Багато, багато, багато золота… - Билкун Николай Васильевич - Страница 3

Слуп розумів, що Мечислав каже правду, але вперто продовжував стояти на своєму.

— Це здирство!

— Слухайте, Поперечний, мені це починає набридати. Чого ми торгуємось, як дві перекупки на базарі? Давайте кінчати цю комедію.

— Для чого вам стільки грошей? — заскиглив Слоуп.

Мечислав зареготав ще голосніше:

— Ой, Слоупе, Слоупе, ви таки справді тупий, як слуп! Для чого мені стільки грошей? Цієї мізерії мені заледве вистачить на ряд організаційних заходів. Невже ви думаєте, що, схопивши цю мізерію…

— Добра мені мізерія! — спалахнув Слуп.

— Мізерія, мізерія, вельмишановний потенціальний власнику стоянки! І коли ви трошки вище видеретесь, ви зрозумієте, яка це була мізерія. Більше того, ви навіть посмієтеся, згадуючи, як по-базарному торгувалися зі мною через отаку-от мізерію. Ну, виписуйте чек, мені ніколи. Мій час цінується дорожче, ніж ваш.

Слуп розумів, що Мечислав не відстане. Слуп розумів, що програв, але рука не піднімалася підписувати чек. Все єство Слупове було зараз проти цього грабунку, й разом з тим крізь ненависть до Мечислава продиралась до нього якась повага. Так шакал поважає тигра. Щось подібне мусить відчувати щука до акули.

Махнувши рукою, Слуп дістав чекову книжку, мовчки виписав суму, що від нього вимагав Мечислав, і, не стримавшись, запитав:

— Гей, хлопче, а навіщо ж тобі така сила-силенна грошей?

Ховаючи до кишені чек, Мечислав посміхнувся ніжною, якоюсь дівочою посмішкою і в тон Слупові відповів:

— Думаєте, я повіюсь кудись до дівок? Ні, характер у мене не такий, і не те у мене в голові…

І тут раптом Слуп відчув, як у нього обм’якли ноги, як по спині забігали мурашки, а все тіло вкрилося липким холодним потом. Боже! Як він міг зробити таку дурницю! Він дав чек, а фотографії і щоденники старого Живокіста залишив у цього молодого диявола! Як це сталося? Чаклун цей хлопець? Гіпнотизер? Ось він зараз вийде з чеком у одній кишені і з фотографіями в іншій, а потім за таку самісіньку ціну продасть фотографії аптекареві О’Келлі! А хіба ти не знав, що разом з фотографіями треба було вимагати негативи, плівку?

Мечислав ніби прочитав його думки, і від цього Слупові стало зовсім страшно.

— Ви робите мені подарунок? Ви такі ґречні, що навіть не вимагаєте назад плівку, фотографії та щоденники?

— Я… — гикнув Слуп, не знаючи, що й казати. Чимдалі йому ставало все страшніше й страшніше.

— Нате і знайте, що син Якова Живокіста не який-небудь пройда.

Мечислав поклав на столику перед ошелешеним Слупом зошит у цератовій обкладинці, пакуночки, загорнуті в чорний папір (фотоплівки — здогадався Слуп), і вже знайомий конверт з фотографіями.

Слуп жадібно все це згріб і притис до грудей.

— Беріть, беріть, знадобляться. Коли вас оберуть мером, можете деякі з оцих фотографій збільшити й розвішати на стінах свого кабінету в мерії. Думаю, мешканцям Грібтауна буде приємно дізнатися дещо про свого мера.

— Га-га-га! — розсміявся Слуп, бо розцінив слова Мечислава як дотеп.

— Піду, — сказав Мечислав, торкнувшись одним пальцем крис капелюха, і рушив до дверей.

Скільки разів цього нещасливого для Слупа вечора він уже збирався йти і зоставався! Тепер його знову затримав Слуп:

— Стривайте, — сказав він, — я хочу вас щось запитати.

— Ну? — насупився Мечислав.

— Хто ви?

— Вас цікавить, що я роблю? З чого живу і таке інше? Добре, я відповім вам. Поки що я ніхто, і поки що я ніщо, коли відкинути той факт, що я інженер-хімік, і, мушу сказати, непоганий інженер-хімік. Але це не те. Я ще мрійник, і мрії мої такі, що коли б я вам розповідав про них рік, ви все одно не зрозуміли б їх, Слупе. Просто технічно вони не вмістяться у вашій плескатій голові. Правда, і ви, і мій батько мали гроші, але що то були за гроші? Вам за них доводилося все життя служити, раз у раз змінюючи хазяїв. А я хочу мати в мільйони разів більше, ніж мали ви, і не служити нікому й нічому.

