Мартін Іден - Лондон Джек - Страница 48

Для нього й ця невеличка сума була цілим багатством. Викупивши свій костюм, він одразу пішов до Рут і по дорозі раз у раз побрязкував у кишені жменькою срібняків. У Мартіна так давно не було грошей, що він не міг випустити з рук срібла, як ото врятований від голодної смерті не може одірвати очей від їжі. Мартін не був ні скупий, ні користолюбний, але в цих грошах бачив щось більше, ніж певну кількість доларів та центів. Це був завдаток його успіху, і викарбувані на монетах орли здавались йому крилатими вісниками перемоги.

Непомітно до нього знов повернулося його переконання, що світ і справді добрий. Тепер же Мартінові здавалося, що він стає дедалі кращий. Протягом довгих тижнів цей світ був сумний і похмурий, але тепер, — коли майже всі борги сплачено, у кишені бряжчать три долари, а в серці розцвітає віра в успіх, — сонце немовби дуже світить та гріє, і навіть злива, що несподівано змочила до нитки перехожих, скидалася на веселу пригоду. Голодуючи, Мартін часто думав про тисячі голодних, розкиданих по всій землі, але тепер, коли він наївся досхочу, ті думки більше не тривожили його. Він думав уже тільки про те, що на світі безліч закоханих. Мимохіть у голові йому почали роїтися мотиви любовної лірики, і, захоплений творчим поривом, він проїхав у трамваї два зайвих квартали.

У Морзів Мартін застав велике товариство. Із Сан-Рафаеля до Рут приїхали погостювати дві кузини, і місіс Морз — мовляв, щоб розважити їх, —заходилася коло свого плану: вона оточила дочку молодими людьми. Ця діяльність розпочалася ще тоді, коли Мартін не мав змоги бачитися з Рут, і тепер була саме в розпалі. Місіс Морз запрошувала головне молодих людей, що посідали видне становище. Отже, крім кузин Дороті й Флоренс, у вітальні були два університетські професори, один — латини, а другий — англійської філології, молодий армійський офіцер — шкільний товариш Рут, який недавно повернувся із Філіппін, молодик на ім'я Мелвіл, що був особистим секретарем Джозефа Перкінса, голови об'єднаних трестів Сан-Франціско, і, нарешті, банківський касир Чарлз Хепгуд, чоловік років під тридцять п'ять, випускник Стенфордського університету, член клубів «Ніл» та «Єдність», поміркований промовець республіканської партії під час усіх виборних кампаній, одним словом, людина багатонадійна. Серед запрошених жінок були художниця-портретистка, музика і доктор соціології, що прославилася філантропійною діяльністю в найубогіших кварталах Сан-Франціско. Але жінки не мали особливого значення в плані місіс Морз — їх запрошено просто для обстанови. Треба ж було чимось приваблювати до дому чоловіків, що роблять блискучу кар'єру.

— Тільки не гарячкуй, коли розмовлятимеш, — шепнула Рут нареченому, перше ніж познайомити його з гістьми.

Спочатку Мартін почував себе дуже незручно, ніяковів за свою незграбність і особливо боявся за свої плечі, які знову, здавалося, от-от зачеплять меблі чи яку статуетку. Ці люди онесмілювали Мартіна. Він ще ніколи не бував у такому добірному й численному товаристві. Банківський касир особливо зацікавив його, і він вирішив при першій нагоді познайомитися з ним ближче. Під несміливим поводженням Мартіна таїлося його могутнє «я», Іденові хотілося неодмінно помірятися силою з цими людьми, щоб з'ясувати, чого їх навчили книжки й життя і чого ще не встиг навчитися він.

Рут часто поглядала на Мартіна, стежачи, як він поводиться, і була приємно здивована, побачивши, як легко й невимушено він розмовляє з її кузинами. Мартін справді почував себе з ними добре, бо вже сидів

і не мав чого непокоїтися за свої плечі. Рут знала, що її кузини — дівчата з вищого світу, і дивувалася, коли вони, ділячись перед сном своїми враженнями, розхвалювали Мартіна. А він, звикши в своєму колишньому товаристві бути душею всіх вечірок та недільних гулянок, побачив, що й тут можна жартувати й пересипати мову дотепами. Отож того вечора, коли за його спиною стояв успіх і підбадьорливо поплескував по плечі, Мартін міг сміливо сміятися сам і смішити інших.

