Війна світів - Уэллс Герберт Джордж - Страница 73

XX. В будинку на Грейт-Портленд-стріт

Якусь хвилину Кемп сидів мовчки, дивлячись на спину безголової постаті біля вікна. Потім, вражений якоюсь думкою, здригнувся, встав, узяв Невидимця за руку й відвів його на середину кімнати.

— Ви втомилися, — сказав Кемп. — Я сиджу, а ви ходите. Сідайте на мій стілець.

Сам він сів між Гриффіном і найближчим вікном. Посидівши трохи мовчки, Гриффін почав оповідати далі:

— Коли це трапилось, я кинув уже чезілстоуський коледж. Було це торік у грудні. Я найняв кімнату в Лондоні, простору невмебльовану кімнату у великому занедбаному будинку на Грейт-Портленд-стріт. У кімнаті незабаром набралося повно різного приладдя, що я понакупував на батькові гроші, і робота моя посувалась успішно, підходячи до кінця. Я почував себе людиною, що, видобувшись із хащів, несподівано опинилась перед лицем якоїсь безглуздої трагедії. Я поїхав ховати батька. Мій мозок був у полоні моїх дослідів, і я й пальцем не ворухнув, щоб урятувати батькову репутацію. Згадую похорон, дешевий катафалк, убогу церемонію, яму на схилі горба, холодний вітер і давнього, ще з коледжу, батькового приятеля, який робив відправу, жалюгідний згорблений старий у чорному. І він усе шморгав носом.

Згадую, як повертався до порожнього будинку; раніш тут було село, а тепер, попсоване поганими архітекторами, воно стало гидкою подобою міста. Кожна вулиця виходила на перетолочені поля й закінчувалась купами каміння та густими заростями бур’яну. Себе я згадую як худорляву, темну постать, що йде слизьким блискучим тротуаром. Пам’ятаю, що вбога поважність і брудне крамарство містечка викликали в мені дивне почуття відлюдності…

Я анітрохи не шкодував за батьком. Мені він здавався жертвою власної дурної сентиментальності. Звичайне лицемірство вимагало моєї присутності на його похороні, але насправді все це мене зовсім не обходило.

Проте, йдучи головною вулицею, я на мить немов повернувся до колишнього свого життя. Я побачив дівчину, яку знав десять років тому. Погляди наші зустрілись…

Щось змусило мене обернутись і озватися до неї. Вона виявилась дуже буденною особою.

Ці відвідини рідної оселі були немов сон. Я не відчував тоді, що самотній, що прийшов зі світу в пустелю. Я усвідомлював свою байдужість до всього, але вважав, що винна тут загалом порожнеча життя. Коли я ввійшов у свою кімнату, мені здалось, ніби я віднайшов дійсність. Там були речі, які я знав і любив. Там стояли напоготові мої апарати і чекали на мене. Майже всі труднощі були вже позаду, залишилось тільки обміркувати деталі.

Колись я ще розповім вам, Кемпе, про всю цю складну процедуру. Тепер нам нема чого вдаватися в подробиці. Окрім дечого, що я вважав за краще зберегти тільки в пам’яті, все інше записане шифром у книжках, які забрав той волоцюга. Треба впіймати його! Треба відібрати в нього ті книжки!.. Основне полягало в тому, щоб прозорий предмет, коефіцієнт заломлення якого мав бути знижений, помістити між двома випромінними центрами певної ефірної вібрації. Про неї я потім розповім вам докладніше. Ні, це не рентгенівське проміння. Не знаю, чи хто коли описав це моє проміння, але що воно існує, - це досить ясно. Використовував я дві маленькі динамо-машини, які пускав у рух з допомогою дешевого газового двигуна. Перший свій дослід я зробив з клаптем білої шерстяної матерії. Надзвичайно дивно було бачити, як ця м’яка біла тканина блякнула в іскрах розрядів, а потім розвіялась, неначе дим.

Мені майже не вірилось, що я це зробив. Я простяг руку в порожнечу і відчув, що шерсть така ж, як і була. Торкнувши клапоть рукою, я якось мимохіть скинув його на підлогу. Довелося попошукати, поки я його знайшов! Потім я виконав ще один цікавий дослід. Почувши позад себе нявчання, я обернувся й побачив на ринві за вікном брудну, білу, худючу кішку. У мене майнула думка: “Все готове для тебе”, - сказав я. Підійшовши до вікна, я відчинив його і ласкаво покликав кішку. Муркаючи, вона ввійшла до кімнати. Бідолашна, вона була голодна, і я налив їй молока. Уся моя їжа стояла в буфеті, в кутку кімнати. Після того кішка почала все обнюхувати, очевидно, збираючись влаштуватись як удома. Невидима ганчірка трохи стурбувала її… Подивилися б ви, як вона пирхнула на неї! Я зручно влаштував кішку на подушці на своєму розкладному ліжку і дав їй масла, щоб вона дозволила себе помити.

