В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич - Страница 8

Я слухав старого і думав: почату історію не буде закінчено. Її просто вигадано. Оповідач сам не знає кінця, не знає, що трапилося з лікарем, а просто віддається спогадам про далеке минуле. Або, можливо, діда вдома не тішать надмірною увагою, він набрид своїми балачками. З нього навіть кепкують онуки, а тут, у цьому вагоні, де за вікном завмерла тиша степу, його слухають з великою цікавістю. І справді, старий дід що далі, то більше відхилявся від початої ним історії: він розповідав про звичаї чиновників і купців у містечку, розказував, скільки часу колись витрачалося на те, щоб скло в лампах було чисте і гноти добре заправлено. Він говорив… говорив…

— Еге ж, тієї ночі я в приятеля затримався. Пам’ятаю, гроза страшенна була. Із зливою. А коли дощ припинився, я додому подався. Ще пам’ятаю: на горі, в монастирі, одинадцяту вибило.

“Одинадцяту вибило”, — механічно повторив я в напівдрімоті слідом за старим.

І, вже не слухаючи його, домальовував у своїй уяві глухе нічне містечко після дощу: коли злива закінчилась, небо, мабуть, відразу очистилося від хмар; вмиті дощем зірки стали великі й почали пильно дивитися на мокрі дахи сонного містечка. Ось замовк останній одинадцятий удар дзвону, і ще тихше стало навколо, але зовсім ясно чути, як на деревах, у палісадниках, скочуючись і падаючи з листка на листок, постукують важкі краплини.

Ще звечора в кожному будиночку прогриміли болти віконниць, прорипіли засуви воріт: усе запечатано, зачинено, замкнуто. Десь випадково починав брехати собака і відразу ж замовкав. Знову тиша, стукіт краплин. Дошки тротуарів мокрі, і тому кроки запізнілого перехожого — старого, який зараз веде свою розповідь (тоді він був ще молодий), — його кроки були приглушені…

Таким я уявив собі спляче нічне містечко.

Але про що ж іще говорить цей дідок там, унизу? Про скрипку? Про яку скрипку?

— …І раптом скрипка! От іду я, а зовсім близько стало чути скрипку. Грає вона так жалібно, ніби когось розбудити боїться і стримати образи не може. Зупинився я. З-за куща бузку бачу — лікар на скрипці грає. Свічка на столі горить. Зовсім я був заслухався, про все на світі забув. Мабуть, до ранку стояв би так і слухав, якби на вулиці зовсім поряд не задзвеніли бубонці. Дивлюсь — до лікаревого будинку фаетон під’їжджає. Коней я відразу впізнав. Тоді в Ченську міщанин такий був, Іван Федосійович, коней під сідло напрокат давав і разів зо два на тиждень фаетон за сімдесят верст до станції подавав та зустрічав московський поїзд, пасажирів до міста привозив. І от бачу я — злазить високий на зріст добродій. З кокардою на кашкеті. Йде просто в сіни. Лікар грає, нічого не бачить, а приїжджий уже перед ним стоїть і руку на скрипку кладе.

“Здрастуйте!”

“Пробачте, я вас не знаю…”

“Ви листи наші назад відсилали. Ось вони. Читайте! Дайте відповідь! Я зачекаю”.

“Дайте мені спокій!”

“Я довірена особа торговельно-промислового банку “Братів Дутових”. Дозвольте вам нагадати, що, бувши студентом останнього курсу Московського університету, ви загубили рукопис з різними проектами. І оголошення зволили дати про загублене. За будь-яку винагороду благали повернути”.

“Так, було таке”.

“А далі? Договорюйте, договорюйте!..” “Рукопис із проектами мені приніс господар харчевні, де я загубив папери”.

