Мартін Іден - Лондон Джек - Страница 40

У маленькій стінній шафці лежали одежа й ті книжки, що вже не вміщалися ні на столі, ні під столом. Читаючи, Мартін призвичаївся робити виписки і наробив їх так багато, що нікуди було класти, тоді він протяг через кімнату кілька мотузків і вішав на них свої замітки, мов білизну. У такій тісноті пересуватися по кімнаті було нелегко. Не можна було відчинити двері, не прихиливши дверцят шафки, і навпаки. Перетнути кімнату по прямій у будь-якому напрямку було зовсім неможливо. Щоб пробратися від дверей до ліжка, доводилося робити хитрий зигзаг, і поночі Мартін неодмінно на щось натикався. Щасливо обминувши двері й шафку, він круто брав праворуч, щоб не зачепити кухні. Далі, щоб обійти ліжко, повертав ліворуч, але не занадто різко, бо можна наштовхнутися на ріг столу. Отже, треба було швидко крутнути й одразу вирівняти хід — тоді виходив на свого роду канал, одним берегом якого було ліжко, а другим — стіл. Коли єдиний у кімнаті стілець стояв на своєму звичайному місці біля столу, канал був несудноплавний. Коли ж стілець не використовували, він стояв на ліжку, хоч іноді Мартін і куховарив сидячи — поки закипить вода, встигав щось прочитати, а іноді, поки смажиться м'ясо, примудрявся і простудіювати який розділ. Куток, де він влаштував собі кухню, був такий малий, що, сидячи, Мартін легко діставав усе, що йому треба. Отож виявлялося, що куховарити навсидячки ще й зручніше, бо, стоячи, він часто сам собі заважав.

Мартін умів готувати багато поживних і дешевих страв, а його чудовий шлунок перетравлював усе. Звичайно він їв гороховий суп, картоплю і великі темні боби, приготовлені по-мексіканському. Рис, зварений так, як не зуміла б зварити жодна американська господиня, з'являвся у нього на столі принаймні раз на день. Замість масла Мартін їв з хлібом варену сушню, — це було набагато дешевше, ніж свіжі фрукти. Зрідка він дозволяв собі таку розкіш, як шматок яловичини або суп із кісток. Двічі на день він пив каву без молока; ввечері її заступав чай, але й кава, і чай були приготовлені артистично.

Мартінові доводилося бути ощадливим. Його відпочинок поглинув майже все, що він заробив у пральні, а ринок, куди він послав свої роботи, так далеко, що мали минути тижні до першого можливого виторгу. Він жив відлюдно, відвідуючи лише Рут і Гертруду, і за один день встигав стільки, скільки хтось інший робив би за три. Спав він знов по п'ять годин на добу, і тільки його залізне здоров'я давало йому змогу працювати день у день по дев'ятнадцять годин. Мартін не гаяв ані хвилини. На дзеркалі в нього висів список нових слів, і, голячись, одягаючись або зачісуючись, він повторював їх напам'ять. Такі самі списки висіли на стіні над гасницею, і він заучував їх, коли готував їжу або мив посуд. Списки ці весь час мінялися. Кожне незнайоме або малознайоме слово, що траплялося при читанні, він одразу ж виписував і, коли таких слів збиралося чимало, друкував їх і вивішував на стіні або на дзеркалі. Він навіть носив такі списки в кишені, заглядаючи в них принагідно на вулиці або в крамниці.

Мартін пішов ще далі. Читаючи твори визнаних письменників, він зазначав усі їхні досягнення, усі особливості їхнього стилю, викладу, їхніх поглядів, їхні порівняння й дотепи — словом, усе, що сприяло їхньому успіхові. І все це він виписував і вивчав. Він не збирався механічно наслідувати. Він тільки шукав загальні принципи літературної творчості. Мартін складав довгі списки примітних і ефектних прийомів, завважених у багатьох письменників, і, порівнюючи ці приклади, намагався вивести якісь загальніші засади, а відтак і виробити свої власні оригінальні прийоми, і застосовувати їх з тактом і мірою. Так само він занотував у списки влучні вислови живої мови, —то їдучі, як кислота, то палючі, як огонь, то яскраві, ніжні й соковиті, як оази в безплідній пустелі буденного слова. І скрізь він шукав внутрішніх принципів. Щоб навчитися чогось самому, він хотів знати, як це роблять інші. Йому мало було тільки споглядати образ краси. У своїй тісній лабораторії-спальні, де кухонний чад мішався з галасом Маріїних дітлахів, що зчиняли

І за стіною чистий шарварок, він розтинав красу й вивчав її анатомію, і все ближче був до того, щоб уміти

її творити.

