В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич - Страница 64

— П’ятниця.

— Е, я не про те! Сьогодні найвищий і найсвітліший день у моєму житті! Я знову почав писати, відновлювати щоденник тих багатьох років, що їх прожив у Країні Дрімучих Трав. Я відновлю і знову напишу все те, що вітер по аркушиках розніс, розвіяв. Ось дивіться, — показав він на вузькі довгі аркушики, що лежали стосиками півколом на великому столі. — Нехай учений світ врахує мої спостереження і зважить на мої висновки.

— Щоденник ви писатимете довго, дуже довго. А я мушу їхати. Пробуду в Ченську ще день або два. За цей час прошу вас накидати статтю-заявку. Коротко, якнайкоротше викладіть в ній основну суть вашого щоденника, поставте віхи, за якими підете, напрямок ваших думок і зазначте основні відкриття. А я передам до журналу “Наука і техніка”.

— Як ви сказали? Заявка? Я не розумію цього слова. Адже не про патент і не про авторське свідоцтво на технічний винахід я клопочуся.

Я все старанно йому пояснив. І Сергій Сергійович мене зрозумів.

— Ах так… конспект… Треба скласти конспект.

Це слово “конспект” звучало в Думчева якось особливо виразно, ніби в цьому слові було закладено глибокий зміст, зрозумілий лише йому.

Скільки радості й запалу було в його очах!

— Дякую! Від щирого серця дякую! І я відклав свій від’їзд, з Ченська: дочекаюсь заявки Думчева.

Я звик до цього містечка з його садом, де дерева змикали над алеями свої крони; з тихими вулицями, де поруч із світлими, високими будинками, спорудженими зовсім недавно, стояли будиночки манірної кучерявої старомодної архітектури, будиночки, що нагадували мені деяких героїв побутових романів минулого століття; з бібліотекою-читальнею, в якій знайшлося так несподівано для мене багато чудових книжок. Мені все більше й більше подобалося це містечко за його ледь-ледь солонувате повітря, яке обвіває обличчя, коли вранці дивишся з вікна на далеке море.

Одразу за містом починався степ. Із степу, що вже вигорів під сонцем, двома рядами своїх каркасів тягнулися до міста недобудовані будинки. Шумів і пахкав паровозик на вузькоколійці, тягнучи платформи, навантажені піском, цеглою, блоками. Під’їздили вантажні крани, якими керував машиніст, що сидів у будці, забирали блоки просто з платформи на верхні поверхи, а робітники весело перегукувались з машиністом і між собою, викладали у височині ряд за рядом порожнисті блоки. А ген-ген, далеко в степу, здіймалася до неба гострокутна вишка і чути було різке, пронизливе рипіння лебідки.

Минув день-другий. “Мабуть, Думчев закінчив свій конспект”, — подумав я.

І от одного разу надвечір я зайшов до нього. Думчев повів мову про Країну Дрімучих Трав, про її чудових мешканців, про їхні гідні подиву форми. Він сподівався, що його спостереження допоможуть ученим внести багато нового в техніку.

— Усі ці дні й ночі я обдумував різні варіанти конспекту, вірніше — зовсім різні конспекти. Але завтра я відберу, неодмінно відберу найважливіше. Я певен, що мої висновки і положення підкажуть зовсім нові шляхи в ряді галузей техніки. Ось ще день-два — і все буде готове, — сказав він мені.

Звичайно, в мене не було сумніву щодо значення відкриттів, про які повідомить Думчев у своєму конспекті.

За кілька днів я знову зайшов до Думчева.

— Мій друже! — сказав він рішуче. — Вся Країна Дрімучих Трав сповнена відкриттів, і вся вона незвідана. Велика кількість проектів у мене в голові. І всі, всі однаково важливі. Який же конспект мені писати? Залишається одне: мовчки, зовсім — мовчки вказати людям на цю країну. І взагалі нічого не писати!

Коли я пішов із будинку з башточкою, в мене було таке відчуття, ніби Думчев захлинувся в морі спостережень та відкриттів, зроблених ним. Я шкодував, що не спитав Думчева про дивні ферменти, які так чудово впливають на людський організм, і про те, чи можна виготовити тут ці сполуки. Невже свят не довідається про цю таємницю? Я боявся, що моє запитання стривожить його: адже підвали, де зберігалися чудові газоподібні ферменти метаморфози, завалені і засипані землею. Все там загинуло.

