Над прірвою у житі - Сэлинджер Джером Дэвид - Страница 8

— Ради бога, тільки ж не розтягни! — кажу. — Я одягав її всього разів зо два.

— Не бійся. Куди в біса поділися мої сигарети?

— Он на столі.

Стредлейтер ніколи не знав, де в нього що лежить.

— Під твоїм шарфом, — кажу.

Він сховав сигарети в кишеню куртки. Моєї куртки.

Знічев'я я раптом знов повернув свою мисливську шапку козирком наперед. Бачу, чогось розгулялися мої нерви. Вони в мене взагалі ні к бісу.

— Чуєш, а куди ти її поведеш? — питаю. — Придумав, уже?

— Ні ще. Махнемо в Нью-Йорк, якщо встигнемо. Вона якоїсь хороби взяла дозвіл тільки до пів на десяту.

Його тон мені не сподобався. Я йому кажу:

— Це вона, видко, через те, що не роздивилася ще, скільки в тобі, паскуді, краси і шарму. Бо якби роздивилася, то взяла б дозвіл, мабуть, до пів на десяту ранку!

— Звісно, чорт забирай! — відповів Стредлейтер. Його ніщо не бере, ніякі глузи. Надто вже він високої думки про себе. — А тепер давай без жартів, — каже. — Напиши мені той капосний твір. — Він уже застебнув куртку й зібрався йти. — Але не дуже суши собі голову— аби тільки розповідь була яскрава, щоб аж убивала. Домовились?

Я нічого не відповів. Не хотілося. Тільки сказав:

— Спитай її, чи вона й досі не ходить дамками.

— Спитаю, — пообіцяв Стредлейтер, проте я знав, що він однаково не спитає. — Ну, бувай! — І хряснув за собою дверима.

Я посидів ще з півгодини. Просто сидів собі в кріслі й ніякого біса не робив. Думав про Джейн, про Стредлейтера, про їхнє побачення і т. ін. І так нервувався — мало не збожеволів. Я ж бо вам уже казав, який він розпусник, той паскуда Стредлейтер.

Несподівано завіси в душовій розсунулись, і до кімнати знов зашелепався каналія Еклі. Вперше за все моє розтрикляте життя я йому зрадів. Хоч відвернув мене від отієї мури в голові.

Еклі просидів у мене майже до самого вечора. Все розводився про хлопців у Пенсі, яких він ненавидів, і сколупував величезного вугра в себе на підборідді. Хоч би носовичка взяв абощо. А втім, якщо хочете знати правду, я не певен, що той субчик мав носовичка. Принаймні я ніколи його в Еклі не бачив.

5

По суботах у Пенсі на вечерю завжди давали те саме — біфштекс. Вважалося, що то такий делікатес — куди твоє діло! Б'юсь об заклад на тисячу зелених, робилося це не просто так. У неділю ж бо до багатьох хлопців приїздили батьки, і каналія Термер, певно, метикував собі: кожна мати відразу спитає свого любого синочка, що йому давали вчора на вечерю, і той, звісно, відповість: «Біфштекс». От дурисвітство! Ви б тільки побачили той біфштекс! Сухий, твердий, як підошва — ніж не бере. До того біфштекса щоразу клали кавалок наче глевкої м'ятої картоплі, а на десерт була «руда Бетті» — листковий пудинг із сухарів з яблуками. Його ніхто й не їв, хіба що ота шпана з молодших класів, яка взагалі нічого кращого не бачила, та ще такі ненажери, як Еклі.

Коли ми вийшли з їдальні, надворі було дуже гарно. Землю вже притрусив сніжок — дюймів у три завтовшки — і все сипав і сипав, мов божевільний. Погода стояла з біса чудова, і ми заходилися жбурляти один в одного сніжками й узагалі казитися. Діти, та й годі* Але всім було дуже весело.

Ні на яке побачення чи там ще куди я не йшов, і ми з моїм приятелем Мелом Броссардом із команди борців надумали гайнути автобусом до Егерстауна — з'їсти по біфштексу, а може, й подивитись який-небудь зачуханий фільм. Не хотілося ж цілісінький вечір сидіти крячкою в гуртожитку. Я ще спитав Мела, чи він не проти, якщо з нами поїде й Еклі. Річ у тім, що в суботу Еклі завжди чипів у кімнаті і тільки те й робив, що видушував свої вугрі. Мел відповів, що загалом він, звичайно, не проти, але й не в захваті від такої перспективи. Він не дуже полюбляв Еклі. Одне слово, вернулися ми до гуртожитку зібратись, і я, поки натягав калоші тощо, крикнув Еклі, чи не бажає вій у кіно. Той каналія, певна річ, добре чув мене крізь душову, але спершу не відгукнувся. Такі, як Еклі, ніколи не відгукуються з першого разу. Нарешті він прохилив завісу в душовій, став на порозі й запитав, хто з нами піде ще. Йому завжди треба знати, хто з ним іде. Слово честі, якби цей канарик попав у корабельну катастрофу й ви кинулися на човні його, рятувати, то Еклі, перше ніж залазити в човен, ще поцікавився б, зануда, хто сидить на веслах. Я відповів, що з нами йде Мел Броссард. Тоді Еклі й каже:

— А, отой кретин… Ну добре. Зачекай хвилинку.

Можна було подумати, що він робить мені бозна-яку послугу!