— Хіба так можна? — щиро здивувався Слуп.

— От бачите, я ж казав, що ви ніякого дідька не второпаєте! Прощайте!

Цього разу він пішов, але Слуп наздогнав його вже за порогом.

— А мені… можна з вами? Мечислав на хвилинку замислився.

— Буде треба — я вас знайду. Може, це буде незабаром…

І ЩЕ ОДНА КАВ’ЯРНЯ

Цього разу вже справжня кав’ярня, а не напівшинок “Метелик”, власником якого був Данієль Слоуп, чи простіше — Данило Слуп.

Кав’ярня “Орхідея” була далеко від “Метелика”, бо місто Грібтаун розташувалось за тисячі миль від міста Мільво.

Мільво вже майже тропічне місто. Пальми весь рік зеленіють уздовж його вулиць, і всі вулиці ведуть до теплого океану. А “Орхідею” можна знайти на самісінькому березі океану під кронами вічнозелених пальм.

Мільво — місто велике. Найвища його будова — собор святого Патрика, а найбільше поверхів має банк “Мремор і син” — аж чотири. Мільво дуже гарне місто. Білі будинки, зелені дерева, жовті пляжі, синій океан і блакитне небо. Хіба підбереш кращі кольори для того, щоб відпочило око? І ті, в кого натоптані гаманці, приїздили щоосені до Мільво (сеї пори не так жарко), приїздили відпочивати й так тут “відпочивали”, що часом цей “відпочинок” переростав у вічний спочинок. Мільво було містом-курортом, містом-рестораном, містом-казино. І якщо до минулого року здавалося, ніби в цьому місті-ресторані тривало нескінченне весілля, то тепер тут відбувалися панахида й поминки.

Коли через синьо-зелену поверхню океану провести пряму лінію на південний захід від Мільво, то через сімдесят морських миль інший кінець цієї прямої діткнеться до чарівного острова Кардос.

Острів, де ростуть банани й каучукові дерева, острів, де срібло в горах можна збирати пригорщами, острів, на берегах якого стоять дуже багаті вілли, острів, на якому до недавнього часу жили найбідніші в світі люди. Але люди ці були не просто бідняки. Вони були горді. Вони були хоробрі. Вони були волелюбні. І настав день, коли острів запалав, як смолоскип у морі, бо бідні сказали багатим: “Годі!”

Так на маленькому острові спалахнула велика революція, і вона перемогла. Переможені вчорашні власники бананових гаїв, каучукових плантацій і білих вілл розбіглися, як таргани, рятуючи уламки багатства. Більшість з них осіли в Мільво. Місто з радістю прийняло цих погорільців. Тут вони могли розраховувати на глибоке співчуття, бо з-поміж аборигенів Мільво було чимало таких, що і їх обскубла революція на острові. Власники акцій, власники тисяч гектарів землі, власники банків, вони жили на материку, а тягли соки із острова Кардос.

Мільво сповнювалось “страждальцями”, вчорашніми мільйонерами, які не знали сьогодні, чим будуть платити завтра за чашку кави чи за чарку бакарді. Власне, багато в декого збереглися чималі суми, й на щоденну чашку кави з чаркою бакарді вистачило б до смерті. Їх гризло інше. Їм важко було зрозуміти, що вони, вчорашні господарі життя, замість того, щоб сидіти в кабінетах і підраховувати дивіденди, замість того, щоб головувати на з’їздах акціонерів, замість того, щоб диктувати мільйонам людей свою волю, мусять цілими днями скніти по кав’ярнях.

Але найрішучіші не сиділи склавши руки. Накупивши зброї (у Мільво це було не складно) і найнявши всяку наволоч, колишні господарі острова зробили спробу повернути вчорашній день, а з ним свої багатства з допомогою збройної інтервенції. Темної осінньої ночі на острові висадився десант. Висадка ця закінчилася трагічно для тих, хто висаджувався. Дехто з них поліг на березі, більша частина потрапила в полон. Найвплйвовіші газети Мільво та інших міст материка забили на сполох. Метрові заголовки (по три знаки оклику в кінці кожного) закликали весь світ втрутитися і захистити невинні жертви. Виявилось, що революційний уряд Кардосу наказав знищити всіх полонених, але, перш ніж вони будуть знищені, їх піддадуть нелюдським тортурам.