МОЇ ПОМІТКИ НА КОНСПЕКТІ

За кілька днів я одержав два примірники конспекту Думчева. Вони були акуратно переписані гострим, чітким почерком. Очевидно, писала Булай.

А Думчев увесь час повторював: — З цього конспекту світ дізнається багато про що нове! Ви допомогли мені повернутися до людей! За це спасибі! Але всю велич вашого подвигу я особливо відчуваю зараз, коли ви пропонуєте мені свою допомогу. Спасибі вам за те, що ви передасте людям відкриття, які я зробив у Країні Дрімучих Трав!

Він багато і часто повторював “Спасибі, спасибі!”, був дещо збентежений і розчулений. Він не знав, як дякувати мені за те, що я беру таку велику участь у його справі, і сказав:

— Один примірник особисто для вас.

Мені чомусь не хотілося читати конспект у задушливому номері. Я дочекався ранку, взяв з бібліотеки книжки, довідники, словники і прийшов у сад, щоб розібратися в усьому.

Як давній друг, суворий і вимогливий, цей сад уже багато разів зустрічав мене своїм протяглим, безугавним шумом. Трохи звернеш з головної алеї — темно, тихо. Стежки позаростали травою. Сад не обгороджено. Але біля входу до головної алеї стоїть величезна дерев’яна арка, пофарбована в голубий колір. На арці привітний напис: “Ласкаво просимо!”

На великій, з похилою спинкою лаві я розгорнув книжки і почав читати.

Зелений коник стрибнув мені на ногу, підскочив і зник у траві. Я всміхнувся своїм спогадам. Десь зовсім поруч перегукувалися дзвінкі дитячі голоси.

— Паличка-виручалочка!

— Виручай!

— Знайшов! Виходь! Раз! Два! Три! Але я поринув у написане, і до мене вже зовсім здалеку долинало:

— Знай-шов! Знай-шов! Конспект Думчева починався незвично: “Люди науки! Я бачу, як ви читаєте конспект мого майбутнього щоденника. Дехто з вас, далекозорий, почепив окуляри, інший, короткозорий, зняв окуляри. А деякі одну пару окулярів наділи, а другу тримають про запас у кишені.

Дайте спокій своїм окулярам! Ідіть до першого-ліпшого ставка. Там ви знайдете щось набагато досконаліше. Спіймайте жука-вертячку. Так! Так! Я не божевільний; жука-вертячку. Він мешкає на межі повітря і води, тобто і в повітрі, і у воді. Але світлове проміння, яке падає в очі жука, коли він перебуває в повітряному середовищі, заломлюється на один лад, а світлове проміння, яке проходить крізь воду, заломлюється інакше — значно слабкіше. У вертячки кжне око поділене на дві половинки. Одна половинка лежить вище — вона бачить у повітрі, а друга, нижня, половинка бачить у воді. Фокусні відстані половинок різні. Коли вертячка ковзає по воді, верхня половинка спостерігає те, що діється у повітрі, нижня — те, що у воді.

Киньте свої окуляри! Дослідіть вертячку! Застосуйте цей принцип двофокусного зору! Виготовте собі скельця двофокусних окулярів!”

Тут я зробив помітку олівцем:

“Пізно! Касир у Москві, коли видавав мені залізничний квиток, подивився на мене крізь свої окуляри досить дивно. Це мене зацікавило. Касир пояснив: звичайні двофокусні окуляри! Їх можна замовити в будь-якій аптеці”.

Ця пропозиція Думчева, звичайно, застаріла! “Та, мабуть, подумав я, — далі я прочитаю щось нове і несподіване”. Я пропустив кілька рядків і зупинився на іншому місці.

“Люди! Ви риєте тунелі в горах, пробиваєте різні породи землі. Вчіться у жуків-шашлів! Досліджуйте, чому вони чують, де шар дерева тонший і де товщий”.

Далі Думчев писав про торедо новаліс — корабельного шашеля.

“Зверніть увагу на те, що цей шашіль — молюск, схожий на невеликого черв’яка, вкритий зігнутою пластинкою і легко проходить крізь найтвердіше дерево. Обов’язково дослідіть, як він пробиває це дерево. І створіть за прикладом торедо новаліс апарат для пробивання дерева”.

Висловлюючи сумнів, я написав на полях:

“Порада цікава, але навряд чи цей шашіль підкаже людині ідею винайдення нового бура”.