Хлопці з карного розшуку - Скорин Игорь Дмитриевич - Страница 9

— Заходь, гостям завжди раді.

Сашко ледве встиг відхилитися. Скалки літрової пляшки, що поцілила в одвірок, бризками розлетілися по кімнаті, обминувши, на щастя, його голову.

У Дорохова раптом сяйнув здогад: він збагнув, що потрапив у лабети до бандитів і перед ним той самий довгожданий рябий, якого вони шукали скрізь. Миттю майнула думка, що йому все ж таки пощастило. Не роздумуючи, він вихопив з кишені наган і звів курок. Сухе металеве клацання револьвера на мить збентежило бандитів, а на Дорохова подіяло підбадьорливо. Помітивши, що рука рябого потяглася за другою пляшкою, вистрелив у стелю. Бандити відступили в глибину кімнати.

— Не ворушитися, підняти руки! — чомусь пошепки наказав Дорохов.

Злочинці не виконали команди. Першою отямилася господиня. Вона скинула хустку, кожух, і Сашко одразу ж угадав біляву «поштарку». Вона вигукнула:

— Що ж це ви, хлопці! Бийте щеня!

Рябий, пригнувшись, свердлив Дорохова очима і ладен був кинутися вперед. Тепер Сашко знав, що йому слід стріляти вже не в стелю, але згадав слова начальника карного розшуку, який попереджав, що бандитів треба обов'язково взяти живими. До того ж відчув, що навіть за таких обставин він не може застрелити людину. Допоміг бокс. Дорохов, мов на рингу, сконцентрувався й одразу заспокоївся. Рішучо, голосно, вже без тремтіння в голосі попередив:

— Перший, хто зрушить з місця, одержить кулю.

Помітивши, що рука іншого бандита потяглася до гранчастого графина, вистрелив. Бризки горілки й скла тепер уже обсипали бандитів, і вони, видно, повіривши у його серйозні наміри, знову одійшли від столу. А Сашко гарячково розмірковував, чому бандити досі не взялися за зброю і як самому вибратися з цієї пастки, і не тільки вибратися, але й не випустити, не дати зникнути цим двом хижакам. Здивувала господиня. Вона змінила тон і, улесливо посміхаючись, защебетала:

— Ну, досить, любчику, страху наганяти… Адже й сам, певно, боїшся. Розійдемося по-доброму. Шкода мені тебе, незабаром наші прийдуть, а тобі всіх не подужати. Бери п'ять косих і тікай.

— Шість, — коротко уточнив рябий. Гаряча хвиля злості сколихнулася в Сашкових грудях. Залила щоки, обпекла потилицю, шию. Ребристе руків'я револьвера неначе саме втислося в долоню. Він підняв наган вище від пояса, щоб не шукати мушку, і вирішив: якщо кинуться всі одразу, стрілятиме в ноги, в руки, щоб не змогли втекти.

На ґанку почулися важкі кроки.

«Не встиг Женька!» — майнула думка. Дорохов притисся до одвірка так, щоб бачити бандитів і тих, які ввійдуть. На обличчі рябого з'явилася огидна посмішка, підбадьорився і його приятель.

— Зажди, щеня лягаве, зараз безплатно розрахуємося.

— Стрілятиму! — вигукнув Сашко.

— Не стріляй, це я, Картинський.

До кімнати вихором увірвалися Картинський, Нефедов і з ними Чекулаєв.

Під час обшуку стала зрозумілою нерішуча поведінка бандитів: їхню зброю знайшли в кишенях верхнього одягу, що залишився в коридорі.

В управлінні Сашко почував себе героєм і не розумів, чому Фомін з ним не розмовляє і навіть не дивиться в його бік. Незабаром усе з'ясувалося. Михайло Миколайович, тільки-но Чекулаєв і Дорохов увійшли до кабінету, почав їм вичитувати. Він гримав на хлопців, обіцяв обох вигнати за таку самодіяльність, просто з графина пив воду і ніяк не міг заспокоїтися. Нарешті посадовив перед собою і почав методично аналізувати їхні помилки. За його словами виходило: найголовніша їхня провина в тому, що вони не виконали його наказу.

Він наказав їм простежити за жінкою і, якщо це не вдасться, доставити її до карного розшуку. І більше не робити нічого.

— Ви ж через свою дурість попхалися до будинку й зірвали операцію Картинському. Він чекав у засідці, коли збереться вся зграя. Щоб накрити всю банду разом, а тут вас нечистий приніс. Ніхто не знав, що це «поштарка». Привели б ви її до карного розшуку, і все було б добре.

Розгублений і засмучений Чекулаєв пішов, Фомін поволі заспокоївся.

