Над прірвою у житі - Сэлинджер Джером Дэвид - Страница 5

Отож чую, Еклі стоїть на порозі душової, зразу за моїм кріслом, і визирає, чи нема в кімнаті Стредлейтера. Бо віп терпіти не міг Стредлейтера й ніколи не заходив до нас у кімнату, коли той був удома. Еклі взагалі рідко кого терпів.

Нарешті він переступає поріг душової і входить у кімнату.

— Салют! — каже. Еклі завжди вітався так, ніби йому все смертельно остобісіло або ніби він смертельно зморений. Йому, бачте, не хотілося, щоб я подумав, буцім він прийшов у гості абощо. Прикидається, мовби опинився тут ненароком, дідько б його вхопив!

— Салют! — кажу, але очей від книжки не підводжу. З такими, як Еклі, тільки пильнуй! Відірвешся від книжки — пиши пропало, замучить. Щоправда, він це зробить усе одно, але якщо звернеш на нього увагу не зразу, то доконає тебе не так швидко.

Еклі неквапно прочалапав по кімнаті туди, прочалапав назад. Це в нього вже така звичка — не може, щоб не перемацати своїми руками чужих речей. Помацає і обдивиться все на столі, потім на тумбочці — і так щоразу. Слухайте, часом він просто діяв на нерви!

— То як фехтувалося? — питає. Еклі до зарізу хотілось перебити мені читання і зіпсувати весь настрій. А саме фехтування йому було до лампочки. — Ми виграли чи ні?

— Ніхто не виграв, — кажу, але на нього не дивлюсь.

— Що? — перепитує Еклі. Він узагалі мав моду перепитувати.

— Ніхто не виграв, — знов буркнув я і глип на нього з-під лоба: що це ти, думаю, вже пірвав на моїй тумбочці?

Еклі саме розглядав фото дівчини, з якою я зустрічався в Нью-Йорку, — Саллі Гейс. Відколи та чортова карточка в мене, він брав її до рук і витріщався на неї разів, мабуть, щонайменше тисяч п'ять. І ніколи, дідько б його вхопив, не поставить карточку туди, де взяв. Зумисне ж, каналія, це відразу було видно.

— Ніхто не виграв? — каже Еклі. — Як це?

— Та я покинув у метро оті триклятущі рапіри разом з усім причандаллям. — Очей на нього я все ще не підводжу.

— Отуди к бісу! В метро? Загубив, чи що?

— Ми сіли не на ту лінію. Мені довелося раз по раз уставати й дивитись на оту ідіотську схему над головою.

Еклі став наді мною і заступив світло.

— Слухай, — кажу, — через тебе я вже вдвадцяте читаю те саме речення.

Хтось інший зрозумів би, чорт бери, цей натяк. Тільки не Еклі.

— Чуєш, а тобі не доведеться платити? — питає він.

— Не знаю, — кажу. — Та мені начхати. Слухай, малий, може б, ти сів, га? А то ні бісового батька не видно.

Еклі не любив, коли я називаю його «малим». Він щоразу відповідав, що сам я, мовляв, малий шпанюк — мені ж бо тільки шістнадцять, а йому — вже цілих вісімнадцять! На вього просто сказ находив, коли я називав його «малим».

Стовбичить — хоч би що. Це на нього схоже: кроку не ступить убік, коли його попросять зійти зі світла. Потім він, звичайно, відійде, але щоб одразу — нізащо.

— Що це ти в біса читаєш? — питає.

— Не бачиш? Книжку.

Еклі відгорнув обкладинку, прочитав назву.

— Щось путнє? — допитується.

— Ага. Особливо речення, на якому я оце застряг. — Коли я в гуморі, мені теж пальця в рота не клади. Правда, до Еклі це не дійшло. Він знову почав никати по кімнаті, перемацуючи мої та Стредлейтерові речі. Кінець кінцем я кинув книжку на підлогу. З таким фруктом, як Еклі, не багато начитаєш. Не дасть.

Я розсівся в кріслі і став мовчки стежити за Еклі, що почував себе тут, каналія, як удома. Від поїздки до Нью-Йорка я досить-таки зморився, і мене взяли позіхи. Потім мені скортіло трохи поклеїти дурня. Люблю часом поклеїти дурня — просто так, з нудьги. Я повернув мисливську шапку козирком наперед і натяг її на самі вуха. Сиджу і ніякісінького дідька, звісно, не бачу.

— Ой, здається, сліпну! — кажу таким хрипким-хрипким голосом. — Матусю рідна, в очах темніє!

— Псих! — кидає Еклі. — Їй-богу, псих!

— Матусю рідна, дай мені руку! Чом ти не даєш мені руки?

— Ради бога, не корч із себе!

Не встаючи з крісла, я, мов сліпий, почав мацати руками довкола. Мацаю та примовляю:

— Матусю рідна, чом же ти не даєш мені руки?

