Покійник «по-флотському» - Лапікура Валерій - Страница 3

Отоді закрутилось і загуло: дзвінки до «швидкої», до витверезників і гарнізонної «губи», до моргу, комендатури і, нарешті, в нашу міліцейську КПЗ. Відповіді стереотипні: не затримували, не приводили, не знаходили, ані живого, ані хворого, ані в стані незаперечного покійника. Ґвалт! Бо якби це мурло було виключно цивільною особою, то попросили б дружину прийти через три доби і принести заяву про зникнення чоловіка до відповідного відділу нашого Управління. І лежала б вона там, їсти не просила. Спочатку приміряли б ми фотографію до кожного неопізнаного трупа, знайденого в місті Києві і околицях. Потім оголосили б всесоюзний розшук. Ловись, рибко, велика й маленька.

Але тут інша ситуація — зникла військова людина. Щоправда, лише прапорщик. І не зі штабу округу чи дивізії ракетних військ стратегічного призначення. А зі спортивної роти, він там важкоатлетам для тренування казенні гирі і штанги видає. Однак — це не колгоспний комірник, а людина в погонах. Наш міністр, хоча й з Брежнєвим «на вась-вась» і в одному під'їзді живе, але член усього лише ЦК КПРС. А прапорщиків міністр — бери вище! — в самому Політбюро. Захоче — то й не хто-небудь, а сам генерал Щолоков буде отого начальника каптьорки черпаком у вокзальних сортирах через очко вигрібати. А таке нещастя, як інспектор Сирота, у вищезгаданий отвір пірнатиме без аквалангу.

Треба віддати належне моєму колезі з військової прокуратури. Крутився він, як муха в окропі. Не лише допитав усіх офіцерів, прапорщиків і вільнонайманих під протокол, а й змусив писати пояснення. Література, скажу тобі, не Гоголь. І навіть не Андрій Головко. «Щодо зв'язків чи знайомств, які могли б дискредитувати прапорщика Н, як громадянина і військовослужбовця Радянської Армії, то такою інформацією я не володію». Службове дізнання обірвалось якось одразу і на найцікавішому. Абсолютно випадково вцілів шмат якогось документу, підшитого у теці останнім. Сам папір видерли з м'ясом, але при цьому не помітили, що зостався горішній лівий куточок. А на ньому чиясь вельми промовиста резолюція, теж фрагментарна: «Якщо комусь ні х… робить, то хай сидить і лиже собі яйця! Дізнання припинить! Справу передати в лягавку, хай вони… (обірвано)…А цього розумника… (обірвано)…його… (обірвано)». Кінець цитати.

На самому початку папки були підшиті стандартна записка супроводження і жалюгідні виправдання нашого райвідділу на тему: «Складність і особлива важливість справи виходять за межі можливостей та компетенції районного відділу МВС». Складність, до речі, полягала в тому, що мешкала дорогоцінна пропажа у Московському районі, служила у Печерському, а де саме зникла — покрито суцільним мороком невідомості. А раптом прапорщик вирішив у своїх справах зазирнути на Поділ, у Дарницю чи на Борщагівку? Але це було ще півбіди. Увесь жах моєї ситуації сконцентрувався у чіткій резолюції нашого Генерала впоперек отої райвіддільської маячні: «Про результати розслідування доповісти у встановлені строки. Під особисту відповідальність нач. кр. розшуку».

Я переглянув увесь цей цирк двічі і зрозумів лише одне. Великі начальники з лампасами шукають крайнього. І на цього крайнього вже призначено інспектора Сироту, Київський карний розшук, освіта вища, філософська, неодружений, член КПРС. I треба ж було залетіти свого часу під рознарядку.

Олекса Сирота:

Хоч уже звечоріло, але я вирішив не відкладати справу до ранку і для початку поговорити з дружиною зниклого прапорщика. По-перше, вона була останньою, хто його бачив живим. А по-друге, якщо не почати сьогодні, то завтра можна втрапити під кепський настрій начальства: «І що ви вже зробили? Ще нічого? А в добі, між іншим, 24 години, а не 8, як вважають деякі молоді інспектори!»

Тому «деякий молодий інспектор» не вступав у даремні дискусії, а зателефонував, пояснив, хто я, попросив дозволу приїхати.

Кандидатка у вдови не те що зраділа, але й не комизилась, втомою чи кепським почуттям не прикривалась:

— Раз треба, то нехай буде зараз, тим більше, що у мене зранку в госпіталі добове чергування.

Жила ця родина у новій дев'ятиповерховці, з отих, що поступово почали будувати замість остогидлих «хрущобок». У домі був ліфт і сміттєпровід, а широкі сходи дозволяли не тільки занести піаніно, а й винести труну з огрядним небіжчиком. До речі, я тобі не розповідав одну історію часів Микити Сергійовича? Прапорщик зачекає, а ти послухай.

Перша масова забудова з панельних п'яти-поверховок у Києві була на Чоколівці — «Масив Першотравневий». В народі — «чокнутий масив» або Чмоколівка. Хто перші ордери з кров'ю видер? Пільговики. І то не прості ветерани війни, а інваліди першої групи: онкологія, сухоти в стадії агонії, три інфаркти поспіль і таке інше. Тож не диво, що не встигли виїхати будівельники, як на масиві прописались машини «швидкої допомоги», а за ними — автобуси з бюро ритуальних послуг. Ще на стадії заселення багатьох «відповідальних квартиронаймачів» у вимріяні окремі квартири заносили на носилках і з крапельницею. Але хіба хочеш — мусиш! Інвалід першої групи з хорошим діагнозом — сухоти, наприклад, — то вже не просто зайві метри, а окрема кімната! За це варто жити і помирати.

Тож не дивно, що на оцій самій Чмоколівці новосілля стрімко перетікали в поминки. І от уяви собі: весна, каштани квітнуть, вікна розчинені, в кожній квартирі народ святкує кінець собачого життя в гуртожитках, підвалах, чужих кутках і комуналках. А на горішньому поверсі помирає один щасливий ветеран, так і не усвідомивши радості моменту. Бо його з реанімації під розписку забирали, аби ордер не згорів. Встигли! Віддав Богу душу, вже коли його через поріг перетягли, попередньо прописавши, а це головне. Ну, рідня труну замовила, небіжчика спорядила, автобус викликала, оркестр уже під вікнами. Але ветеран був добряче кремезним, його ще живим у квартиру на руках заносили, бо носилки не пролазили на сходах. А як поклали в труну, то він не те що на сходах не вписувався, — у двері винести неможливо, хоч стіну ламай. Однак злість і відчай активізували фантазію рідних та близьких небіжчика до рівня чорного гумору.

Увесь дім новосілля гуляє, народ п'є, співає і танцює. Коли раптом спочатку знадвору урізає похоронний марш: «Дядько померли, обридалася сім'я, він їй у спадок не залишив ні…чого». А потім згори, повз розчинені вікна на канатах домовина спускається, як шлюпка з «Титаніка». Ну, хто просто зомлів, з кимось істерика, витриваліші музикантам труби на голови одягають, згорьовані родичі у відповідь щасливих новоселів гамселять. Собаки гавкають, дами верещать, діти плачуть, «швидка» виє, міліція матюки гне і лише забутий небіжчик попід стінкою відпочиває, бо лише йому все до лампочки. Одне слово — «Тітка реготала, коли вона прознала, що він нам у спадок не залишив ні…чого». Музика Шопена, слова народні…