В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич - Страница 33

Рипіння виразно долинало з глибини вирви. Не випускаючи кінця повідка, на якому тримав павука, я ліг на край вирви і став придивлятись. Якась тварина із щелепами — кожну загнуто немов серп — робила своїм широким тілом борозну в піску. Ось чому з вирви чутно було рипіння.

Мурашиний лев! Це він зробив вирву — пастку в пустелі: спочатку окреслив одне коло — першу борозну, а всередині кола заходився скопувати другу, меншу, борозну, потім третю… І ось тепер, у моїй присутності, він закінчував роботу: конічна яма готова.

Мурашиний лев закопався в неї, лише стирчать із піску щелепи-серпи. Я почекав, подивився ще раз і хотів був рушити далі. Але щось ударило мені в обличчя, запорошило очі. Я затулився руками, пустив повідок. Почув гуркіт…

Павук! Моя в’ючна тварина котилась униз разом із щоденником, що лежав у коконі, котилася туди — на дно пастки. Піщаним дощем мурашиний лев засипав мені очі і збив з ніг павука. Я бігав по краю пастки, не знаючи, що робити. Павук поволі сповзав до страшних серпів мурашиного лева. Я вийняв з мішка найдовшу мотузку, зробив великий зашморг, накинув його на павука і став тягти. Павук видирався кагору, намагався вибратися. Я йому допомагав. Ось він уже поряд зі мною, і я рвучко смикнув мотузку. Але павутиння, яким був обплутаний кокон, очевидно, ослабло, і кокон з щоденником зірвався й покотився в пастку, звідки допіру виліз павук. І тієї ж миті він рвонувся і кинувся слідом за коконом на дно вирви, де стирчали два серпи мурашиного лева. Я бачив: павук наздогнав кокон, схопив щелепами, став видиратися нагору, падав, скочувався. Я допомагав йому що було сили — тягнув мотузку. І ось він виліз нагору.

Павук здихав. Я схилився над ним. Переламано ноги. Обірвано сплутане павутиння, яке довго і міцно тримало кокон. Очі стьмяніли. Але в стиснутих щелепах — кокон, той кокон, в якому павук зберігає яйця (з них вилуплюються павучата) і куди я замість них поклав важкий щоденник.

Всю дорогу павук ніс у коконі щоденник, оберігав, важко пересувався з ним, врятував із згубної пастки. Павук здихав. Хто ж убив його? Інстинкт материнства…

Вчені ставили дослід: обережно й непомітно сховали кокон. Тарантул відразу ж почав виявляти неспокій, обшукав нору, потім розкопував землю — чи немає там кокона. Рив, копав, та все марно. Втративши останні сили, здох.

Павук, якого залишають у банці із його маленькими павучатами без їжі, дає себе з’їсти павучатам, але не чіпає жодного.

Все це я знав давно.

Ота жива істота, яку багато людей зневажає, зараз конала на моїх очах. Я її дуже, дуже жалів.

Я дістав з кокона загиблого павука щоденника, відніс його вбік. Вийняв з мішка гостру скалку черепашки і заходився копати землю. Надвечір я засипав мертвого павука піском.

Рано-вранці з мішком, в який я сховав щоденника, з важким мішком я попрямував на північний схід.

Самотній мандрівник бреде безкрайою пустелею, лісами й долинами. Раз у раз зупиняється: мішок із щоденником надто важкий. Він то бере його на плечі, то несе в руках, то волочить по землі. Мандрівник прямує до Великої Повільної річки. Він подолає її і прийде до альтанки, до людей, щоб передати їм щоденник відкриттів. Він несе його у водонепроникному шовковому мішку.

Який безмежний водний простір, яка незвичайна сіра далечінь! Велика Повільна ріка!

Усі роки, проживши далеко від цих берегів, я навіть не уявляв собі, на яку неозору водну перешкоду перетворився той маленький лінькуватий струмок, через який я колись так легко переходив. Не думав і не уявляв собі, що ця річка така широка. Як дістатися другого берега? Зробити пліт — рубати дерева, тягти до води, зв’язувати мотузками? Я ходив заростями біля річки і жодного дерева, придатного для плоту, не знайшов. А чим зв’язувати пліт? Чи вистачить мотузок?

Скільки днів, скільки ночей я ще пробуду тут?

