В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич - Страница 39

На дні річки я нахилився і простягнув руку, щоб узяти свій мішок, але хтось різко вдарив мене по руці. Опік! Я побачив, як гілка прозорого дерева захиталася, потяглась і спробувала схопити Мене. Знову удар, опік!

І зараз, пригадуючи, я знову переживаю той стан заціпеніння, коли людина уві сні хоче гукнути когось на поміч. Хоче, але не може: все всередині холоне від страху. Так, я й досі пам’ятаю свій переляк.

На березі біль поступово вгамувався. Не зрозумію, не розберусь, не здогадаюсь, що ж трапилося під водою. Хіба може гілка підводного дерева розмахнутись і вдарити людину по руці?

Я гострю каменем скалку стулки черепашки. Вона стає гостріша. Черепашка під каменем шурхотить, дзвенить — дз… дз… З цим гострим серпом я знову спущуся на дно річки.

Переляк — поганий порадник. Час! Час знову спускатися під воду. В руці нагострений кусок черепашки. Через плече перекинуто довгу мотузку. В добре припасованому скафандрі, вільно дихаючи повітрям, яким його наповнила сріблянка, я знову пішов по дну річки, щоб цього разу повернутися на берег із щоденником.

М’яке світло, змінюючи свої відтінки, поширювалося у воді. Мерехтіли швидкі й легкі тіні риб, що пропливали повз мене. Спокійно обтікала вода стебла латаття — стебла, що поставали переді мною, мов велетенські стовбури. Ось і затон. Здалеку видніється загадкове прозоре дерево. Як спокійно повисли у воді його шість гілок! Тільки переляк зміг перетворити це дерево, правда, дещо химерне (на гілках — жодного листочка), на чудовисько.

Так, переляк — поганий порадник. Дивно, як міг я придумати якусь фантастичну подію, пов’язану із спокійним деревом та його шістьма мирними гілками.

Я наблизився і не встиг навіть нахилитися, щоб підняти згорток, як дерево почало рухатися.

Я відскочив убік, притиснувся до підводного берега.

Дерево на моїх очах коротшало, ставало товстішим. Гілки, похитуючись, наближались одна до одної, нишпорили, шукали щось у воді: піймати, схопити те, що від них вислизнуло. Добре й уважно придивившись, я пересвідчився, що дерево тепер стоїть зовсім не на тому місці, де я його побачив уперше. Воно перемістилося далі від моховинок і ближче до мішка із щоденником.

Що робити? Дерево має шість гілок. Під однією з них, зовсім поряд, — мій мішок. Я кинувся до нього. Не добіг, рука не дотяглась. Якась нитка обкрутилася навколо лівої руки. Я зрубав серпом одну, потім другу гілку. Замахнувся на третю. Але одна відрубана гілка зачепилася за скафандр. Я не став її і відривати: ніколи! Знову кинувся до мішка. Нитки, що їх викидало дерево, обмоталися круг ніг, тягли мене до себе. Опік, другий… Я їх відчував на руках, ногах, на спині. Упустив серп. Намагався підняти. Порізав руку. Почав задихатися — повітря під скафандром не вистачало. Поранений, обпечений, я встиг перерізати грузила біля скафандра і, змучений, виплив на поверхню води. Насилу дістався із скафандром, що заплутався біля правої ноги, до берега. Спробував підвестися, але відразу ж упав: ліву ногу паралізувало, руку пекло, ніби я схопив розжарений цвях. До печери добратися не міг. Ліг на пісок.

Наді мною літали, повз мене скакали, повзали, через мене стрибали мешканці Країни Дрімучих Трав. Але я заснув. Коли прокинувся, сонце уже сідало. Пісок охолов. Біль то вгамовувався, то посилювався. Спробував зрушити з місця — і не зміг… Яку отруту влило в мене це дерево?

Голод мучив. Наді мною гойдалась пишна голівка конюшини. От якби випити нектару з її вузеньких квіточок! Але не добратися, не дотягнутись…

Ще на дні річки за край скафандра зачепилась відрубана гілка дерева-чудовиська. Тепер жалюгідна, втративши свій живий скляний блиск, вона валялася на піску, поряд із скафандром. У мене вистачило сили простягти руку. Я був дуже голодний і почав жувати зморщений кусок гілки.

