Війна світів - Уэллс Герберт Джордж - Страница 40

Спершу вони чомусь страшенно злякались її. Це мене певною мірою образило, бо я був дуже вдоволений своїм досягненням, — але вона видалась такою лагідною й мирною, що за короткий час канаки звикли до неї і почали навіть дечому навчати її. Вона швидко переймала і точно повторювала все, що їй показували. Мені здається, що курінь собі вона збудувала навіть кращий, ніж у канаків. Серед них знайшовся один з місіонерськими нахилами і навчив її коли не читати, то принаймні складати літери. До того ж він прищепив їй деякі елементарні поняття моралі, і я не помічав, щоб у неї виявлялися коли-небудь тваринні інстинкти.

Після роботи я кілька днів спочивав і вже думав написати про все це звіт, щоб зацікавити англійських фізіологів. Та якось одного разу натрапив я на це створіння, коли воно сиділо навпочіпки на дереві і щось варнякало до двох канаків, які його дражнили. Погрозивши йому, я збудив у нього почуття сорому і сказав, що так робити людині не личить. Тоді я вирішив домогтися кращих результатів, перше ніж везти свій витвір до Англії. Згодом я таки домігся кращого. Але з часом моя робота все ж сходила нанівець, — день за днем у них просипалися вперті тваринні інстинкти, хоч я сподіваюся ще досягти успіхів. Я сподіваюся перебороти їхню тваринність. Ця пума…

Ото й уся історія. Канаки вже померли. Один випав з баркаса в море, другий помер, поранивши п’яту отруйною рослиною. Троє, що втекли на яхті, очевидно, затонули. Останнього… було вбито. Ну, що ж! Я створив інших. Спершу Монтгомері поводився так само, як ви, і тоді…

— Що саме сталося з останнім? — гостро спитав я, — з останнім канаком, якого було вбито?

— Річ у тім, що я, створивши чимало людиноподібних істот, створив одну… — тут він затнувся.

— Ну? — не вгавав я.

- Її ми вбили.

— Я не розумію. Ви хочете сказати…

— Так, вона вбила канака, а згодом ще кілька інших створінь. Ми довго на неї полювали. Вона вирвалася цілком випадково, — я й не ждав такої халепи. Вона була недо-кінчена. Власне, це була тільки спроба. Це була істота без рук і ніг, з жахливим лицем; вона повзала по землі, звиваючись, як гадюка. Вона була дуже сильна, невимовно розлютована стражданням і качалася по землі так, як ото бурі дельфіни у воді. Вона ховалася в заростях кілька днів, знищуючи все, що тільки потрапляло на очі, аж доки ми не загнали її на північну частину острова. Ми розбилися на групи й оточили її. Монтгомері хотів неодмінно бути зі мною. Той канак мав рушницю, і коли знайшли його тіло, ми побачили, що дуло рушниці зігнуте у формі літери “S” і все погризене… Монтгомері застрелив ту потвору. Після цього я обрав за взірець людську подобу, за винятком дрібних істот.

Він замовк. Я спостерігав за виразом його обличчя.

— Отак я працюю цілих двадцять років, — включаючи дев’ять років праці в Англії, - ай досі знаходжу у своїх створіннях якісь вади, що викликають у мене невдоволення і спонукають до подальших зусиль. Інколи я підіймаюсь вище середнього рівня, інколи падаю нижче, та ніколи не досягаю того, про що мрію. Я можу легко надати своєму витворові людської подоби, наділити його гнучкістю і зграбністю або високим зростом і силою, однак дуже часто виникають труднощі, коли доходить до рук і пазурів — дуже болюча це операція, і я не наважуюсь довільно їх змінювати. Але найскладніша річ — це надати мозкові нових форм. Розумові здібності цих істот часто надзвичайно примітивні, з дивними порожнечами, несподіваними провалами. І зовсім уже не задовольняє мене, що я ніяк не можу знайти, де саме міститься основа емоцій. Пристрасні прагнення, інстинкти, поривання, від яких страждає людина, — несподівано вириваються із свого сховища і охоплюють все єство мого створіння гнівом, ненавистю чи страхом.

Ці істоти здаються вам химерними й неприродними, коли ви приглядаєтеся до них, а от для мене, лиш тільки я встигну їх закінчити, вони вже мають вигляд створінь безсумнівно людських. Тільки згодом, коли придивлюся ближче, ця впевненість покидає мене. Спочатку одна тваринна риса, а за нею друга вирине на поверхню і зводить мою роботу нанівець. Та я переборю цю тваринність! Кожного разу, коли я завдаю живому створінню пекельного страждання, я кажу собі: аж тепер я випалю в ньому все тваринне, аж тепер я зроблю з нього розумну істоту. А зрештою, що таке десять років? Людина формувалася тисячоліттями… — Він спохмурнів. — Та я наближаюся до мети. Ця моя пума… Помовчавши, він додав:

— А все-таки вони повертаються до свого попереднього стану. Як тільки виходять вони з-під моїх рук, у них знову починає пробуджуватися звір, знову проявляються…

Тривала мовчанка запала знову.

- І ви свої створіння спроваджуєте до того яру? — спитав перегодом я.

— Еге ж, коли я почуваю, що в них оживає звір, я виганяю їх, і вони осідають там. Вони бояться цього будинку й мене. В них там свого роду пародія на людське суспільство. Монтгомері знає все про них, бо він наглядає за ними. Він призвичаїв одного чи двох до праці, і вони тепер прислужують нам. Мені здається, що він навіть полюбляє декотрих із них, хоч і соромиться цих почуттів. Зрештою, це справа його, а не моя. Вони викликають у мене тільки почуття невдоволення. Самі собою вони мене не цікавлять. Мабуть, вони дотримуються настанов канака-місіонера і виробили собі жалюгідну карикатуру на розумне існування, — бідолашна худобина! Вони мають якийсь там, як самі його називають, Закон. Вони співають гімни “все належить Тобі”. Вони роблять собі халупи, збирають плоди, рвуть трави і навіть одружуються. Та я бачу їх наскрізь, бачу саму глибину їхніх душ, бачу в ній лише звіра, бачу їхню страшну звірячу лють і пристрасті, жадобу жити і вдовольняти себе. Так, вони справді незбагненні, складні, як і все, що живе на світі. У них є по-своєму високі пориви, є потроху честолюбства, потроху — пригаслого статевого потягу, потроху — млявої цікавості. Та все те лише смішить мене… Я багато сподіваюся від цієї пуми, вперто працюю над її головою, над її мозком…

І знову замовк. Кожен задумався про щось своє.

— Ну, а тепер, — озвався він нарешті, - скажіть мені, що ви думаєте? Чи й досі боїтеся мене?

Я глянув на нього й побачив тільки стару, бліду і сиву людину із спокійними очима. Ясність його обличчя, яка межувала з красою, і спокійна рішучість величної постави надавали йому особливого чару. Все інше було в Моро звичайне й не вирізняло його серед сотні приємних старих чоловіків. Я здригнувся. Замість відповіді на друге запитання я простягнув йому обидва револьвери.

— Нехай вони будуть у вас, — сказав він, стримуючи позіх. Затим підвівся, глянув на мене й усміхнувся:

— Ви пережили два дні, сповнені пригод, — промовив він. — Я раджу вам спочити. Я радий, що все з’ясувалося. Добраніч!

Він хвилинку про щось міркував, а потім вийшов через внутрішні двері. Я відразу ж закрив зовнішні двері на ключ.

Довго сидів я, спустошений та млявий. Я настільки розумово й фізично виснажився, що не міг думати ні про що. Ніби чиєсь око, дивилося на мене темне вікно. Нарешті я, зібравши сили, погасив лампу і ліг у гамак. Незабаром я заснув.