Війна світів - Уэллс Герберт Джордж - Страница 31

Я впевнювався, що це був саме той Моро. Все свідчило на користь такої думки. Я збагнув тепер, для чого було привезено пуму та інших тварин, що потрапили з рештою багажу до загорожі, і зрозумів, що означає той дивний, невиразний, ледве знайомий запах, який досі мені тільки підсвідомо вчувався. Це був антисептичний запах операційної кімнати. Я почув, як десь за стіною закричала пума; заскавулів собака, так наче його били. Але певно, що для людини, тим паче, коли вона цікавиться наукою, вівісекція не є настільки жахливою, щоб її аж так утаємничувати! Думки мої нараз перестрибнули на інше, і знову постав переді мною служник Монтгомері, його гострі вуха й очі, що світилися в темряві. Я споглядав простерту перед моїм зором зелену морську далечінь, яка пінилась під легким вітерцем, і неймовірні події останніх днів спливали одна за одною в моїй пам’яті.

Що воно все це означає? Ця замкнута загорожа на пустельному острові, цей відомий вівісектор і ці скалічені та спотворені люди?

VIII. Крик пуми

Десь близько години дня мої думки й підозри були обірвані приходом Монтгомері. Його дивний служник, що ввійшов за ним, приніс на таці хліб, якісь овочі та ще щось їстівне, пляшку віскі, кухоль води, три склянки й три ножі. Я скоса зиркнув на це чудне створіння й побачив, що воно спостерігає за мною своїми на диво метушливими очима. Монтгомері сказав, що пополуднує разом зі мною; Моро ж не прийде, бо не має часу.

— Моро? — запитав я. — Це ім’я мені знайоме.

— Сто чортів! — вигукнув він. — Який же я осел, що прохопився перед вами! Треба ж було подумати! Ну, та дарма. Це вам буде ниткою до з’ясування наших таємниць. Ви п’єте віскі?

— Дякую, я не вживаю спиртного.

— Я б теж хотів… Та після бійки кулаками не махають! Оця клята штука й загнала мене сюди. Вона та ще одна туманна ніч. Тоді мені видалася щастям пропозиція Моро поїхати з ним. Дивна річ…

— Монтгомері, - раптом випалив я, коли служник причинив за собою двері, - чому в нього такі гострі вуха?

— До біса! — вилаявся він, не встигши пережувати їжу, а потім, хвилину здивовано дивлячись на мене, запитав: — Гострі вуха?

— Еге ж, із гострими кінчиками, — відповів я по змозі спокійніше, хоч сам ледве переводив подих, — і вкриті темною шерстю.

Монтгомері задумливо налив собі віскі з водою.

— Мені завжди здавалося, що його вуха прикриті волоссям.

— Я побачив їх, коли він схилився, ставивши на стіл каву. І в нього очі світяться в темряві.

Співрозмовник мій тим часом уже встиг отямитись від несподіваного запитання.

— Отож і я гадав, — промовив він трошки шепелявим голосом, — що з вухами в нього не зовсім гаразд, бо він усе прикриває їх чуприною. Який же вони мають вигляд?

Було ясно, що Монтгомері просто викручується, але брехуном не можна було його назвати.

— Вони з гострими кінчиками, — сказав я, — невеличкі й порослі шерстю, так-так, шерстю. Та й взагалі ця людина — одна з найдивніших істот, які мені доводилося бачити в житті.

Пронизливий і хриплий страдницький крик тварини долинув до нас із загорожі. З глибини й сили цього крику було зрозуміло, що це пума. Я помітив, як Монтгомері здригнувся.

— Так… — озвався він.

— Де ви його знайшли?

— Е-е… Та ніби у Сан-Франціско… Він і справді бридкий. І трохи пришелепуватий. От не пригадую вже, звідки він. Та я до нього звик. І він до мене. А чим, власне, він вас так уразив?

— Та він весь якийсь протиприродний, — відповів я. — Щось у ньому є таке… Не подумайте, що я дуже вередливий, але близькість його викликає в мені якусь огиду, аж здригаєшся, наче від дотику чогось нечистого…

Монтгомері, переставши їсти, зауважив:

— Дурниці, я цього не помічаю. І взявся знову жувати.

— Мені таке й на думку не спадало, — сказав він. — Але, видно, команда шхуни це відчувала…. І як же вони його цькували! Ви ж бачили, як той капітан…

Раптом удруге почулося виття пуми, ще більш страждальне. Монтгомері стиха вилаявся. Я вже хотів спитатися у нього про тих людей, яких бачив на березі, коли це знову закричала нещасна звірина, цього разу короткими й уривчастими звуками.

— А ті ваші люди, що були на березі, - все-таки почав я, — до якої раси вони належать?

— Браві хлопці, га? — неуважно відповів Монтгомері, з кожним криком пуми все більше насуплюючи брови.

Я замовк. А з-за муру долинув зойк іще жахливішої розпуки. Монтгомері зиркнув на мене похмурими сірими очима й підлив собі віскі. Потім спробував перевести розмову на алкоголь, запевняючи мене, що тільки з його допомогою він урятував мені життя. Здається, він хотів підкреслити, що саме цьому я завдячую своїм життям. Відповідав я неуважно. Полуденок невдовзі скінчився, і служник з клиноподібними вухами поприбирав зі столу. Монтгомері вийшов. Він насилу міг приховати своє роздратування від крику пуми, підданої вівісекції. Заявивши, що в нього щось не гаразд із нервами, він пішов, тим самим тільки посвідчивши слушність моїх підозр.

Крики тварини й справді страшенно дратували. По полудні вони стали ще гучніші. Спочатку вони тільки різали вуха, а далі й остаточно вивели мене з рівноваги. Я відкинув школярські переклади з Горація, які пробував був читати, і, зціпивши кулаки й кусаючи губи, став ходити по кімнаті.

Потім я пробував затикати собі пальцями вуха. Але верещання це не переставало шарпати мені нерви. Нарешті ці крики пройнялися такою безмежною мукою, що неможливо було залишатися в кімнаті. Я вийшов на свіже повітря, під заспокійливе проміння надвечірнього сонця, і, проминувши головні ворота, що як і раніше були замкнені, повернув за ріг огорожі.

Надворі крики чутно було ще дужче. Немовби всі страждання світу злилися в один цей голос. Можливо, — я не раз про це думав згодом, — якби, скажімо, в суміжній кімнаті хтось мовчки терпів подібні муки, — я сприймав би це значно легше. Однак коли страждання має голос і сіпає нам нерви, — лише тоді нашу душу опановують такі жалощі. Яскраво сяяло сонце, лагідний морський вітерець колихав зелені віяла пальм, — та світ, здавалося, поринув у похмурий хаос, був сповнений чорних і кривавих примар, аж доки я відійшов так далеко від загорожі, що звідти вже не долинав жоден звук.

ІX. Щось у лісі

Я продирався чагарником, що ріс на схилі пагорба за огорожею, сам не знаючи, куди йду. Згодом проминувши цілий гайок струнких дерев, я опинився по той бік пагорба, де внизу вузеньким вибалком протікав струмок. Я зупинився й прислухався. За пройденою віддаллю, а може, й за густим листям дерев звуків од загорожі тут не було чути. Тиша стояла непорушна. Раптом з шелестом вигулькнув кролик і щодуху дременув по схилу. Не знаючи, що далі робити, я присів у затінку на узліссі.

Місце було прегарне. Буйні зарості обабіч приховували струмок, і тільки в одному місці трикутною латкою виблискувала водяна гладінь. На тім боці в синюватому серпанку видніли непролазні хащі дерев і витких рослин, а над ними — спокійна блакить неба. Де-не-де біло й малиново цвіли якісь невідомі квіти. Хвилину погляд мій блукав довкола, а потім я повернувся думками до того дивного слуги Монтгомері. Та надмірна спека заважала розмірковувати, і незабаром мене взяла дрімота.

Не знаю, чи довго я так прокуняв, тільки раптом вивів мене з цього стану якийсь шурхіт у зеленій гущавині за струмком. Спочатку я побачив, що хитаються верхів’я тростини й папороті. Потім на берег вийшла якась істота, — з першого погляду важко було розпізнати, що воно таке. Створіння те нагнулося й почало пити воду. Тільки тоді я побачив, що це людська істота, але вона чомусь рачкувала, наче тварина!

На ній була якась синя одежина, шкіра її — бронзового кольору, а волосся — чорне. Мабуть, незвичайна потворність була притаманна всім тутешнім остров’янам. Я чув, як та людина хлебтала воду.