Війна світів - Уэллс Герберт Джордж - Страница 85

— Не пускайте його! — кричав велетень землекоп із закривавленим заступом у руці. — Він прикидається.

— Ні, він не прикидається, — сказав доктор, обережно випроставши одне коліно. — Та я триматиму його.

Кемпове обличчя, все в синцях, починало вже чорніти. Говорив він неясно, бо з губи в нього капала кров. Випустивши одну руку Невидимця, він обмацував йому обличчя.

— Рот весь у крові, - сказав Кемп, а тоді скрикнув: — Боже милий!

Він схопився на ноги, а потім знову став навколішки біля Невидимця. Навколо штовхались і тислися ближче, чути було тупіт ніг новоприбулих, і натовп усе більшав. З будинків почали виходити люди. Двері “Веселих крикетистів” раптом відчинилися навстіж. Кемп водив рукою, ніби мацав повітря.

— Він не дихає, - заявив він. — Я не чую його серця. Його бік… А-а-а!

Якась стара жінка, протиснувшись під рукою здоровенного землекопа, скрикнула вражено:

— Дивіться! — показала вона зморшкуватим пальцем.

І глянувши туди, всі побачили обрис прозорої руки, що безсило лежала на землі. Вона була наче скляна, на ній можна було розрізнити артерії, вени, нерви й кістки. У них на очах рука ставала темнішою й непрозорішою.

— Ти ба! — скрикнув констебль. — А ось і ноги видніють. Отак поволі, починаючи від рук та ніг і далі до життєвих

центрів організму, тіло набувало видимості. Подібне це було до того, як повільно шириться дія отрути. Спершу проступили маленькі білясті вени, що накреслювали сірий силует тої чи іншої частини тіла, потім тьмяні кістки та плетиво артерій, потім м’язи та шкіра. Спочатку вони здавалися туманними, а далі темніли й густішали. Можна було вже бачити його розбиті плечі та груди і невиразний обрис змарнілого, понівеченого обличчя.

Коли ж нарешті юрба розступилась і Кемп зміг випростатись, перед ним на землі лежало голе, жалюгідне, побите й покалічене тіло чоловіка років тридцяти. Його волосся й брови були білі — не сиві од віку, а білі, як у альбіноса. Кулаки його були стиснуті, очі широко розплющені, на обличчі застиг вираз гніву та розпуки.

— Закрийте йому обличчя! — скрикнув якийсь чоловік. — Ради Бога, закрийте йому обличчя!

Хтось приніс простирадло з “Веселих крикетистів”. Вкривши ним тіло, його внесли до заїзду.

І там, на вбогому ліжку, в погано освітленій і без смаку вмебльованій спальні, оточений юрбою темного, збудженого люду, побитий і поранений, зраджений і безжально зацькований, лежав Гриффін — перший з людей, якому вдалося стати невидимим, Гриффін — найталановитіший фізик у світі. Так у безмежних муках скінчилось його дивне і жахливе життя.

Епілог

Так закінчується історія цього дивного й згубного експерименту Невидимця. А якщо ви схочете дізнатися про нього більше, то завітайте до маленького заїзду поблизу Порт-Стоу й побалакайте з господарем. Замість вивіски над дверима заїзду прибито дошку, на якій намальовано капелюха та черевики, назва заїзду — та сама, що й назва цього роману. Власник заїзду — огрядний коротун з довгим округлим носом, цупким волоссям і червоними плямами на обличчі. Не поскупіться на питво, і він не відмовиться розповісти вам про все, що трапилося з ним після змальованих вище подій, про те, як суд намагався “вициганити в нього” знайдені при ньому скарби.

— Вони не могли встановити, кому належать ті гроші, - каже він. — Слово честі, вони дивилися на мене, як на скарб. А хіба я схожий на скарб? А тоді ще один джентльмен давав мені по гінеї за те, що я щовечора розповідав цю історію в мюзик-холі.

Коли ви побажаєте перепинити потік його спогадів, вам завжди буде легко зробити це, спитавши, чи не було вплутано тут рукописні книги. Він відповість “так” і заходиться пояснювати, що всі думають, ніби вони в нього. Але, далебі, він їх не має. “Невидимець, мовляв, забрав їх у мене і сховав десь, коли я втік од нього й прибіг до Порт-Стоу. Це містер Кемп втовкмачував людям у голову, ніби вони в мене”.

Потім він впадає в задуму, крадькома стежить за вами, нервово переставляє склянки і, нарешті, виходить з бару.

Він — неодружений, у нього завжди були холостяцькі звички, і в будинку нема жодної жінки. Зовнішню частину свого одягу він застібає ґудзиками — становище вимагає! — але, скажімо, шлейки та більш інтимні деталі туалету він і досі скріплює шнурками. Винахідливістю він не відзначається, але дуже дбає про респектабельність. Рухи його повільні, і він надто любить розмірковувати. В містечку він має репутацію людини мудрої, його поважають за ощадність, а знанням доріг на півдні Англії він заткне за пояс хоч кого.

Щонеділі вранці, коли його заклад зачинено для зовнішнього світу, і щовечора після десятої він іде до вітальні при заїзді й бере з собою склянку злегка розведеного водою джину. Поставивши склянку, він замикає двері, оглядає штори й навіть зазирає під стіл. Потім, упевнившись у своїй самотності, він відмикає буфет і шухляду в ньому, витягає звідти три томи в коричневих шкіряних палітурках і врочисто кладе їх на середину стола. Палітурки побиті негодами й позеленілі від плісняви, бо їм довелось якось перебувати в канаві, а деякі сторінки порозмивала брудна вода. Власник заїзду сідає в крісло, повільно набиває тютюном глиняну люльку й довго дивиться на книжки. Тоді присуває до себе одну з них і починає вивчати її, гортаючи сторінки то вперед, то назад.

Брови його насуплені, губи через силу ворушаться.

— Шість, маленьке два вгорі, хрест і якась іще закарлючка. Боже, що то був за розум!

Трохи згодом він дає спокій книжці, відкидається назад і дивиться крізь кільця диму на щось таке, чого ніхто б інший не побачив.

— Скільки тих таємниць! — каже він. — Предивних таємниць! Ото б коли розгадати їх!.. Я зробив би не так, як він, а… Ех! — і він затягується люлькою.

Так поринає він у мрію, невмирущу чудову мрію свого життя. І хоч як невтомно дошукувався Кемп, але, крім власника заїзду, ніхто у світі не знає, де ті книжки з їхньою таємницею невидимості та з багатьма іншими таємницями, що там позаписувано. І поки він живий, ніхто й не знатиме.

1897

ВІЙНА СВІТІВ

Переклав Дмитро Паламарчук