Мартін Іден - Лондон Джек - Страница 75

Ту мить він уже не мріяв ні про долину з бухтою, ні про очеретяний палац, ні про гарну шхуну. Зрештою, нащо йому все це? Він міг поїхати будь-куди, як робив це не раз, простим матросом на першому-ліпшому судні.

— Я радо віддав би ці гроші тобі. Ти ж, певне, чогось хочеш — скінчити школу чи торговельні курси. Ти могла б вивчитись на стенографістку. Я можу це влаштувати. Але якщо живі твої батьки, міг би дати їм грошей, щоб придбати бакалійну крамницю. Будь-що, чого ти хочеш, я зроблю для тебе, тільки скажи.

Лізі мовчала. Вона сиділа нерухомо, з сухими очима, втупившись просто перед себе, а горло їй стискав такий біль, що Мартінові, коли він подивився на неї, і самому стислося горло. Йому не треба було говорити про гроші. Це ж так мізерно проти того, що вона готова була віддати йому. Гроші — замість кохання! Він пропонував їй те, що в нього було зайве, з чим йому легко було розлучитись, а вона віддавала йому саму себе, готова була піти ради нього на безчестя, сором і гріх.

— Не говорім про це, — сказала вона й кашлянула, немов їй перехопило голос. Потім підвелась. — Ходімо, пора вже додому. Я втомилася.

День згасав, і гуляння майже скінчилось. Але коли Мартін і Лізі вийшли з-посеред дерев, виявилося, що їх чекає цілий гурт молодиків. Мартін одразу догадався, в чому річ. На нього готували напад, а це його оборонці. Вони вийшли з парку, а позаду сунула друга компанія — приятелі ображеного кавалера Лізі, яких той зібрав для помсти. Кілька констеблів та полісменів, передбачаючи скандал, супроводили обидві ворожі партії аж до поїзда на Сан-Франціско. Дорогою Мартін попередив Джіма, що на Шістнадцятій вулиці він пересяде на оклендський трамвай. Лізі була дуже спокійна й до всього байдужа. Коли поїзд спинився на Шістнадцятій вулиці, трамвай уже чекав на пасажирів, і кондуктор нетерпляче дзвонив.

— Он трамвай, — гукнув Джім. — Біжіть, а ми їх тут затримаємо. Ну, катайте! Швидше!

Ворожа компанія в першу хвилину була спантеличена цим маневром, але, опам'ятавшись, почала вистрибувати з поїзда, пориваючись навздогін утікачам. Статечні й тверезі оклендці, що сиділи в трамваї, не звернули майже ніякої уваги на юнака і дівчину, які підбігли до вагона і сіли біля виходу. Ніхто з них і не підозрівав, що ця пара має щось спільне з Джімом, який, стрибнувши на приступку, гукнув вагоноводові:

— Ну, старий, відчалюй і шквар чимдуж!

Наступної миті Джім крутнувся, і пасажири побачили, як його кулак заходив по фізіономії чоловікові, котрий силкувався скочити в трамвай. Інші теж пустили в хід кулаки. В такий спосіб Джім та його товариство, вишикувавшись на довгій нижній приступці вагона, мужньо відбивали атаку. Після різкого дзвінка вагон рушив, і товариші Джіма, давши відсіч останнім ворогам, позіскакували на землю, щоб уже там докінчити справу. Трамвай поїхав, лишивши поле бою далеко позаду, а остовпілим пасажирам і на думку не спадало, що цей спокійний юнак і ця гарненька робітниця, які сиділи на першій лавці, були причиною тієї колотнечі.

Мартін захоплено стежив за бійкою, і в ньому прокинувся давній войовничий запал. Та за хвилину все це згасло, і його огорнув тяжкий сум. Він відчув себе дуже старим, на цілі віки старішим од веселих безтурботних друзів своєї юності. Занадто далеко зайшов він, щоб можна було вернути назад. Їхнє життя, яким колись жив і він сам, тепер уже було відразливе для нього. Все це його розчаровувало. Він став чужий своїм приятелям. Їхнє товариство було йому не до смаку, так само як і їхнє дешеве пиво. Тисячі прочитаних книжок стали прірвою між ними. Він сам засудив себе на вигнання. Довго блукаючи по безмежних просторах розуму, Мартін загубив дорогу назад. А проте він був людиною, і потреба його в людському товаристві лишалася незадоволеною. Нової домівки він собі не знайшов. Його не розуміли ні давні приятелі, ні рідня, ані буржуазні кола, і навіть ця дівчина поруч нього, яку він так глибоко поважав, не могла зрозуміти його і тієї честі, що він їй виявляв. Від усіх цих думок до його суму домішалася гіркота.