Рана на нозі горіла, кровоточила. Чим прикрити, охолодити відкриту рану? В напівзабутті я приклав до неї й досі вологий залишок гілки, обмотав ним ногу. Дуже дивна пов’язка!

Тепер мої думки — думки лікаря — привернула нова загадка. Зовсім недавно, після горезвісної сутички з деревом, я лежав нерухомо, був майже паралізований, не міг підвестись. Горіли опіки. На нозі — рана. Але чому я так швидко видужав? Які ліки повернули мені сили? Як могло статися, що вже напівгнила, з неприємним запахом гілка дерева-чудовиська допомогла мені видужати? Дуже дивні ліки! Невідома рослина майже вбила мене, і ця сама рослина… вилікувала! Ноги були як у вогні, але вже через день-два полегшало — рана почала загоюватись. А коли я зняв “пов’язку”, побачив; рана закрилася, зарубцювалась. Цей випадок начебто підтверджує своєрідний закон подібності: те, що зробило тебе хворим, те й вилікує. Виходить так, ніби мав рацію старогрецький учений Гіппократ, який твердив більше двох тисяч років тому, що лікує хворого його природа, а лікар повинен лише допомагати природі. Гіппократ писав: “Хвороба викликається подібним, і подібним-таки хворий відновлює своє здоров’я”.

Загадки, загадки, загадки…

Що за дивне дерево росте під водою поряд з моїм мішком? Воно переміщається, паростки його нишпорять у воді, ловлять живих істот, жалять, паралізують. І це ж саме дерево… лікує.

Можливо, ця невідома комахоїдна рослина близька родичка венериної мухоловки і росички? Хай січе, б’є дощик, але і росичка і мухоловка жодною ворсинкою, жодною щетинкою не поворухнуть. А як оживають обидві рослини, коли спокійної години піднесеш до них шматочок м’яса! Їм треба спіймати, перетравити цю їжу. В таких випадках вони проявляють свій характер по-різному: повільно, не поспішаючи нахиляються ворсинки росички до м’яса. А венерина мухоловка хапає здобич енергійно і поривчасто. Можна обдурити мухоловку: доторкнешся соломинкою до однієї з її щетинок, і одразу ж листок рослини закриється. Спіймав! А росичку соломинкою не обдуриш.

Може, в затоні не рослина, а тварина, яку ще ніхто не описав? Хіба в усіх печерах, нетрях нашої планети побували люди, хіба по всіх закутках печер нишпорило світло ліхтарів? Хіба вивчено океан на всіх його глибинах? Ні, не всі живі істоти стали експонатами наших музеїв. І не все на планеті описано, змальовано, сфотографовано. Адже ж повідомлялось у “Науковому віснику” (пригадую… це було за рік чи за два перед тим, як я опинився в Країні Дрімучих Трав), що в лісах Конго експедиція виявила тварину, смугасту, як зебра, з довгою шиєю — найближчого родича жирафи. Місцеві мешканці називали її окапі.

Загадки, загадки, загадки…

Втретє я вирушив до затону, щоб узяти нарешті свій мішок із щоденником, який лежить біля загадкового дерева.

Здоровий, бадьорий, веселий, знову в скафандрі, з новим гострим серпом у руці, з довгою гачкуватою палицею йшов я по дну до затону. В успіхові не сумнівався: цього разу я повернусь із щоденником.

Дві гілки я зрубав, чотири лишилося зрубати — і мішок буде в мене.

Я міцно стискав у руці серп. Звичайно, щоденник я візьму. Гілки, які зрубаю, віднесу на берег і почну перевіряти, досліджувати цілющі властивості дивної рослини. І, хто знає, можливо, хвора, стражденна людина дістане нові ліки небувалої сили.

Я притулився до підводної криці берега. Треба перепочити. Крізь напівсутінь води я бачу дерево і навіть розпізнаю обриси мішка із щоденником.

Мов німий і грізний вартовий, стоїть тут це дерево. Щоб охороняти вхід до затону, щоб не підпускати нікого до мішка і покарати того, хто торкнеться щоденника відкриттів, зроблених у Країні Дрімучих Трав.

І згадав давню-предавню казку: чудовисько стереже скарб, який може дати людині щастя. І це чудовисько ставить на шляху людини страшні перешкоди, накликає на неї біду за бідою. Та людина долає перешкоди. Вона йде вперед, убиває чудовисько й забирає неоціненний скарб.