Але під кінець вечора побоювання Рут усе-таки справдилися. В кутку вітальні Мартін розмовляв з професором Колдуеллом, і, хоч руками юнак і не вимахував, пильний погляд Рут помітив, що в очах його занадто часто спалахують вогники, що говорить він занадто швидко й палко і що кров заливає йому щоки дуже густим рум'янцем. Не вміючи приховувати й стримувати свої почуття, Мартін становив різкий контраст із молодим професором.

Але Мартінові байдуже було до зовнішності. Він одразу ж побачив, який розвинений його співрозмовник, і оцінив його знання. Юнак зовсім не таким уявляв собі звичайного професора філології. Мартінові пощастило перевести розмову на теми, пов'язані з філологією, дарма що Колдуелл спершу ухилявся. Цього Мартін зовсім не розумів — чому у вищих колах не заведено розмовляти на фахові теми.

— Це ж неправильно — уникати розмов про свою спеціальність, — казав він Рут ще за кілька тижнів до цього вечора. — Навіщо тоді збираються чоловіки й жінки, як не для того, щоб поділитися найкращим, що в них є? А найкраще в людині те, чим вона цікавиться, що дає їй заробіток, на чому вона спеціалізується, над чим просиджує дні й ночі, що бачить навіть у сні. Уяви собі, що містер Бетлер, додержуючись приписів* доброго тону, надумав би виголошувати свої погляди на творчість Поля Верлена, німецьку драму чи романи д'Аннунціо. Та ми з нудьги померли б! Коли б уже довелося слухати містера Бетлера, то я волів би почути од нього про юриспруденцію. Це в ньому найкраще, а життя таке коротке, що хочеться брати від людини тільки найкраще, що вона може дати.

— Але ж, — відказувала Рут, — є теми однаково цікаві для всіх.

— Ні, ти помиляєшся, — палко заперечив Мартін. — І в вищому світі всі чи майже всі члени наслідують найкращих представників свого класу. А хто вони такі, оті найкращі в товаристві? Ледарі, багаті ледарі. Їм здебільша невідоме те, що знають люди, які щось роблять корисне. Тож, природна річ, ледарям нудно слухати про працю, вони зводять правило, що забороняє про це розмовляти. Так само вони встановлюють, про що можна розмовляти: модна опера, модний роман, карти, більярд, коктейлі, автомобілі, кінські виставки, ловля форелі, полювання, яхти тощо. Тобто речі, на яких ледарі добре розуміються. Кінець кінцем, це теж професійні розмови тільки ледарів. А найсмішніше, що багато розумних, освічених людей дозволяють цим ледарям так ошукувати себе. Щодо мене, то я хочу, щоб людина ділилася зі мною найкращим, що вона має. Називайте це нетактовністю чи вульгарністю чи як там хочете.

Але Рут не розуміла Мартіна. В усіх цих нападках на загальновизнане вона вбачала тільки його зухвалі вибрики.

Тим часом Мартін заразив професора Колдуелла своєю запальністю і змусив до щирості. Підійшовши до них ближче, Рут почула, як Мартін сказав:

— Але в університеті ви, звісно, не проголошуєте такої єресі?

Професор знизав плечима.

— Я чесний платник податків і лояльний громадянин. Сакраменто [14] надає нам субсидії, і ми мусимо з ним рахуватися, так само, як з університетською радою, з партійною пресою, вірніш, із пресою обох партій.

— Це зрозуміло, але ви, певно, почуваєте себе, як риба без води? — озвався Мартін.

— Та в університетському ставку таких, як я, небагато. Часом мені справді здається, що я не в своїй стихії. Уявляю себе десь то в Парижі, серед літераторів та журналістів, то в печері пустельника або серед якогось сумовитого циганського гурту, де я попиваю кларе — у нас його називають італійським вином. Харчуюся в дешевих їдальнях Латинського кварталу й галасливо нападаю на всякі усталені погляди. Іноді мені здається, що по натурі я радикал. Щоправда, в багатьох питаннях я не певен. Я стаю несміливий перед лицем свого людського безсилля, що не дає мені змоги охопити всі великі проблеми людства й життя.

Слухаючи його, Мартін мимоволі пригадав «Пісню пасатного вітру»: