Мартін Іден - Лондон Джек - Страница 56

Звісно, це дурниці. Все це від нервів, від перевтоми. Але навіщо я роблю це? Ради тебе. Щоб швидше відбути учнівство, щоб прискорити успіх. І я вже відбув своє учнівство. Тепер я добре озброєний. Запевняю тебе, що за місяць я встигаю засвоїти більше, ніж звичайний студент за рік. Я це знаю, можеш мені повірити. Я б не казав тобі цього, але мені страшенно хочеться, щоб ти мене зрозуміла. Це не хвастощі. Свої досягнення я виміряю прочитаними книжками. Тепер уже твої брати — темні дикуни проти мене, а всі знання я здобув із книжок у ті години, коли вони мирно спали. Колись я хотів прославитися. Тепер слава для мене — пусте. Я хочу тебе, ти потрібніша мені за їжу, одяг, славу. Я мрію покласти голову тобі на груди і спати довго, довго, цілу вічність. І менше як за рік моя мрія здійсниться.

Його сила наче хвилею заливала її, що більше опиралася, то дужче вабило її до нього. Сила, яка завжди струмувала від нього до неї, буяла тепер у його схвильованому голосі, блискучих очах, у тій величезній життєвій і розумовій енергії, що клекотіла в ньому. І на мить, на одну-єдину мить Рут відчула розколину в своїй непохитності і крізь неї побачила справжнього Мартіна Ідена, піднесеного і непереможного. І як на приборкувачів диких звірів часом находять хвилини сумніву, так і їй на мить здалося неможливим приборкати невгамовний дух цієї людини.

— І ще одне, — провадив Мартін далі. — От ти кохаєш мене, а чому? Якраз та сила, що спонукує мене писати, і збуджує твою любов. Ти любиш мене тому, що я не схожий на всіх тих, кого ти знаєш і могла б полюбити. Я не створений для контори й рахівництва, для дріб'язкових справ і судової тяганини. Примусиш мене робити все це, примусиш стати таким, як усі інші, виконувати їхні обов'язки, дихати тим самим повітрям, поділяти їхні погляди — і зникне вся різниця, зникну я, зникне те, що ти кохаєш. Моє бажання писати — це моя найжиттєвіша сила. Коли б я був недотепою і не мав бажання писати, ти ніколи не покохала б мене.

— Але ти забуваєш, — перебила його Рут, поверховою жвавістю розуму завваживши аналогію, — що на світі бувало немало диваків винахідників, які змушували свою родину голодувати, а самі гналися за такими химерами, як вічний двигун. І все-таки їхні жінки, хоч і не співчували їхнім захопленням, любили їх і терпіли разом з ними, ба навіть заради них.

— Це правда, — відказав він. — Проте не всі винахідники — диваки, були й такі, що голодували, б'ючися над яким-небудь корисним винаходом, і дехто таки досягав свого. А я зовсім не прагну чогось неможливого...

— Але ти сам казав, що хочеш «досягти неможливого», — заперечила вона.

— То тільки образ. Я прагну робити те, що вже й до мене робили люди — писати і жити літературною працею.

Мовчанка Рут роздратувала Мартіна.

— Невже для тебе моя мета така ж химерна, як і шукання вічного двигуна?

Він почув відповідь Рут у потиску її руки, в ніжному материнському потиску, яким заспокоюють скривджену дитину. Для неї він тоді й справді був скривдженою дитиною, шаленцем, що хотів досягти неможливого.

При кінці розмови Рут ще раз нагадала Мартінові про неприязнь до нього її батьків.

— Але ж ти любиш мене? — спитав він.

— Люблю! Люблю! — вигукнула дівчина.

— І я люблю тебе, а не їх, і до їхньої неприязні мені байдуже, — радісно сказав він. — Бо я вірю у твою любов і не боюся їхньої ворожості. На цім світі все, нетривке, крім. кохання. Кохання якщо воно сильне, не збивається з шляху і не спотикається на кожному кроці.

РОЗДІЛ XXXI

Мартін випадково зустрів на Бродвеї свою сестру Гертруду. Це була і радість і прикрість. Чекаючи на розі трамвая, Гертруда перша побачила Мартіна і завважила його схудле від голоду обличчя та стомлені, розпачливі очі. Мартін і справді був у розпачі. Він повертався від лихваря, у якого даремно намагався вирвати додаткову позичку під заставлений велосипед: починалися осінні дощі, і замість костюма довелося заставити велосипеда.

— У вас є ще чорний костюм, — сказав лихвар, який знав усе Мартінове майно. — І краще не кажіть мені, що ви заставили його у того єврея Ліпке, бо коли ви...

Лихвар так грізно зиркнув на Мартіна, що той поспішився вигукнути:

— Ні, ні, костюм у мене! Але мені він потрібен для деяких серйозних справ.

— Ну, що ж, — відказав лихвар, трохи одійшовши, — мені він теж потрібний для серйозної справи. Без нього я не можу дати вам грошей. Не думаєте ж ви, що я беру в заставу задля розваги.

— Але ж велосипед коштує сорок доларів і цілком справний, — доводив Мартін. — А ви дали мені за нього лише сім доларів. Та навіть і не сім, а шість із чвертю, бо ж відсотки ви берете наперед.

— Якщо вам потрібно ще грошей, приносьте костюм. Після цієї відповіді Мартін кинувся геть з тісної, душної крамниці, і такий одчай відбився на його обличчі, що аж його сестра засмутилася.

Не встигли вони привітатись, як до зупинки на Телеграф-авеню підійшов трамвай. Коли Мартін, допомагаючи сестрі сісти у вагон, потиснув їй руку, вона зрозуміла, що він не поїде з нею. Стоячи на приступці, Гертруда глянула на змучене братове лице, і знов їй стислося серце.

— Ти не їдеш? — спитала вона. І ту ж мить зійшла з приступки.

— Я ходжу пішки... знаєш, для розривки, — пояснив він.

— Ну, то й я трохи пройдуся з тобою, — мовила Гертруда. — Може, мені теж це піде на користь. Я останнім часом щось погано себе почуваю.

Мартін глянув на сестру, і йому стало ясно, що вона справді почуває себе зле. Про це свідчив її неохайний вигляд, нездорова огрядність, похилі плечі, стомлене обличчя й важка незграбна хода — чиста карикатура на легкі рухи колись здорової і веселої дівчини.

— Ти краще далі не йди, — сказав Мартін сестрі, коли на першому ж розі вони спинилися перепочити. — Почекай трамвая.

— О боже, як то я сьогодні натомилася! — віддихувалась вона. — Але в таких легких черевиках, як у тебе, я б теж не відстала. Тільки до північного Окленда ти в них не дійдеш — розваляться.

— У мене є ще одні, кращі, — відповів Мартін.

— Може, прийдеш завтра обідати? — сказала Гертруда якось не до речі. — Містера Хігінботема не буде вдома. Поїде в справах до Сан-Леандро.

Мартін похитав головою, але не зумів приховати голодного вогника, що блиснув йому в очах, коли Гертруда згадала про їжу.

— У тебе, Марте, немає ні цента. Тому й ходиш пішки. Для розривки! Аякже! — Вона хотіла презирливо пирснути, але це в неї не вийшло. — Стривай лишень...

І, порившись у сумці, Гертруда сунула Мартінові в руку п'ять доларів.

— Я, здається, пропустила твій день народження, — пробурмотіла вона.

Мартін інстинктивно затиснув у жмені золоту монету. Він відчував, що брати її не слід, і мучився вагаючись. Цей золотий кружечок означав харчі, життя, бадьорість тіла й ясність духу, енергію для дальшої творчості. І хтозна! Може, пощастить написати щось таке, що принесе йому багато золотих монет. Перед очима йому промайнули рукописи двох останніх статей. Вони лежали під столом на купі повернутих редакціями творів, а послати їх далі Мартін не мав марок, і він ясно побачив заголовки, віддруковані на машинці: «Жерці тайни» і «Колиска краси». Мартін нікуди ще не посилав їх. Проте це "найкращі з його статей. Аби тільки дістати марки. Раптом його пойняла віра в успіх, і Мартін швидким рухом сунув монету в кишеню.

— Я тобі віддам, у сто разів більше віддам, Гертрудо, — насилу вимовив він, бо щось йому стисло горло, а на очі набігли сльози. Але враз опанував себе й вигукнув: — Запам'ятай мої слова! Не мине й року, як я покладу тобі в жменю сотню таких золотих кружечків. Я не прошу тебе вірити мені. Почекай і побачиш.