“Господар вам сказав: “Ось, мовляв, проектики… Я показував їх різним знаючим людям, ті кажуть — великі гроші на цих вигадках заробити можна. Тільки от лихо: жодний ваш проектик не закінчено. Почато — кинуто, почато — кинуто. А як кожний проект до діла довести — тільки одна людина може знати, лише та, що їх придумала”. І ще вам хазяїн сказав, що пояснення й копії з проектів для порядку знято. А що з того? Все це поки що мертвий капітал. І господар віддав вам усі ваші проекти в оригіналах. Чи не так?”

“Так!”

“А винагорода? Адже гроші до банку від вас по зобов’язанню, по векселю, не надходили?”

“Ні перед ким я не зобов’язаний звітувати про свої вчинки”.

“Нагадую: грошей у вас тоді не було. Їх немає й зараз. Господар харчевні вас пожалів, погодився взяти вексель на тисячу карбованців”.

“Справді, було таке. Але за яким правом ви зі мною так розмовляєте?”

“От вексель. Платіть!”

“Дайте мені спокій, добродію! Вексель я дав не вам, а господареві харчевні. Ми тоді домовились. Він чекатиме”.

“Домовились!.. Ось його передаточний напис на векселі. Тепер власник векселя — банк “Братів Дутових”. Протест учинено. Платіть!”

“Дайте час… Почекайте! Я розплачуся… за місяць”.

“Відстрочок не буде!”

“Тиждень, один тиждень. І я розплачусь”.

“Не вірю!”

“День… Лише один день дайте мені!”

“Знаєте що? Банк поверне вам вексель, а ви на письмі відмовитеся від своїх проектів на користь банку. Не приховаю — за кордоном ладні пристосувати до діла один проектик. Чекаю”.

“Дайте час… Я подумаю, один день…”

“Зараз за чверть дванадцята. О дев’ятій ранку я буду тут. Або проекти, або платіть по векселю!”

Приїжджий вийшов. Рипнули східці гайку. Добродій широко розсівся в фаетоні. Бубонці задзвеніли, і все затихло. Дощ почався знову, та рясний такий. Я поспішив додому.

Вранці в місті всі ахнули — лікар зник. Наче у воду впав. Почали шукати, допоминатися. Пастух бачив, як хтось дуже рано йшов до альтанки, що біля пасіки за містом. Взялися пасічника розпитувати. А той відповідає: “Бачив!.. На світанні пройшов чоловік… А що за чоловік — не розгледів… Погода була похмура, бджоли не вилітали, я й заснув. Знати нічого не знаю і відати не відаю”.

Почали тоді придивлятися до слідів. Після дощу їх добре видно. Але за струмком сліди кінчалися…

Дід-оповідач замовк. В купе все ще було темно. Та десь далеко почав бліднути край неба, світліші стали кущі біля річки, і вода в ній вже перестала блищати.

Я подумав, що таємниче зникнення героя — найкраще сюжетне завершення всієї історії. Але там, унизу, слухачі почали вимагати подробиць.

— А чи була записка?

Старий детально пояснював:

— Спочатку подумали, що лікар у морі втопився. Але потім знайшли записку, якусь обгорілу. А в ній таке хитромудре було написано, що різні чутки пішли. До ладу нічого зрозуміти не можна. Та й почали забувати про всю цю справу. Я теж про все б забув, якби не пасічник. Прохопився він якось мені словом, що лише про людське око, аби від нього відчепилися, сказав, буцімто спав і нічого не бачив, як той чоловік до струмка прибіг…

Довгий, протяглий гудок зустрічного поїзда заглушив слова оповідача. Із свистом та гуркотом промчав кур’єрський, замиготіли жовті відблиски на стінах купе.

Наш поїзд прогув у відповідь, рушив з місця, прогримотів по мосту і лунко застукотів по шпалах. І в небі з місця рушив місяць. Уже зблідлий, він поплив у височині слідом за поїздом. Повіяв свіжий степовий вітрець. Недочуваючи слів випадкових пасажирів, я задрімав під розмірений стукіт коліс.

— Прокиньтесь! Прокиньтеся, громадянине! — Переді мною стояв провідник вагона. — Під’їжджаємо до Ченська…

Я спустився з верхньої полиці. В купе було порожньо.