— Помирися з ним, — порадив він Лізі, провівши її до вбогої робітничої хатини на розі Шостої й Маркет-стріт, де вона жила. Він мав на увазі хлопця, місце якого сьогодні мимоволі захопив.

— Не можу вже... тепер, — відказала Лізі.

— Пусте! — весело заперечив Мартін. — Тільки свисни, і він прибіжить.

— Ні, я не про те, — промовила вона просто. І він зрозумів її.

Коли Мартін прощався з нею, вона раптом потяглася до нього, але не владним чи звабливим рухом, а якось тужливо і покірно. Це зворушило Мартіна до глибини душі. Він відчув до Лізі глибокий жаль. Обнявши дівчину, поцілував її і відчув на своїх губах найщиріший, який тільки буває, дівочий поцілунок.

— О боже! — схлипнула вона. — Я б могла вмерти за тебе!

Вона вирвалася від нього й побігла сходами. Мартінові на очі набігли сльози.

— Мартіне Ідене, — пробурмотів він, — ти не звір, а нікчемний ніцшеанець. Тобі б одружитися з нею і сповнити щастям її натруджене серце. А ти не можеш, не можеш! Сором тобі й ганьба!

«Старий блукач, він скаржиться так гірко, — пригадав Мартін рядки Генлі. — Усе життя — це помилка й ганьба» [31]. Так, усе життя — це помилка й ганьба!

РОЗДІЛ XLIII

«Ганьба сонця» вийшла у жовтні. Коли Мартін розрізав мотузок на бандеролі від видавництва й поклав на стіл шість авторських примірників книжки, глибокий смуток пойняв його серце. Він подумав, скільки безтямної радості відчув би, якби таке сталося хоча б два-три місяці раніш. А тепер він лишився холодний і байдужий. Вийшла його книжка, його перша книжка, а серце не забилося дужче. Мартінові стало тільки сумно. Тепер це так мало важило. Щонайбільше — це дасть йому певну суму грошей. Але нащо йому тепер гроші?

Він поніс один примірник на кухню і подарував Марії.

— Цю книжку написав я, — сказав він, щоб розвіяти її подив. — Я написав її тут у вас, і той суп, яким ви частенько мене підгодовували, допоміг мені її скінчити. Візьміть цю книжку собі. Я дарую вам її на пам'ять.

Мартін і не думав хизуватися перед Марією. Він тільки хотів зробити їй приємність, справдити її довгочасну віру в нього. Марія поклала подарунок у вітальні на родинній біблії. Для неї книжка, написана її пожильцем, була священною реліквією, фетишем дружби. Тепер Марія примирилася навіть з тим, що він колись працював у пральні, і хоч не могла зрозуміти в книжці жодного рядка, все. ж була певна, що то книжка чудова. Ця бідна, проста, знесилена важкою працею жінка мала невичерпні запаси віри.

Так само байдуже, як до авторських примірників «Ганьби сонця», поставився Мартін і до рецензій на книжку, які йому щотижня надсилало бюро газетних вирізок. Було ясно: книжка наробила шуму, а це віщувало приплив золота в його кишеню. Він зможе і Лізі збагатити, й виконати всі свої обіцянки, і спорудити, нарешті, очеретяний палац.

Фірма «Сінглтрі, Дарнлей і К°» з обережності спочатку випустила тільки півтори тисячі примірників, але після перших рецензій видала книжку ще раз, удвоє збільшивши тираж. Не встигло розійтися друге видання, як почали готувати третє — тиражем п'ять тисяч. Відома лондонська фірма почала переговори про умови для англійського видання, а слідом за тим надійшли звістки, що готуються переклади у Франції, Німеччині та скандінавських країнах. Напад на школу Метерлінка стався у слушну пору. Розпалилася завзята полеміка. Салібі та Гекер уперше зійшлися думками й дружно обороняли «Ганьбу сонця». Крукс та Уоллес були у ворожому таборі, а сер Олівер Лодж намагався знайти компроміс, що не суперечив би його власним космічним теоріям. Прихильники Метерлінка згуртувалися під прапором містицизму. Честертон розсмішив увесь світ своїми нібито безсторонніми шкіцами з приводу суперечок, але всіх заглушив громовий виступ Джорджа-Бернарда Шоу. Зайве, мабуть, додавати, що на арену вибігли ще цілі стовпища менших світил, і гамір та шарварок знявся страшенний.