І все частіше, виходячи із заростей на піщану прибережну косу і дивлячись на безмежну водяну сіру пелену, вкриту дрібними брижами, я відчував: мені ніколи не подолати цю річку!

Був ясний ранок. Я сидів на березі. Повітря таке прозоре, що, здавалося, вгадуєш обриси протилежного берега. Та до нього ніколи не дістатися! На душі було гірко і сумно.

Раптом у заростях повз мене промайнула чиясь тінь. Знову павук! Та який гарний! Широка оранжева смуга облямовувала його темно-шоколадне тіло. Білі цятки двома рядами простяглися по поверхні черевця. Рожеві ноги швидко перебирали зелену траву. Павук волік великого сухого листка. Куди?

Обережно й тихо я почав скрадатися крізь зарості слідом за павуком. Він підтягнув листок до води і знову побіг у зарості. Я довго чекав біля води, і ось павук знову з’явився. Як і раніше, він тягнув сухий листок. Покинув і цього листка поряд з першим, біля води. І знову — в зарості! Тепер я пішов за павуком. Він біг то в один, то в другий бік і неначе щось шукав. Незабаром я загубив його і повернувся на берег. Дивлюся — біля води лежать уже три листки. Що буде далі? Навіщо павукові сухе листя? Навіщо він тягне його до води?

Може, це той павук, якого називають плотовим? Він переслідує здобич на воді — бігає по її поверхні і не тоне, часто споруджує пліт, пливе на ньому за течією. Прип’явши себе довгим павутинням до плоту, він залишає його, біжить по воді, ловить здобич, повертається з нею на пліт, з’їдає, відпочиває на ньому. Потім знову полює.

З якою швидкістю я побіг по свій мішок! Було дуже важко пробиратися з вантажем крізь зарості. Я поспішав, боявся, що павук зробить пліт і попливе без мене. Нарешті побачив: сухе листя лежить на старому місці, на березі. Очевидно, плотовий павук так і не повертався. Даремно я поспішав. Сховав мішок у кущах, заходився збирати в дорогу харчі — квітковий пилок, насіння, нектар. Однак весь час позирав, чи не з’явився павук, чи не почав він в’язати пліт.

Настав вечір, а павук не повертався. Можливо, загинув, а може, я його сполохав, і він споруджує пліт в іншому місці. Я сидів на мішку біля річки, чекав, мріяв.

От якби роздобути надійні мотузки, що не набухають у воді, та й зв’язати пліт!

Десь біля берегів Сіцілії, Корсіки, Південної Італії живуть молюски, в яких черепашка завдовжки більше півметра. Цю величезну черепашку молюск прикріплює до скель нитками. Які міцні повинні бути ці нитки! Дивно, чому розводять різних шовкопрядів, а не видобувають черепашачий шовк. Молюска, здається, називають pinna nobilis.

Запала ніч. В заростях на березі було вогко й холодно. Я сидів на мішку, де лежав щоденник, нехитре начиння — багато мотузок, ниток — і мріяв про дивовижні коричневі нитки молюска, який десь зараз уночі під водою прикріплює велику черепашку до скелі в Середземному морі, згадував пісні на плотах, перевозах і поромах, гудки пароплавів, на яких люди легко долають річки.

Настав ранок. Павук не з’являвся. Може, він не пам’ятає, де залишив листя? Але ж пам’ятає оса, де вона ховає тарантула, якого паралізувала: вона йде від нього геть і потім здалеку повертається, приносить камінці, затуляє вхід у щілину. Може, павук загинув?

Треба вийняти мотузки з мішка, спробувати зв’язати пліт з очеретинок або з цупкого сухого листя. Чим же їх прошити, проколоти? Я вирушив на пошуки очеретинок, листя і, відійшовши на кілька кроків від берега, майже наскочив на павука. Він біг туди, до свого сухого листя на березі.

Я побачив, як він став випускати павутиння і намотувати його на листя. Я підкотив свій мішок упритул до листя. Павук мене не помітив — його увагу поглинуло прядиво. Павутиння стягувало краї листя; вони ледь загинались, утворюючи щось схоже на човен з високо піднятими бортами. Ось він поволік пліт до води.

Забуті всі сумніви, зникли нерозв’язні Питання. Зовсім як у того діккенсівського героя, який перекидав лівою рукою через праве плече всі важкі питання. До речі, як звали цього героя?..