- І ви зробили дослід з нею?

— Зробив. Але напоїти кішку всіма тими трунками — не легка то була річ, Кемпе. І дослід не зовсім пройшов удало.

— Не зовсім?

— Принаймні у двох пунктах. Кішка ж має кігті й пігмент, як він називається… На задній стінці ока. Знаєте?

— Tapetum.

— Саме tapetum. Так от цей пігмент не зникав. Напоївши кішку рідиною, що знебарвлює кров, та виконавши над нею ще деякі маніпуляції, я дав їй опію й поклав разом з подушкою, де вона спала, на мій апарат. 1 коли все її тіло зблякло й нарешті зовсім зникло, ці дві маленькі цяточки в очах таки залишилися.

— Дивно.

— Цього я пояснити не можу. Кішка, звичайно, була забинтована та прив’язана, і я не боявся, що вона втече. Але, прокинувшись, коли її тіло ще трохи було видимим, вона жалібно рознявчалась, і тут хтось постукав до мене в двері. То була стара жінка, яка жила внизу; вона підозрювала, що я роблю вівісекцію. Вона завжди була п’яна і тільки цю кішку й мала на білому світі. Я схопив хлороформ, дав понюхати його тварині й одчинив двері. “Я, здається, чула нявчання кішки. Чи не моя?” — спитала вона. Я чемно відповів, що ніякої кішки тут немає. Стару це не зовсім переконало, і вона все намагалася зазирнути в кімнату. Безперечно, вигляд кімнати здивував її: голі стіни, вікна без фіранок, розкладне ліжко, стугонить газовий двигун, мерехтять якісь світлі цятки, а в повітрі — легкий запах хлороформу. Нарешті вона заспокоїлась і пішла.

— Скільки часу відібрала у вас ця операція? — спитав Кемп.

— Кішка?.. Години три-чотири. Останніми зникли кістки, сухожилля, жир і кінчики забарвлених волосинок. Не зникала, як я казав, тільки та стійка речовина на райдужній оболонці.

Стояла вже пізня ніч, коли все було скінчено; нічого не було видно, крім кігтів та тьмяних очей. Я зупинив двигун, помацав і погладив усе ще непритомну кішку, розв’язав її і, вкрай стомлений, залишив її спати на невидимій подушці, ліг і сам. Але заснути не міг. Я лежав і якось невиразно думав про свій дослід або ж марив, мов у пропасниці. Все навкруги, навіть сама земля, повивалось туманом і зникало, як то буває під час кошмару. Десь так близько другої години кішка почала нявчати. Я намагався її заспокоїти, розмовляючи з нею, а потім вирішив викинути з кімнати. Пригадую, що, коли засвітив свічку, її круглі блискучі очі страшенно вразили мене. Я дав би їй молока, але його не було. Кішка не втихомирювалась, сіла під дверима й почала нявчати. Я пробував впіймати її, щоб викинути за вікно, але вона не давалась до рук і все нявчала по різних закутках. Нарешті я відчинив вікно й почав бігати по кімнаті. Мабуть, кішка стрибнула у вікно, бо я ніколи вже не бачив її і не чув.

Потім — бозна-чому — я знову почав думати про батьків похорон, про холодний вітер, який дув на схилі пагорба. Так тривало аж до ранку. Переконавшись, що таки не засну, я замкнув за собою двері і пішов блукати по тихих ранішніх вулицях.

- І ви гадаєте, що ця невидима кішка й досі живе? — спитав Кемп.

— Якщо її не вбили, — відповів Гриффін. — А чому б і ні?

— Чому б і ні? — повторив Кемп. — Але я не хотів перебивати вас.

— Дуже можливо, що її вбили, — сказав Невидимець. — Чотири дні після того вона, я знаю, була на Грейт-Тічфілд-стріт, бо бачив там натовп, який намагався дошукатися, звідки чути нявкіт.

Він помовчав, а тоді мовив далі:

— Я дуже виразно пам’ятаю той ранок перед зміною в моєму житті. Я, напевне, пройшов усю Грейт-Портленд-стріт. Пригадую, я бачив казарми на Олбені-стріт і кавалеристів, що виїжджали звідти. Нарешті, опинившись на вершині Примроз-хілу, я сів на осонні, почуваючи себе вкрай погано. Був сонячний січневий день — один з таких сонячних морозних днів, що цієї зими були перед першим снігопадом. Я напружував свій стомлений мозок, силкуючись розібратися, що ж його робити далі.