Поки Еклі зібрався, минуло годин п'ять. Я тим часом підійшов до вікна, розчинив його і зробив сніжку. Сніг ліпився дуже добре. Однак сніжки я нікуди не кинув, хоч уже й націлився був у машину — вона стояла по той бік вулиці. Просто я передумав. Машина була така біла, гарна. Потім я націливсь у водогінну колонку. Але колонка теж була біла-біла й гарна. Так я тієї клятої сніжки нікуди й не жбурнув. Я причинив вікно й заходив по кімнаті, дедалі дужче стискаючи в руках сніжку, щоб вона стала як камінець. Коли трохи згодом ми з Еклі та Броссардом сіли в автобус, я ще тримав сніжку в руках. Водій відчинив двері й сказав мені викинути її. Я відповів, що не маю наміру ні в кого кидати. Та водій мені не повірив. Ніколи тобі ніхто не вірить.

Еклі з Броссардом обидва вже бачили фільм, що його крутили в Егерстауні, тож ми з'їли по біфштексу, трохи пограли на рулетці-автоматі й поїхали назад у Пенсі. Я й не шкодував, що ми не потрапили в кіно. Здається, то була якась комедія з участю Кері Гранта і взагалі з усією отою їхньою мурою. До того ж якось я вже попхався був з Еклі та Броссардом у кіно. Обидва гиготіли, мов гієни, і саме там, де йшлося про серйозні речі. Аж прикро було сидіти поруч із ними.

Коли ми повернулися в гуртожиток, була ще тільки за чверть дев'ята. Каналія Броссард любив різатися в бридж і пішов шукати партнерів. А капосному Еклі знов забандюрилося постриміти у мене в кімнаті. Тільки цього разу він не примостився на бильці Стредлейтерового крісла, а гепнувся на моє ліжко — просто пикою в подушку. Лежить, зараза, і щось бурмоче хобі під ніс — так занудно-занудно — та знай сколупує кляті свої вугрі. Я разів сто натякав йому, щоб ушивався, але де там. Розлігся й усе торочить, торочить своїм занудним голосом про якесь дівчисько, що з ним нібито тягався минулого літа. Еклі розповідав мені про це вже разів сто. І щоразу по-іншому. То він, мовляв, робив це з нею в кузеновому б'юїку, а то вже під якимсь помостом на пляжі. Звісно, то все брехня. Еклі ще й жінки не знав, зуб даю. Я навіть маю сумнів, чи він узагалі хоч раз у житті лапнув дівчину. Одне слово, я мусив урешті сказати йому напрямець: мені, мовляв, треба писати за Стредлейтера твір, забирайся до бісового батька, а то я не можу зібрати докупи думок. Еклі таки й забрався, тільки не зразу — спершу він, як завжди, ще трохи повиснув у мене на душі. Коли він кінець кінцем вийшов, я надяг піжаму, халат, нацупив оту свою мисливську шапку й сів писати твір.

На лихо, я хоч умри не міг придумати, яку б його кімнату чи будинок описати так, як треба було Стредлейтерові. Я взагалі не люблю описувати всілякі там кімнати, будинки й іншу муру. Отож я вирішив узяти натомість бейсбольну рукавицю мого брата Аллі. Там є що описувати. Серйозно кажу. Аллі мав бейсбольну рукавицю на ліву руку. Він був лівша. Але вся штука в тому, що рукавицю брат геть пообмальовував віршами — і пальці, й кишеню, і все-все. Зеленим чорнилом. Це щоб було що читати, коли на полі до нього не йшов м'яч і він не мав чого робити. Аллі помер. Захворів на білокрів'я й помер, коли ми жили в штаті Мен, — 18 липня 1946 року. Він би вам сподобався. Аллі був на два роки молодший від мене, зате разів у п'ятдесят розумніший. Страшенно тямущий був хлопець. Учителі часто писали матері, що дуже, мовляв, раді мати у своєму класі такого учня. Але річ не тільки в тому, що Аллі був у нашій сім'ї найрозумніший. Він узагалі був найкращий, з багатьох поглядів. І ніколи ні на кого не гнівався. Кажуть, нібито руді швидко заводяться. А от з Аллі ніколи такого не траплялося, хоча чуб у нього аж горів. Зараз я вам розповім, який він був рудий. Я почав грати в гольф з десяти років. Пригадую, якось улітку — мені було тоді років, дванадцять — ганяв я м'яча. І весь час на душі мав таке відчуття, наче ось раптом обернуся — і побачу Аллі. Таки й обернувся і бачу: сидить брат на велосипеді по той бік огорожі — весь майданчик був обгороджений, — отож сидить він ярдів за сто від мене й дивиться, як я ганяю м'яча. Отакий він був рудий. Господи, який же милий був хлопець І Іноді за столом, бувало, щось як зайде йому в голову і він як почне сміятися — мало з стільця не падає. Я мав тоді всього тринадцять років, і батьки хотіли показати мене психіатрові й т. ін., бо я перебив у гаражі всі вікна. Та я батьків не засуджую. Правду кажу. Тої ночі, коли помер Аллі, я ночував у гаражі й повисаджував кулаком геть усі кляті вікна. Просто так. Я ще хотів був потрощити шибки і в машині,— того літа ми мали туристський фургончик, — але вже покалічив до крові руку й не зміг. Розумним мене за-це, звісно, не назвеш, та я й сам не тямив, що робив, а крім того, ви ж не знали нашого Аллі. У мене й досі часом ниє рука, як іде дощ абощо, і в кулак я не можу стиснути її як слід — тобто в справжній кулак, але взагалі мені на це начхати. Однаково я не Обираюся ставати ні хірургом, ні скрипалем, ні ще кимось таким.