Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

З погляду вічності - Загребельный Павел Архипович - Страница 9


9
Изменить размер шрифта:

5

Якщо мудрість вимірювати атестатами й дипломами, то незабаром я помудрішаю: закінчую вечірній університет. Вигадав же хтось це диво! Не тільки для таких недоуків, як я, але й для тих, хто вже вчився колись, та все позабував. Найцікавіше, що в університеті вчиться й Ген, а також уся ота публіка, яку я колись спостерігав коло міської клумби, всіх нас загнало сюди не щире прагнення до наук, а, мабуть, бажання вертітися там, де була загадкова, гостроязика дівчина, ота білява, висока, власне, й негарна, худа і якась незграбна, але напрочуд приваблива дівчина, що стала своєрідним центром нашого хлоп'ячого світу. Вона перша пішла до університету, супутники за нею, а я — за супутниками, бо не міг же я відпустити Гена самого. Дружба й взаємовиручка!

Дівчина ця мала досить безглузде ім'я: Аля. Повністю Алевтина. Ще безглуздіше! Таємничого в ній не було нічого. Працювала в нашому ж цеху, у відділі технічного контролю, серед мережива приладів і пристосувань, у білому халатику, сама біла й просвітлена, там вона справді викликала (могла викликати, я пристаю на таке припущення) симпатію, але, звичайно, не таку, щоб сваритися з рідними, кидати столицю, відмовлятися, можливо, від посади генсека ООН. Про це я торочив Генові щодня, але без зримих наслідків. З неменшим успіхом я міг би читати лекцію про досягнення кібернетики перед отарою баранів, хоча барани були б слухачами вдячнішими, бо мовчали б, а Ген брутально переривав мене щоразу, щойно я розпочинав свої докори:

— Не маю наміру обговорювати цю проблему.

На заняття Аля ходила не в білому халатику, але добровольців для любовного самогубства вистачало й тут. В Алю закохувалися навіть викладачі, здебільшого ще моложаві чоловіки, навчені й перевчені, з науковими ступенями, з високозарплатним становищем. Здавалося б, такі мають втіху від життя, всього вже досягли, голова їм так щільно наповнена всілякими науками, що маслакувата Аля ніяк не зможе влягтися там. Але вміщалася й Аля! Та ще як! За законами Архімеда, випихала з учених голів усю мудрість, полишаючи місце тільки для себе. І це без жодних зусиль, з нехіттю, навіть з зневагою такою самою, як вона демонструвала до зброєносців коло клумби.

Звичайно, кожен із викладачів по-своєму маскував прихильність до Алі. Молоденький філософ червонів, як тільки зустрічався з дівчиною поглядом, політеконом по сто разів упродовж своєї лекції піднімав високо пальця, мовби закликаючи всіх зосередити свої погляди на тому пальці, як вершині й вмістилищі істини, а сам тим часом крадькома скошував око і зирив на Алю. Зате солодкомовний і солодколиций доцент Крижень, який читав нам щось про літературу, надавав перевагу діям неприкритим, він, виявляється, знав Алю ще змалку, був її сусідом, був з нею на «ти». В свій час, захопившись науками, він прогавив момент Алиного переходу з царства чистого дитинства в царство дівоцтва, а коли схаменувся, було вже пізно: Алю оточували тісною хмарою залицяльники, які, звісно, доцентами не були, але володіли річчю для Крижня втраченою безповоротно— молодістю. Та він, як великий знавець і прихильник логіки, де два по два завжди буде чотири, ще не втрачав надії, він добре знав, що молодістю володіють усі без винятку чи то в теперішньому часі, чи в минулому, ролі не грає, але не всі зрештою стають доцентами і не всі зазирають аж на саме дно колодязя премудростей, на яке він, Крижень, не тільки зазирнув, а й опустився вже давно і сидить там уперто й твердо, і ніяка сила звідти його вже не витягне.

Крижень пішов на річ нечувану: він присвячував Алі цілі лекції. Робилося це хитро, приховано, доцент вибирав щось там серед своїх багатоманітних знань, якось його обкручував-обвір-чував різними цитатами, молов щось цілу годину, а потім на перерві розштовхував усіх, що товпилися навколо Алі, а довкола неї завжди вирувало, мов біля демонстраційної дошки під час шахового матчу на звання чемпіона світу серед чоловіків, солодко всміхався і солодко мовив до дівчини: «Ти звернула сьогодні увагу на...?»

Аля, послідовна в своїх звичках, миттю відбривала Крижня, що не заважало йому наступного разу вибудовувати хитромудру споруду, присвячену знову ж таки нашій заводській богині, яка дозволяла будь-які жертви, але не приймала, здається, ніяких і нічиїх.

