Війна світів - Уэллс Герберт Джордж - Страница 110

Але я вирішив будь-що дістатися Лезергеда і, тільки посутеніло, рушив знов. Я проліз крізь кущі, проминув високий будинок і вийшов на дорогу до К’ю. Священика я залишив у повітці, але він поспіхом кинувся за мною.

Дуже нерозважливо вчинив я, пустившись зараз у дорогу, бо ж навколо нас марсіяни, це було цілком ясно. Щойно догнав мене священик, як ми знову побачили вдалині бойову машину, що йшла лугом з боку К’ю-Лодж; може, це була та сама тринога, яку ми бачили перед цим, а може, й інша, — не знаю. Чотири чи п’ять маленьких темних постатей втікали від неї зеленаво-сірим полем. Видно, марсіянин гнався за ними. Ступивши три кроки, він наздогнав їх. Вони порснули в нього з-під ніг урізнобіч, але він не скосив їх тепловим променем, а підібрав поодинці і вкинув до великої металевої скриньки, що висіла в нього за спиною, наче сумка з робочим знаряддям у робітника.

Тільки зараз я вперше подумав, що, може, марсіяни мають якісь інші наміри щодо людства, аніж просто знищити його. Одну мить стояли ми мов скам’янілі, а потім повернули назад і кинулися тікати. Через якусь хвіртку ми вскочили в садок, обгороджений муром, влетіли в якийсь рівчак; і там так і сиділи, ледве насмілюючись шепотіти, аж доки на небі не висіялись зорі.

Було, мабуть, близько одинадцятої години, коли ми зважилися вирушити далі і пішли вже не шляхом, а полями, боязко тримаючись кущів і гостро вдивляючись у темряву, — я ліворуч, а священик праворуч, — чи не з’являться де марсіяни, що, здавалося, стояли навкруги нас. Раз ми натрапили на обгорілу чорну місцину, вже охололу й укриту попелом. На ній було багато обвуглених, спотворених людських тіл, уціліли тільки ноги й черевики. Тут-таки лежали кінські трупи, — футів, певно, за п’ятдесят від чотирьох розірваних гармат із розбитими лафетами.

Селище Шін неначе уникло зруйнування, але було порожнє й безгомінне. Трупів ми тут не бачили, — та це й не дивно, бо ніч видалася така темна, що неможливо було розгледіти навіть узбіччя дороги. У цьому селищі мій супутник почав скаржитися на втому, і ми вирішили зайти до якого-небудь житла.

Перший будинок, до якого ми, трохи поморочившись, таки залізли через вікно, був невеличкою напіввідокремленою віллою, в якій я не міг знайти нічого їстівного, крім шматка цвілого сиру. Зате тут була вода. Я ще знайшов тут сокиру, що могла б нам згодитися для іншого будинку.

Ми вийшли на дорогу в тому місці, де вона повертає на Мортлейк. Тут, у садку, обгородженому парканом, стояв білий будинок. У комірчині знайшовся запас харчів — дві буханки хліба, шматок сирого м’яса та півокосту шинки. Я перераховую все так докладно, бо цим добром довелося нам живитися цілих два тижні. Під полицею стояли пляшки з пивом, пара мішків квасолі та кілька пучків зів’ялого салату. Двері з цієї комірчини виходили на кухню, де лежала купа дров і стояв буфет, в якому ми знайшли десяток пляшок бургундського, суп і рибу в консервах та дві бляшанки бісквітів.

Поночі, боячись запалювати світло, ми сиділи в кухні і їли хліб із шинкою, запиваючи пивом з однієї пляшки. Священик, ще й досі наляканий і стривожений, так чомусь рвався тікати звідси, що я насилу умовив його поїсти перед дорогою. Але тут несподівано трапилася пригода, через яку ми стали бранцями.