Звичайно, то я тільки придурювався. Іноді це мене тішить. А крім того, я знав, що Еклі, каналія, лютує, як чорт. Я з ним узагалі робився просто садистом. Дуже часто я при ньому відчував, що в мені прокидається справжній садист. Та кінець кінцем я кинув клеїти дурня, знов повернув шапку задом наперед і замовк.

— Це чиє? — спитав Еклі, тримаючи в руках Стредлейтерів наколінник.

От типчик, нічого не промине! Що побачить, те й згребе в руки — пояс від штанів, що завгодно. Я відповів, що наколінник Стредлейтерів. Еклі відразу жбурнув ним на ліжко Стредлейтера. Взяв на тумбочці, а кинув на ліжко, зумисне.

Потім знов усівся на бильце Стредлейтерового крісла. Ніколи не сяде по-людському. Неодмінно на бильце.

— Де ти доп'яв оцю ідіотську шапку? — питає.

— У Нью-Йорку.

— Скільки дав?

— Зелененьку.

— Обібрали тебе. — Він заходився чистити сірником під своїми паршивими нігтями. Еклі завжди тільки те й робив, Що чистив під нігтями. Цирк! Зуби запліснявілі, на вуха гидко глянути, а під нігтями шкребе щохвилини. Видно, думає, що цього досить, аби мати пристойний вигляд. Чистить він, отож, під нігтями, а сам не зводить баньок а моєї шапки. — Вдома в таких шапках ми ходимо полювати на козуль, щоб ти знав, — каже. — Це шапка мисливська.

— Дідька лисого! — Я скинув шапку й покрутив її в руках. Потім примружив одне око, так ніби взяв шапку на мушку. — В ній полюють на людей, — кажу. — Я сам полюю в цій шапці на людей.

— Твої вдома вже знають, що ти вилетів зі школи?

— Ні.

— А де ж це в біса швендяє Стредлейтер?

— На футболі. Рандеву там у нього, — промовив я, позіхаючи. Позіхав я всю дорогу. Воно й не дивно — адже в кімнаті було жарко, мов у пеклі, й мене хилило на сон. У тій Пенсі взагалі можна було або закоцюбнути від холоду, або спектися на смерть.

— Великий чоловік твій Стредлейтер, — сказав Еклі. — Чуєш, дай мені на хвильку ножиці, га? Вони в тебе під рукою?

— Ні. Я їх уже спакував. Вони в шафі, аж нагорі.

— Дістань на хвильку, га? — просить Еклі. — У мене задерся ніготь, треба відрізати.

Йому начхати — спакував ти речі чи не спакував, у шафі вони чи ще десь. І все ж таки ножиці я йому дав. Поки діставав, мене трохи не вбило. Тільки-но я відчинив шафу, коли це на кумпол мені гуп! — Стредлейтерова тенісна ракетка, та ще й у дерев'яній коробці. Так гахнуло, що свічки в очах засвітили. Еклі зо сміху теж мало не гигнув. Голос у нього такий тоненький, писклявий. Я знімаю з шафи валізу й шукаю йому оті падлючі ножиці, добра б їм не було, а він регоче. Що-що, а посміятися Еклі любив. Хай вам цеглина летить на голову абощо — Еклі регоче, аж падає.

— А ти, малий, з гумором! — кажу. — Ще й з яким! Ти що — не знав? — І подаю йому ножиці. — Слухай, бери мене своїм менеджером. Я влаштую твою передачу по радіо.

Я знов сів у крісло, а Еклі почав обрізати нігті. Не нігті, а кігті!

— Може б, ти обрізав їх над столом абощо? — питаю. — Слухай, обрізай над столом, га? Не хочеться мені чалапкати ввечері босими п'ятами по твоїх гидотних нігтях.

Та Еклі ніби й не чує — обрізає, каналія, нігті на підлогу, і край. От уже паскудна манера! Слово честі.

— Із ким же це в Стредлейтера рандеву? — питає. Йому завжди свербіло знати, з ким Стредлейтер водиться, хоч і ненавидів його.

— Хіба я знаю! А що?

— Та так. Слухай, не можу я терпіти цю сволоту! Ох, як же я не можу терпіти таку сволоту!

— Невже? А він просто не може без тебе жити. Сказав мені, що ти формений принц, — патякаю далі. Я часто називаю людей принцами, коли клею дурня. Щоб не збожеволіти з нудьги.

— Він завжди дере носа, — каже Еклі. — Ненавиджу я цю сволоту! Можна подумати, що він і справді…

— А може, ти обрізатимеш нігті все ж таки над столом, га? — кажу. — Я вже всоте прошу тебе…

— Весь час дере свого паскудного носа, — править своєї Еклі. — Думає, що бозна-який розумний. А по-моєму, він просто сволота. Думає, розумніших від нього немає…