив… Кажуть люди, що гарні пісні складає черниця Єфросинія.

— Гарні… Тільки все світські… Все про любов та про тугу людську, все про дитя своє, яке зростає у її батьків, а вона тут молиться…

— Гріх свій замолює?..

Чесна мати Параскева аж відступила від Андрія. Блиснули її очі, мов дві зірки:

— Сину мій, про який гріх ти говориш?.. Силою взяв її яничар, а був же він з нашого, християнського, роду, він же син Усті—воїтельниці, що на Чорній Горі з турками довго—довго воювала… Так що цей младенець — це онук праведниці—воїтельниці Усті! Який це гріх, сину мій? Це Бог дав!.. Вічна дяка йому за младенця!..

— Хочу підійти до черниці Єфросинії, — сказав Андрій.

— Не треба перебивати їй розмову з панєнкою Анелькою.

— Анелькою? Вона що — полячка? І в православному монастирі?

Знову помовчала мати Параскева.

— Сину мій, сину… Всі люди є люди… Чи православні, чи католики, чи мусульмани, чи юдеї… І якщо в когось є печаль, то хіба ж брама нашої обителі буде зачинена для нього?

Загадково дивився крізь віття дерев місяць. Видно було, як черниця Єфросинія щось розповідала Анельці, а та слухала—слухала, киваючи головою. А потім Анелька в розпачі затулила лице руками і побігла, зірвавшись із місця, побігла просто на матір Параскеву та Андрія Закривидорогу.

Вона спіткнулася і впала, і тоді Андрій кинувся до неї, щоб підвести її.

— Вам недобре? — запитав він її.

Він допоміг їй підвестися. Посадив на лаву. З другого боку присіла мати Параскева.

— Я зараз принесу водички, — промовила черниця Єфросинія.