Від Крижня я почув про вічність, і це якось запало мені в серце, мабуть, відповідало настрою. Бо інакше чому б? Доцент менше всього дбав за будь-кого в своїх мудруваннях, він молов щось там про залізні книги, які ще, мовляв, не написано, але які повинні бути написані про доблесний робітничий клас (чому про нас треба писати залізні книги, це вже мало лишатися, мабуть, на совісті Крижня), потім зненацька завів мову про коня Александра Македонського — Буцефала, який мав чотири ноги, але все ж спотикався, потім закрутив щось і геть заплутане і всунув туди слова філософа Спінози про те, що дух вічний, бо він схоплює всі явища з погляду вічності. Тут доцент відразу повторив цю фразу латинською мовою, але я не запам'ятав, бо поки що не мав наміру балотуватися в народні судді — то навіщо ж мені латинські терміни?

А в перерві Крижень пробився до Алі, відгорнув ліктями її поклонників і солодкоголосо проспівав: «Ти чула? (Тут він знову повторив оте латинське). Це спеціально для тебе. Все треба міряти з погляду вічності».— «Навіть з погляду вічності ви...» — Аля не закінчила своєї думки, але не треба було бути доцентом, щоб домислити, скажімо, таке розповсюджене слово, як «дурень».

Я не хотів шитися в дурні, тому намагався триматися осторонь від Алі, хоч, правду кажучи, психоз натовпу діяв і на мене, а кому не відомо, як трудно боротися проти того, що єднає тебе з більшістю, бо цим же ти якраз і людина!

Завжди на людей діє загадковість. Про загадковість Алі (я тоді не знав навіть її імені) я подумав у той перший вечір, коли Ген водив мене до клумби із заслуженими мовчунами нашого міста. Але вже за кілька днів я знав про дівчину буквально все, знав навіть, де вона живе і як мене обдурив Ген, бо йому теж було все відомо: і те, що Аля працює в цеху, і те, що вона дочка Чемериса, в якого Ген був підручним, і те, що будиночок Чемериса — за два квартали від «Ділового клубу». Навіщо Ген мене дурив, так і лишилося таємницею. Очевидно, просто розгубився або просто здурів від закоханості.

Але ж був підручним у самого Чемериса, в цього похмурого й неприступного чоловіка, в цього визнаного бога холодної прокатки труб, утримався в Чемериса (в того рідко хто втримувався), отже, заслужив його симпатію, а якщо так, то мав би сподіватися, може, й на симпатію його дочки, бо дочка, видно, вдалася в свого дикуватого, але по-своєму видатного батька.

— Раз ти працюєш у Чемериса,— сказав я Генові,— то повинен мати якісь переваги в Алі.

— Це не грає жодної ролі.

— Все ж таки,— наполягав я.

Євген (бо в цеху він був Євгеном, а не Геном) мовчав.

— Ти вколюєш разом із дядьком Чемерисом — це вже запорука успіху в його дочечки,— наполягав я.

— Вколює багато хто. Мільйон чоловік або й сто сорок мільйонів. Тут не те важить. Вона повинна оцінити мою жертву.

— Довго ж тобі доведеться ждати,— свиснув я.— Дівчата Цінять тільки успіхи, а не жертви.

— Не маю наміру обговорювати це питання,— зібгав він губи шворочкою.

А потім Євген перейшов на самостійну роботу, а до Чемериса поставлено мене. Зробив це Токовий, який вперто демонстрував невичерпну симпатію до моєї особи, а я, дурень, ніяк не міг збагнути причин, що свідчить про цілковиту відсутність у моїй натурі дару передбачень.

Чемерис мав славу першокласного майстра своєї справи. Героя Соціалістичної Праці йому, щоправда, чомусь не дали (мабуть, через його похмурий характер), але всі найвищі ордени вже мав, усі звання, усю славу, яку тільки може завоювати робочий чоловік, Чемерис давно вже зібрав; про нього писали всі газети, йому йшли листи з усього Союзу, до нього приїздили делегації переймати досвід, приходили піонери вітати, передовики від сусідів дарували йому вимпели, бібліотечки, сувеніри. Але його, здається, ніщо не обходило. Цей високий, трохи пригорблений чоловік знав тільки одне — «гнати трубу». Гнав він її артистично. Ніхто не міг збагнути, як це в нього виходить: Чемерис міг виконати до чотирьох норм за зміну, стан у його руках видавав усе можливе. Якщо можливі чудеса на світі, то одним з них слід би вважати саме цього прокатника.