В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич - Страница 59

— Ні, я не божевільний, не дивак! І називаю газ, що роздуває ці мішки, “повітрям збіглих хвилин”. Тисячі й тисячі років людство мріяло, щоб мить, якій скажеш “зупинись”, послухалась його. Але мрія лишалася мрією: йшли в небуття тисячоліття, діловито бігли слідом за ними віки, збігали, доганяючи їх вистрибом, місяці й роки, але ніколи, ніколи людина не спроможна була продовжити своє життя, зупинити мить. І незмінними залишалися слова Овідія, оспіваного Пушкіним поета — вигнанця стародавнього світу: “Наші тіла змінюються, завтра ми не будемо такі самі, якими були вчора і сьогодні”. Але все-таки народи створювали казки, міфи, легенди, пісні й саги, де герої долають час, хвороби залишають людину, старий стає молодим. Я жив між людей, роздумував над цими витворами народів. Бачив я, як людина вже почала створювати ті килими-самольоти, про які народ колись складав казки. Я й сам побудував килим-самоліт і літав на ньому. Медики вісімнадцятого століття покладали свої надії на електрику. Та ні. Електромедицина не стала універсальним засобом від усіх хвороб, а тваринний магнетизм виявився вигадкою. Навіть наука дев’ятнадцятого століття не розв’язала питання про “живу воду”. Залишилися мрії-казки. Я шукав, роздумував, ставив досліди. У міфах говориться, що безсмертні, вічно молоді боги харчувались амброзією й пили нектар. То ось де заховано таємниця довголіття і зцілення від хвороб, казав я собі. Вся справа в харчуванні! І я почав вивчати властивості “амброзії” — пилку рослин і нектару, того солодкого соку, який виділяють рослини. Детально і довго досліджував я, чому бджола-матка живе в п’ятдесят-сімдесят раз довше, ніж звичайна бджола.

Але, щоб подолати час, потрібна енергія. Про яку енергію мріяв народ, створюючи казки про живу воду? Яку енергію закликати для подолання часу?

Ломоносов відкрив закон збереження речовини і руху. Наука знає: енергія одного виду переходить в енергію іншого виду. Кількість енергії залишається незмінна. Лише форми і властивості її різноманітні. Але ж не до механічної енергії, яка рухає частини машин, має звернутися людина, щоб на ділі здійснити те, про що мріяв Фауст: зупинити мить, повернути збіглі роки, зцілитися від хвороб старості і стати знову молодим.

Перетворення… перетворення… перетворення!..

Яка титанічна енергія захована в перетвореннях, в метаморфозах комах!

Мурашиний лев, що закопався в зроблену ним воронку і стріляє піщинками в перехожих мурашок, перетворюється на літаючу комаху, схожу на /бабку. Гусениця, яка повзає на шістнадцяти ногах, перетворюється на кольорового метелика, що весело пурхає над землею. Личинка бабки, яка пересувається у воді мов ракетний двигун, перетворюється на граціозну бабку… Перетворення… перетворення… перетворення!..

Не крізь скельця мікроскопа дивився я на процеси перетворення комах — від личинки, яка вилупилася з яйця, до появи дорослої комахи. Я жив тут, у Країні Дрімучих Трав, у гніздах одиноких бджіл, у мурашниках, зимував у вуликах диких бджіл.

Я був людиною-мікроскопом. І тому я побачив перебіг усіх процесів метаморфози. На моїх очах одні форми комах перетворювалися в інші. Під час різних перетворень комах я збирав ферменти. У моїх мішках, що лежать тут, під землею, у мішках-коконах, де раніше буяло життя, нині зберігаються могутньої сили речовини. Вже першого року мого життя тут я вивів формули інстинктів комах і став непереможний. Я давно вже розв’язав рівняння зміни швидкостей розвитку комах та навчився затримувати і прискорювати їх ріст, ліпити їхні організми на свій розсуд.

Але людина? Організм людини зовні простий, а насправді дуже складний, як всесвіт, співучий, як океан.

У підвалах я зберігав і зберігаю запаси нечуваної енергії, охороняю їх, як скупий лицар. Але як озброїти людину цією енергією, щоб вона гукнула миті: зупинись! Оцього я й не знав. Зневірився. Але ненадовго. Знову почав шукати й думати, досліджувати. Знову почав мізкувати над тим, щоб ферменти-гормони метаморфози, які зберігаються в моїх підвалах, дали організмові людини ще небачену міць, щоб людина могла відсунути від себе старість, підпорядкувати собі хвилини, що так швидко минають.