— Ну гаразд, не сердься, — сказав він, дивлячись на Сашка, який сидів з винуватим виглядом. — Радий я, що ти, синку, живий. Молодець, що не розгубився. Тільки надалі затям: не можна лізти на відчай душі куди не просять. — Михайло Миколайович ласкаво скуйовдив Сашків чуб і, на його подив, одвернувшись, витер кулаком очі.

Дорохов хотів підійти до Фоміна, сказати теплі слова, подякувати, назвати дядьком Мишею, але відчув, що в нього защипало в горлі, і посоромився.

Того ж самого дня надвечір заступник начальника карного розшуку Іван Іванович Попов покликав до свого кабінету всіх практикантів.

— Ну, студенти, дізналися, що таке карний розшук? Мотайте на вус. Нема в нас рецептів на кожний випадок життя. Одне врахуйте: накази треба виконувати чітко. — Він пошукав щось у столі, дістав пошарпану книжку й простяг її Дорохову: — «Криміналістика» професора Якимова! Потрібна в нашому ділі наука.

— Читайте. Тільки, цур, не згубити. Я в університеті спеціально для вас під чесне слово випросив. А тепер ідіть відпочивайте, увечері на роботу можна не приходити.

Це був перший за цілий місяць вільний вечір, і хлопці просто не знали, як його провести. Збуджені, вони вискочили з управління, зупинилися біля тумби з афішами. Чекулаєв запропонував піти до Палацу культури на молодіжний вечір. Колесов показав на афішу:

— Дивіться, хлопці! Новий фільм, американський, за участю Гаррі Піля. Може, підемо?

Але Боровик рішуче відхилив обидві пропозиції і сказав, що потрібно по-справжньому відсвяткувати вступ до карного розшуку і Сашків успіх. Усе ж таки, не дивлячись на прочухан, хлопці відчували, що Сашкові пощастило. Хіба жарт — затримав самого бандитського верховоду і вцілів.

Зібратися вирішили у Дорохова. Жив він з батьками в центрі Іркутська. Квартира в них була невеличка, та зате у прохідній кімнаті Сашко відгородив собі фанерою куток і мав «окрему» кімнатку. З покупками, веселі, ввалилися вони до Сашка. Його мати зустріла їх радо, допомогла розкласти наїдки, проте бурчала, що надто багато всього накупили. А частування було справді царське. Два десятки тістечок, кілограм халви та журавлина в цукровій пудрі. Запиваючи тістечка та халву чаєм, вони збуджено обговорювали денні події.

— Знаєш, Сашко, — розмріявся Чекулаєв, — коли б ми вдвох заскочили до цього кубла, то я передав би тобі свій револьвер і ти тримав би бандитів під двома дулами. А я зв'язав би кожного, і ми влаштували б засідку на інших… Еге ж, Андрію?

Нефедов стенув плечима і заходився біля нового тістечка.

— Ти нам, Женько, краще розкажи, як тебе Андрюха в двір затягнув, — засміявся Колесов.

— Я, хлопці, спершу розгубився. Поспішаю, майже біжу, і раптом хтось хапає мене за комір і в якийсь двір. Глядь, наш Нефедов, тягне мене до будинку, а в будинкові тому мало не весь карний розшук.

— А ти від подиву навіть рота роззявив! — зареготав Боровик. — Адже як усе вийшло? Картинський наказав мені біля вікна змінити співробітника. Сів, стежу за вулицею і будинком. Дивлюся, ви з'явилися разом з «поштаркою». Стоїте, розмірковуєте, і раптом на тобі, Женька в наш бік, а Сашко з господинею до будинку подався. А ми ж знаємо, бачили, як туди ще вранці бандити завітали. Я сказав Картинському, він глянув і наказав Андрієві Женьку перехопити, а решті одягатися. «Пропалили засідку, дурні шмаркаті,— каже. — Доведеться виручати цього бісового йоржа». Ми в засідку сіли ще смерком, до світанку, щоб ніхто не бачив. А як вискочили надвір, чуємо один постріл, другий. Картинський бігом. Був би я на твоєму місці, Сашко, то вже рябому був би каюк. — Боровик дістав цигарки, покрутив пачку в руках. — Нічого, коли я закурю?

— Кури, Толю. Батько мій смалить весь час, — дозволив Дорохов.

— Так от, — вів далі Боровик, — сьогодні під кінець дня заходжу до Івана Івановича протокол затримання підписати, а він саме рябого допитує. То та сволота сидить, вищиряє зуби і нахабно каже Попову: «Шкода, що мало ваших побив. Усього трьох лягавих рішив».