— Ще півночі, мабуть, нема… — тільки встиг я сказати, коли раптом блиснуло сліпуче зелене сяйво. Кухню на мить осяяло зеленим світлом. А потім будинок так струсонуло, як я ще ніколи не чув — ні перед тим, ні опісля. Десь зовсім близько задзенькотіло скло, посипалася з гуркотом цегла, просто нам на голови обвалився тиньк. Мене скинуло на підлогу, ударивши ще об пічку. Я втратив свідомість і лежав якийсь час зовсім нерухомо. Священик казав потім, що я довго був без пам’яті. Коли я отямився, довкола знову було темно, і священик кропив мене водою. Обличчя його змокріло від крові, - як я згодом дізнався, він поранив собі лоба.

Кілька хвилин я не міг збагнути, що сталося. Тоді потроху в голові в мене почало прояснюватись. Я відчув на скроні в себе синець.

— Вам легше? — пошепки запитав священик. Відповів я йому не одразу. А тоді підвівся й сів.

— Не ворушіться, — сказав священик. — З буфета полетів посуд, і вся підлога в черепках. Ворухнувшись, ви зчините шум, а вони, здається, ось тут, за стіною.

Ми сиділи так тихо, що могли чути один в одного стукіт серця. Панувала могильна тиша, тільки раз десь поруч упав шматок тиньку чи цегли і розсипався по підлозі. Знадвору зовсім близько почувся металевий брязкіт.

— Чуєте? — запитав священик, як тільки забрязкотіло вдруге.

— Чую, — відповів я. — Але що то може бути?

— Марсіяни, — прошепотів священик. Я напружив слух.

— Щось подібне до теплового променя, — сказав я і подумав, чи це не наштовхнулася часом на будинок марсіянська машина, як ото одна з них була налетіла на дзвіницю церкви у Шеппертоні.

Наше становище було таке непевне, що ми сиділи нерухомо три-чотири години, аж доки не зазоріло.

Нарешті до кухні почало цідитися світло, але не через вікно, й досі темне, а через трикутну дірку в стіні між балкою та купою битої цегли. Тільки тепер у сірій сутіні ми змогли розгледіти кухню.

Вікно було засипане високою купою свіжої землі; грудки валялися й на столі, за яким ми вечеряли, і в нас під ногами. Біля верхнього краю віконної рами з-під землі стирчала обірвана ринва. На підлозі було повно різних уламків. Частина кухні, ближча до інших кімнат, осіла. Коли розвиднілося, ми переконалися, що майже весь будинок завалився. Цілковитим контрастом до цих руїн видавався чепурненький буфетик, пофарбований в блідо-зелений колір, шпалери з білими й блакитними квадратиками під кахлі та дві розмальовані картинки над кухонною плитою.

Коли й зовсім розвиднілося, крізь вилом у стіні ми побачили марсіянина, що стояв — як я зрозумів згодом — на варті біля гарячого ще циліндра. Ми якомога обережніше переповзли із напівосвітленої кухні до темної посудомийні.

Тільки зараз я збагнув, що сталося.

— П’ятий циліндр, — прошепотів я. — П’ятий постріл з Марса влучив у цей будинок і поховав нас під руїнами.

Священик трохи помовчав, а тоді прошепотів:

— Боже, змилосердься над нами! — і далі почав скімлити. Коли не зважати на цей шепіт, у нашім закутку було

зовсім тихо. Щодо мене, то я боявся й дихати і не зводив очей з блідого світла, що сіялося в кухонні двері. Я ледве міг розгледіти невиразні обриси священикового обличчя, його комірець і манжети. Знадвору долинув металевий стукіт, а тоді — пронизливий свист і, трохи згодом, шипіння ніби паровоза. Ці загадкові звуки чулися безперервно, і здавалось, дедалі вони гучнішають. Раптом почувся ритмічний вібраційний гул, від якого все навколо нас задвигтіло й задзвенів посуд у буфеті. Світло примеркло, й отвір кухонних дверей став зовсім чорний. Отак дві години, зіщулившись і тремтячи, сиділи ми, доки нарешті нас не зборов сон…

Прокинувшись, я відчув, що хочу їсти. Видно, ми проспали більшу частину дня. Голод додав мені духу, і я, сказавши священикові, що йду шукати їжі, помацки рушив до комірчини. Він нічого не відповів, а коли я почав їсти, не витримав і собі поповз до мене.