І ось тепер, коли я відновив щоденник, коли розгадка найбільшої таємниці десь поряд, зовсім поряд зі мною, — тепер сюди з’явилася людина і принесла з собою те, що допоможе мені поставити дослід, аби повернутися до людей… Що робити? Залишитися тут і продовжувати досліди, пошуки, роздуми та’ розгадати таємницю “повітря збіглих хвилин?” Але чи можу я залишити разом із собою гостя — лякливу і безпорадну людину, залишити в країні, де все довкола загрожує небезпекою? Як бути? Повернутися до людей без розгаданої таємниці, із самими лише спогадами про “повітря збіглих хвилин”?

Кинути все? Відмовитися від розгадки таємниці “повітря збіглих хвилин”? Сказати: прощай, Країно Дрімучих Трав? Недорозв’язати завдання і піти звідси назавжди — залишити порожні кокони? Залишити так, як залишають непотрібний мотлох, поламані ящики, порожні бочки, розбиті миски, від’їжджаючи з дач в дощову нудну осінь. Що робити?..

І я побачив, як Думчев розвів руками — маленькими ручками маленької людини, — розвів ними зовсім так, як розводить дитина, загубивши найулюбленішу іграшку. “Що робити?”

Я мовчки стояв у ніші, притулившись до стіни… Думчев замовк. У глибокій задумі він почав обходити камери. А я… Я не в змозі був зрушити з місця. Ноги мої підломлювались. Все в мені змішалось: подив (як же, яким чином можемо ми повернутись до людей?), захоплення відкриттями Думчева, гордість за розум людини і неспокій, неспокій…

Нарешті я ступив крок, хотів був кинутися до Думчева. Але він з несподіваною, невластивою йому метушливістю почав перебігати від камери до камери, з комори в комору. Він торгав, гладив лантухи, наповнені дивною речовиною. Він перебирав їх, перекладав з місця на місце, уважно, любовно, дбайливо. Ось чому я й подумав: “Думчев не піде звідси нізащо, ніколи!”

Та ось він зупинився посередині коридора. І я почув його голос, що зараз зовсім змінився:

— Хочу додому! Хочу до людей!

Він вимовив ці слова так, ніби стримував плач. Я тихо підійшов і, взявши його за руку, сказав:

— Я тут!

Цієї хвилини щось упало коло нас. Стеля захиталася. Посипалось каміння.

— Обвал! — скрикнув Думчев.

Ми побігли коридором, щоб вийти до річки Запізнілих Докорів. Та марно!

— Ходу немає! Стеля обвалилася! Назад! Ми бігли. Хвилини здавалися вічністю.

Десь над нами чути було гуркіт. Світло ліхтарів-бактерій не меркло. Здавалось, ці дрібні живі істоти щосили намагаються допомогти нам вибратися з підвалів. Коли ми піднялися східцями в кімнату Думчева, я відчув там запах гару. Дихати стало важко. Але як тривожно зашелестіли над нами прим’яті, зламані, сплутані дерева-трави, коли ми вибігли з будинку Думчева! В тіні пенька димів великий білий димок. Війнуло нестерпним жаром.

— Цигарка! — крикнув Думчев. — Були люди — вас знову шукали! Хтось кинув запалену цигарку!

Ми спробували сховатися від диму в гущавині трав. Дим стелився по землі. Ми спробували прорватися до річки… Але сухі трави загорілись. Вогонь заступив дорогу.

— Назад! До підвалів! — вигукнув Думчев.

Я підкорився. Тримаючись за плащ Думчева, затуляючи руками очі, задихаючись від диму, я біг. Отямився лише в підземних кімнатах.

Пам’ятаю, як Думчев квапливо зав’язав у мішок аркуші записів своєї подорожі і віддав мені цей мішок. Кімнати поступово наповнювалися димом. Гасли вогники бактерій. Ми запинали штори, закривали всі ходи.

Почали спускатися в підвал. Навіщо? Думчев вів мене коридором. Що буде з нами, я не знав. Тиша коридора й міцна рука Думчева мене заспокоювали. Я в усьому корився йому. Пам’ятаю, як ми ввійшли в нішу. Він відслонив туго запнуту штору. Ми опинились у невеличкій кімнаті. Вона не була освітлена, лише з коридора сюди просочувалося світло, але Думчев запнув штору.

— Сядьте тут! — сказав він.

Я відчув незнайомі мені відсвіжуючі запахи. З темряви долинув спокійний, рівний голос Думчева: