Над прірвою у житі - Сэлинджер Джером Дэвид - Страница 20

Одне слово, ось про що я міркував цілу дорогу до готелю. Це зовсім не смішно, коли ти боягуз. А може, я й не зовсім боягуз. Хтозна. Може, я тільки наполовину боягуз, а наполовину людина, якій суто начхати, коли десь пропадають її рукавиці. Оце і є одна з моїх вад: я не дуже беру в голову, коли щось утрачаю. Мати через це дуже гнівалась, коли я ще був малий. Буває, люди цілими днями шукають загублену річ. А я ніколи не мав нічого такого, за чим би дуже пошкодував, якби його втратив. Може, саме тому я наполовину й боягуз. Це, звісно, не виправдання. Бути боягузом узагалі не має права ніхто. Якщо ти відчуваєш, що повинен зацідити комусь у зуби і тобі цього навіть хочеться, треба зацідити. Але в мене так не виходить. Мені легше було б викинути гада з вікна або відтяти йому сокирою голову, ніж ударити в обличчя. Ненавиджу я бити людей в обличчя. Краще вже нехай б'ють мене. Хоч така перспектива мене, певна річ, теж не приваблює, але ще дужче я лякаюся в бійці обличчя супротивника. Просто не можу на нього дивитися, ось у чому все лихо. Якби хоч позав'язувати обом нам очі абощо — уже було б легше. Дивне в мене боягузтво, якщо добре подумати, проте все ж таки боягузтво, і край. Я себе не хочу дурити.

І що довше я міркував про ті рукавиці та своє боягузтво, то важче ставало мені на серці. І надумав я зайти дорогою куди-небудь випити. В «Ерні» я взяв тільки три віскі з содовою, та й то останнє не допив. От що я вмію, то вже вмію: це — пити. Я можу пропиячити цілу ніч, і по мені ніхто нічого не помітить, особливо коли я в гуморі. Якось у Гутоні ми з одним хлопцем, Реймондом Голдфарбом, купили пляшку віскі й видудлили її в суботу ввечері у шкільній каплиці т— щоб ніхто не побачив. Він був п'яний як хлющ, а по мені навіть не було нічого видно. Я тільки геть замкнувся в собі і став до всього байдужий-байдужісінький. Але перед тим, як влягтися спати, я виблював — просто зумисне, не дуже мене й тягло.

Одне слово, не доходячи до готелю, я завернув у якийсь занюханий бар. Але звідти назустріч мені виповзли два п'яні в дим типи й почали розпитувати, де метро. Один дуже скидався на кубинця і весь час дихав мені під ніс смердючим перегаром, поки я пояснював їм дорогу. Після цього мені вже навіть перехотілося заходити до того чортового бару, і я вернувся в готель.

У вестибюлі — жодної живої душі. А смерділо так, наче там скидали мільйонів п'ятдесят сигарних недокурків. Не брешу. Спати не хотілося, але на душі було паскудно. Нудьга зелена. Хоч руки на себе накладай.

І несподівано вшелепався я в страшну халепу.

Тільки-но я ввійшов до ліфта, як ліфтер і каже:

— Розважитись не бажаєте, юначе? Чи, може, для вас уже пізненько?

— Ви про що? — питаю. Я навіть не здогадувався, куди він гне.

— Як щодо дівчаток? Не бажаєте?

— Хто — я? — кажу. Поводивсь я страшенно по-дурному, але ж спробуй не розгубися, коли тебе отак просто в лоба й питають!

— Скільки вам років, шефе? — провадить ліфтер.

— А що? — кажу. — Двадцять два.

— А-а… Гм… Ну, то як щодо дівчаток? За один раз — п'ять зелених, за ніч — п'ятнадцять. — Він глянув на свій годинник. — До дванадцятої дня. П'ять зелених — за один раз, п'ятнадцять — за цілу ніч.

— Можна, — кажу. Взагалі це суперечило моїм принципам тощо, але настрій був дуже гнітючий, і я вже ні про що не думав. У цьому ж і все лихо: коли настрій такий гнітючий, то навіть не думається.

— Що значить «можна»? На один раз чи на всю ніч? Мені треба знати.

— На один раз.

— Ну добре. Ви в якому номері?

Я глянув на червоний номерок на своєму ключі.

— Дванадцять — двадцять два, — кажу. Я шкодував уже, що завів усю цю музику, та відступати було пізно.

— Чудово. Я пришлю вам одну хвилин через п'ятнадцять. — Він одчинив двері ліфта, і я вийшов.

— Чуєте, а вона собою як — нічого? — питаю. — Бо стара шляйка мені не потрібна.

— Яка там стара шляйка! Будь спок. шефе!

— А кому платити?

— Їй, — каже. — Ну, то домовились, шефе! — І причинив двері перед самісіньким моїм носом.

Я ввійшов до себе й змочив чуб. Та коли носиш «їжачка», прилизати його — дохле діло. Потім спробував, чи не смердить у мене з рота — адже я висмалив у «Ерні» тьму сигарет, ще й пив віскі з содовою. Це робиться так: приставляєш до рота долоню і хукаєш угору, дo носа. Запаху я нібито не почув, але, зуби все ж таки почистив. Потім одяг свіжу сорочку. Я знав, що задля якоїсь там повії особливо прибиратися не варто, але ж треба було згаяти час. Бо чогось я трохи нервувався. Правда, я вже був досить збуджений і т. ін., але все ж таки трохи нервувався. Якщо вже хочете знати правду, то я ще й жінки не знав. Не брешу. Нагода стати мужчиною і т. ін. траплялася не раз, але в мене так нічого й не вийшло. То те завадить, то те. Скажімо, коли ти в дівчини вдома, то її старі припхаються не тоді, коли треба, — тобто ти сам боїшся, що вони ось-ось припхаються. А коли всядешся з нею в чиїйсь машині на задньому сидінні, то на передньому неодмінно сидить ще одна дівчина — тобто хто-небудь із своєю дівчиною, і цій теж кортить знати, що ж у біса діється на тому задньому сидінні. І вона все круть та круть головою назад — мовляв, що ж у дідька ви там робите?! Одне слово, то те завадить, то те. Але раз чи два до цього ледве таки не дійшло. Особливо один раз, я добре пам'ятаю. Проте знов щось перешкодило — навіть не пригадую вже, що саме. Та здебільшого, коли вже майже дійде до діла, дівчина — якщо вона, звісно, не повія тощо — неодмінно скаже: «Облиш, не треба». І я облишаю. Ось у чому моя біда. Інші не облишають, а я нічого не можу з собою вдіяти. Біс його знає — чи вона справді хоче, щоб ти облишив, чи просто страшенно боїться, а чи тільки каже тобі облишити, щоб потім, коли не послухаєшся, винен був ти сам, а не вона. Одне слово, я завжди слухаюсь. На лихо, мені завжди їх шкода, дівчат. Розумієте, більшість із них такі дурепи, і взагалі. Тільки почнеш її цілувати, дивишся — а вона вже й ради собі не може дати. Як тільки дівчина по-справжньому розпалиться, розуму в неї вже не питай. Не знаю. Каже мені: «Облиш!» — і я облишаю. Потім каєшся, коли проведеш її додому, але щоразу робиш те саме.

Одне слово, надягаючи свіжу сорочку, я думав про те, що такий шанс мені, власне, ще не траплявся. Якщо вона, думаю, повія, то принаймні бодай чого-небудь у неї навчуся — гляди, доведеться колись одружуватись абощо. Часом мене ця дурниця непокоїть. Я читав у Гутонській школі книжку про одного дуже вишуканого, галантного й розпусного типа. Звали його мосьє Бланшар, ще й досі пам'ятаю. Сама книжка барахляна, але той мосьє Бланшар був зух нівроку. Він ще мав такий здоровенний замок на Рив'єрі, в Європі, і весь вільний час згаював тим, що лупцював дубцем жінок. Сам був худющий, як тріска, але жінки за ним просто вмирали. В одному місці він там каже, що жіноче тіло — це ніби скрипка й т. ін., і щоб вона заспівала, треба бути великим музикантом. Паскудна книжка, сам знаю, але ота мура зі скрипкою відтоді не йде мені з голови. Власне, саме через це мені й хотілося трохи підучитись — гляди, думаю, коли-небудь одружуся. Слухайте, Колфілд і його чарівна скрипка! Все це, звісно, дурниці, я знаю, але не такі вже й дурниці. Я б не проти хоч що-небудь у цьому ділі тямити. А то, якщо вже хочете знати правду, я здебільшого навіть не знаю, з чого й починати, коли залишаюся сам па сам з дівчиною, чорт забирай! Сподіваюся, ви розумієте, що я маю на увазі. Взяти хоч би оту дівчину, з якою в мене це ледве не вийшло — я про неї вже розповідав. Добру годину вхекав, поки стяг із неї отой розтриклятущий ліфчик. А коли нарешті стяг, вона ладна була плюнути мені межи очі.

Одне слово, я никав по кімнаті й ждав отої повії. Хоч би, думаю, гарненька була абощо. А втім, це мене не дуже й хвилювало. Аби лише скоріш усе відбути. Нарешті хтось постукав, я поквапився до дверей відчиняти, але перечепився через клятий саквояж, що стояв на дорозі, і так шандарахнувся — мало коліна не розвалив. Чорт, ну й час я завжди вибираю, щоб дати сторчака через саквояж!