Таку вже він мав вдачу, що міг працювати тільки свідомо. Працювати наосліп, напомацки, не знаючи, що робиш, покладаючись тільки на випадковість чи щасливу зірку свого таланту, — він ніяк не вмів. Випадковість не задовольняла його. Він до всього ставив запитання — як і чому. Талант його був розважливий, і перше ніж розпочати оповідання або вірш, Мартін тепер ясно уявляв собі всю річ, знав, який буде її кінець і яка до нього дорога. Інакше його спроби були приречені на невдачу. А при тім він цінував і випадкову влучність слів та виразів, що легко й вільно зароджувались у нього в голові і витримували потім критичну перевірку під оглядом краси та сили. Перед такими знахідками він схилявся з подивом, визнаючи, що вони сягають поза свідомі творчі можливості людини.

Розтинаючи красу і шукаючи її джерело, він завжди, однак, пам'ятав, що краса — це глибока таємниця, якої не прозирнути людським оком. Він добре знав з учення Спенсера, що людині не дано пізнати щось до кінця і що таємниця краси така ж незбагненна, як і таємниця життя, ба навіть більше — що краса й життя тісно переплітаються між собою і що він сам — тільки часточка цього незбагненного сплетіння сонячного сяйва, зоряного пилу й дива.

Саме під враженням від цих думок він написав статтю «Зоряний пил», де висміював не принципи критики, а принципових критиків. Це був блискучий філософський твір, повний тонкого гумору. Але й цього разу всі журнали, яким він пропонував статтю, швидко повернули її назад. Однак, висловивши те, що він хотів сказати, Мартін спокійно йшов далі. Він уже звик чекати, поки його думка до кінця визріє, і тоді сідати до машинки. А що та праця не потрапить до друку, мало його непокоїло. Писання було для нього завершенням тривалого розумового процесу, збиранням докупи розрізнених деталей і остаточним узагальненням усіх думок, що обтяжували йому мозок. Написавши, він свідомим зусиллям звільняв свій розум для нових ідей і проблем. З ним було так, як ото буває з деякими людьми, котрі довго таять у собі справжнє чи мниме горе, а потім, порушивши свою терпеливу мовчанку, вибухають нестримним потоком слів і виказують усе до останнього.

РОЗДІЛ XXIV

Минали тижні. Гроші у Мартіна кінчалися, а на видавничі чеки все ще годі було сподіватися. Усі найкращі рукописи повернулися назад, і він знов розіслав їх, а з чорною роботою йому так само щастило. Його маленьку кухню вже не прикрашали різноманітні страви. У Мартіна зосталася лише торбинка рису та кілька фунтів сушених абрикосів, і він п'ять днів підряд їв тричі на день рис та абрикоси. Потім надумав удатися до кредиту. Крамар-португалець, з яким він досі розплачувався готівкою, перестав давати бакалійні продукти в борг, як тільки Мартінів рахунок досяг цифри трьох доларів і вісімдесяти п'яти центів.

— Бачиш, — сказав крамар, — у вас немає роботи, як же ти будеш платити?

Що міг Мартін на це відповісти? Хіба це діло — відкривати кредит здоровому робочому парубкові, який так розледащів, що не хоче працювати?

— Ви заробиш гроші і маєш харчі, — запевняв крамар. — Немає гроші, немає харчі. — І потім, щоб показати, що це суто ділова обачність, а не упередженість проти самого Мартіна, додав: — Випиймо-но, я частую, ти добрий приятель.

Мартін випив, аби засвідчити приязні почуття, та, так і не повечерявши, ліг спати.

Американець, у якого Мартін купував овочі, не так пильно додержував ділових принципів, бо закрив кредит тільки після того, як Мартін заборгував аж п'ять доларів. Пекар спинився на двох доларах, а різник на чотирьох. Мартін підрахував свої борги, виявилося, що він винен чотирнадцять доларів і вісімдесят п'ять центів. Треба було вже платити і за машинку, але він сподівався, що два місяці зможе користуватися нею в кредит, що становитиме ще вісім доларів. На цьому усі фінансові можливості Мартіна вичерпувались.