Мартін Іден - Лондон Джек - Страница 35

РОЗДІЛ XX

Бажання писати знову охопило Мартіна. В голові самі собою з'являлися задуми оповідань та віршів, і він робив невеличкі начерки, щоб колись пізніше використати їх. Тим часом, однак, не писав. Це були в нього коротенькі дні дозвілля — він вирішив присвятити їх відпочинкові й коханню, і в цьому йому пощастило. Юнак знов ущерть налився енергією, і щоразу при зустрічі з ним Рут відчувала давній захват від його сили й здоров'я.

— Ой, гляди! — ще раз попередила її мати. — Занадто вже часто бачишся ти з Мартіном Іденом.

Але Рут тільки безжурно засміялася. Вона була певна себе, а він до того ж через кілька днів мав вирушити у плавання. Коли ж повернеться, вона вже буде далеко на Сході. Проте снага й здоров'я Мартінові крили в собі чарівну принадність.

Мартін знав, що вона збирається поїхати на Схід, і відчував, що слід поспішити. Але не уявляв собі, як треба упадати коло такої дівчини, як Рут. Весь його багатий попередній досвід тільки заважав йому. Жінки й дівчата, що з ними він стрічався, знали життя, кохання, любовну гру, а вона нічого цього не знала. Її надзвичайна чистота лякала його, заморожувала йому на устах найпалкіші слова і мимохіть навівала думку, що він її недостойний. Заважало й те, що сам він досі ніколи не закохувався. В тому його буйному минулому деякі жінки йому подобались, а інші то й захоплювали, одначе жодної з них він не кохав. Бувало, свисне владно й недбало, і вони вже тут. Вони були для нього хвилинною забавою, випадковою пригодою, певним елементом життя, звичайного для чоловіків, але другорядним елементом. А тепер він уперше відчував себе покірним, ніжним, боязким, повним сумнівів. Мартін не знав, як виявити, як висловити своє кохання, так лякала його виразна невинність коханої.

Знайомлячись із різноманітним світом, кружляючи серед вічно мінливих явищ його, він засвоїв одне мудре правило: коли береш участь у незнайомій грі, дай перший хід партнерові. Це тисячу разів ставало йому у великій пригоді і до того ж розвинуло в ньому спостережливість. Він навчився орієнтуватися, вичікувати вразливішого місця супротивника. Це так само, як ото в бою навкулачки вижидаєш нагоди завдати доброго удару. Коли такий слушний момент нарешті з'являвся, він з чималого досвіду вже знав, як його використати.

Так було в нього і з Рут — він вичікував і приглядався, ревно бажаючи висловити їй своє кохання, але не зважуючись. Він боявся її образити, та й не був у собі певен. Але, сам того не знаючи, він пішов правильною дорогою. Кохання з'явилося на світ ще задовго до мови і в дні ранньої своєї молодості знайшло собі шляхи й засоби, яких уже ніколи не забувало. 1 саме в такий давній первісний спосіб Мартін залицявся до Рут. Спочатку він і сам не догадувався про це, але згодом зрозумів. Дотик його руки був красномовніший за всі слова, а його сила чарувала її уяву більше, ніж друковані поезії і пристрасна мова тисяч поколінь закоханих. Усе, що міг висловити його язик, сприймав би тільки її розум, а швидкий дотик його руки промовляв до її інстинкту. Її розум був молодий, як і вона, але інстинкт старий, як людство, а то й старіший. Переживши юність тоді, як було кохання юне, цей інстинкт був мудріший за умовності, громадську думку й усе те, що виникло з бігом часу. І тому розум Рут мовчав. Ніхто не тривожив його, і вона сама не розуміла, яким могутнім покликом Мартін будив у ній бажання любові. А що він любив її, це було ясно як день, і вона захоплено завважувала ознаки його кохання — блиск очей, тремтіння рук і незмінну барву збентеження, що проступала крізь засмаглість шкіри. Часом Рут навіть ішла далі — зумисне розпалювала його, але робила це напівсвідомо і так боязко й обережно, що не тільки він, але й вона сама ледве чи помічала це.

Рут захоплювали докази її жіночої сили, і, як справжня дочка Єви, вона з насолодою гралася хлопцевою мукою і дражнила його.

Німий від недосвідченості та надміру почуття, упадаючи коло Рут незграбно й ніби мимохіть, Мартін, однак, потроху прогресував у зближенні з дівчиною. Коли він торкався її руки, їй було приємно, — і не просто приємно, а якось аж наче солодко. Мартін не знав цього, але бачив, що це не викликає в неї огиди. Вони не часто потискували одне одному руки, хіба при зустрічі й прощанні, але коли вони лагодили в дорогу велосипеди, зв'язували книжки віршів, які брали з собою в гори, або разом вивчали ті самі вірші — руки часом торкалися одна одної. Не раз бувало, що її волосся торкалося його щоки, або, захопившись чарівними рядками, вони на мить притулялись одне до одного плечима. Рут посміхалася про себе — звідки бралося в неї це чудне бажання розкуйовдити йому волосся? А Мартінові, стомленому читанням, страх як кортіло покласти голову їй на коліна і, заплющивши очі, мріяти про їхнє спільне майбутнє. Колись на недільних пікніках у парках Шелмаунд чи Шутцен він отак клав голову на коліна якійсь дівчині і спокійно засинав, а дівчина, затіняючи йому лице від сонця, ніжно дивилася на нього і дивувалася з його великої байдужості до її кохання. Досі покласти голову на коліна дівчині була для нього найпростіша річ у світі, але ось тепер він відчував, що це неможливо. Проте в стриманості його залицяння і полягала вся сила. Завдяки цій стриманості він жодного разу не збудив у Рут тривоги. Їй, чутливій і скромній, і на думку не спадало, яка загроза криється в їхній дружбі. Несвідомо вона горнулась до нього дедалі ближче, а він, відчуваючи зростання цієї близькості, хотів бути сміливим і все не зважувався.

Та одного дня він зважився. Прийшовши до Рут, він застав її в притемненій кімнаті — у неї боліла голова.

— Нічого не допомагає, — відповіла вона на його запитання. — А порошки доктор Гол заборонив мені.

— Я спробую допомогти вам і без ліків, — сказав Мартін. — Звісно, я не ручуся, але спробувати можна. Це просто масаж. Я навчився його у японців. Ви, певно, знаєте, що японці чудові масажисти. Пізніше я бачив, як те ж саме, тільки дещо інакше, роблять і гавайці. Вони звуть такий масаж «ломі-ломі». Він часто незгірший за ліки, а іноді помагає й тоді, коли ліки безсилі.

Тільки-но його руки торкнулись її голови, як вона глибоко зітхнула:

— Це так хороше!

Через півгодини ще раз обізвалася, питаючи:

— Ви не стомилися?

Запитання було зайве, бо вона знала, яка буде відповідь. Потім вона дрімотно забулася під впливом цілющої його сили. Саме життя ллялося з його пучок, гамуючи, як їй видавалося, увесь біль, аж урешті їй полегшало, і вона заснула. Мартін тихенько вийшов.

Увечері вона подзвонила йому по телефону.

— Я спала до самого обіду, — сказала. — Ви мене зовсім вилікували, містере Ідене. Я просто не знаю, як і дякувати вам.

Від збентеження й радості він насилу міг щось там відповісти їй, і, поки вони розмовляли, у голові в нього все роїлася згадка про Браунінга й хоровиту Елізабет Баррет. Що зробив Браунінг для своєї коханої, може й він, Мартін Іден, зробити для Рут Морз. Вернувшись до своєї кімнати, він знов узявся до «Соціології» Спенсера, що лежала розгорнута на ліжку, але читати не зміг. Кохання цілком заполонило його думки, і, забувши про своє рішення не писати, він опинився коло забризканого чорнилом столу. Сонет, що він написав того вечора, був перший з п'ятдесяти любовних сонетів, створених потім за два місяці. Пишучи їх, він пригадував «Португальські сонети» [9], творив духовно піднесений, пойнятий найсолодшим любовним шалом.

Той час, коли Мартін не був з Рут, він оддавався своєму «Любовному циклові», читанню вдома або в бібліотеці, де він щораз ближче знайомився з сучасними журналами, з їх напрямком і змістом. Години, які він проводив коло Рут, доводили його трохи не до божевілля. Але він жив і тими сподіваннями, які вони давали, і тим, що мало з цих сподіванок справджувалось.

Тиждень по тому, як Мартін вилікував Рут від головного болю, Норман запропонував покататися в місячну ніч по озеру Меріт. Артур і Олні підтримали його. Ніхто з них не вмів керувати човном, тож Мартін мусив узяти на себе цей обов'язок. Рут сіла поруч нього на кормі, а троє юнаків умостилися посередині й завели суперечку про якісь свої студентські справи.